— У вас на рукаві кров, — помітив Денисенко.
— Це ми виводили під руки пораненого…
— Ну, що ж, ви впорались із завданням, товаришу Райніс, — Петро Іванович потис чекістові руку.
— До вагона білі пробивалися? — поцікавився Груша.
— Мов навіжені лізли.
— Ще б пак. Кортить золотопогонникам руки в золото занурити. Хотів би я бачити тих панів, коли вони відкриватимуть сейфи…
— Добре було б. Адже там сюрпризи приготовано!
— Які? — Артем запитливо поглянув на Райніса.
— Досить відкрити дверці сейфа, як вибухнуть припасовані всередині бомби.
— Чуєш, Петре?
— Чую, — посміхнувся голова губчека і поклав руку Райнісові на плече.
— Ідіть відпочивайте. Вранці, якщо не доведеться вас ще вночі потурбувати, одержите нове завдання…
Денисенко з Грушею знову поринули у свої справи. Необхідно змінити явки, які намітили ще сьогодні вранці. Безперервно дзвонив телефон. Групи Остапенка, Куща та інших чекістів сповіщали про затриманих на вулицях і в будинках агентів Денікіна…
ПЕРЕДЧАСНА РАДІСТЬ ПОЛКОВНИКА ПАЛЬЧЕВСЬКОГО
Коли поручик Дзюба знову повернувся в село, надворі вже зовсім споночіло. Він ледве відшукав хату, де полковник Пальчевський збирав на термінову нараду контррозвідників.
Тихо причинивши за собою двері, поручик, стомлений важкою дорогою, відразу ж сів: на ближній до порога вільний ослін. Обдивився довкола і полегшено передихнув: прибули ще не всі, отож даремно переживав, що запізнився.
— Як там справи? — не відриваючи погляду від паперів, звернувся Пальчевський до Дзюби.
— Все гаразд! — виструнчився поручик. — Я одержав ваш наказ, пане полковнику, негайно з'явитися сюди, але дуже кортіло побачити, як снаряди зведеної батареї гамселять більшовицький ешелон!
— Розумію вас, юначе, сам би не відмовився від такого задоволення. Але побоююся, чи не перестаралися артилеристи і не розтрощили вщент вагони? А що, коли довідаються, який вантаж відбили у червоних?..
— Все передбачено, пане полковнику. Там, при вагонах, ескадрон охорони командного складу бригади, офіцери всі віддані нашій священній справі, — заспокоїв Пальчевського Дзюба.
Тим часом посходилися всі, кого було викликано на нараду.
— Панове, маю приємну нагоду повідомити вас: операцію «Золото» успішно закінчено. — Голос Пальчевського відразу ж набув ділового тону. — Кожен з вас заслуговує на високу нагороду. І, слово честі, піхто нею не буде обділений. Зачекайте лише день-два, доки впораємося з іншою конче важливою справою: ліквідацією чекістського підпілля у Києві. Завтра, напевне, будемо там, і треба одразу ж знешкодити агентуру червоних, що лишилася в місті.
Дзюба слухав Пальчевського, низько, майже до колін нахиливши голову. Потім випростався, торкнувся спиною хатньої стіни, повернувся лицем до полковника — і їхні погляди зустрілися, якусь мить затрималися один на одному. Полковник дивився приязно, прихильно. Поручик вдячно кліпнув віями й зніяковіло опустив очі долу.
Полковник подумав: «Поталанило мені на здібного офіцера…»
У Дзюби ж шкребло на душі: «Пальчевський ніколи не теревенить. Раз він вголос, відверто заговорив про неминуче знешкодження більшовицького підпілля — значить, пастка для цього уже заготована. Все це станеться завтра… Але як відвернути біду, як?»
Міцно зціпив зуби. Втім, попереду ще ніч, щонайменше — півночі. Досить часу, щоб вихід знайти…
Офіцери весело загомоніли. На принишклого Дзюбу ніхто й уваги не звертав. Скоро побачення з Києвом. Там уже можна буде відпочити й розважитись…
Прочинилися двері. Без стуку й дозволу швидко увійшов офіцер зв'язку денікінського штабу.
«Чого це його принесло? Щось лихе сталось?» — допитливо розглядав Дзюба виструнченого біля порога капітана. Нараз у кімнаті втихомирились. І вже коли Пальчевський поволі, наче роздумуючи, чи варто йому встати, чи ні, підвівся з-за столу, штабіст сухо доповів:
— Пане полковнику, вас викликає генерал…
Пальчевський, не промовивши й слова, підійшов до вішалки, зняв з неї кашкета й, поминувши все ще виструнченого посланця, рушив до виходу.
Перед дверима штабу полковник зупинився і, не обертаючись до капітана, який супроводжував його, витримуючи потрібний інтервал, запитав:
— Як почувається генерал?
Офіцер завагався, та врешті співчутливо відповів:
— Не в гуморі…
— Чому б це, як ви гадаєте?
Капітан, видно, знову подумки зважував кожне слово, бо відповів через тривалу паузу:
— Не певен, але, мені здається, причиною тому — поява в штабі закривавленого командира кавалерійського полку Соснова, який тут зняв справжній ґвалт, викрикуючи: «Хто нам підсунув той смертельний ешелон? Нас зрадили…» Його, непритомного, винесли звідси санітари…
— Зрадили? — не почув власного голосу Пальчевський.
Але офіцер зв'язку вже прочинив двері до Мокрєєва і чітко відрапортував:
— Полковник Пальчевський прибув, ваше превосходительство!
Пальчевський зайшов, карбуючи крок, й взяв руку під козирок. Та не встиг мовити й слова, бо його випередив Мокрєєв, який напрочуд спокійним голосом запропонував:
— Присядьте, добродію, присядьте…
Генерал дістав з шухляди люльку, натоптав її тютюном, розпалив, затягся кілька разів димом і аж тоді порушив напружену мовчанку:
— Павле Семеновичу, про що будемо доповідати верховному? Так, мовляв, і так, втратили ми півсотні людей, відбиваючи більшовицький ешелон, у якому, даруйте, золотом і не пахло…
— Як? — схопився Пальчевський. — Я негайно з'ясую…
— Та сидіть! — урвав його генерал. — Тут усе ясно. Ви, напевне, недооцінили противника, втратили почуття реальності і маєте за те розплату. Вас, досвідченого контррозвідника, більшовики, — Мокрєєв крутнув у повітрі пальцем, — ось так легко обвели, як хлопчика…
Полковник враз почервонів, на вилицях рясно висипав піт. Він довго тремтячими руками видобував з кишені носовика, а в голові роїлися всілякі припущення:
«Невже хитрий лис Денисенко крадькома пригрів біля себе Крота, і той вимуркотів йому все?»
