Але ж Кроту полковник давно не давав ніяких доручень, щоб не накликати на нього підозру чекістів. А може, більшовицька агентура діє в самій його контррозвідці?
Але ніхто ж не відлучався з підрозділу. Та й надто швидко було проведено операцію, щоб червоні встигли змінити маршрут ешелону з коштовностями. Тоді куди ж подівся скарб?
Генерал перехопив затуманений погляд полковника, важко зітхнув і підійшов до нього:
— У вас, Павле Семеновичу, ще попереду ніч. Скористайтеся нею, щоб напасти на справжній слід золота. Маєте нагоду. Чуєте? Єдину нагоду, щоб спокутувати провину, інакше, цілком можливо, завтра вранці мене і вас судитиме трибунал!
ЯК ВІДВЕРНУТИ ЗАГРОЗУ?
… Поручик Дзюба майже слідком за полковником вискочив з кабінету, коли той поспішав на виклик до генерала. Він здогадувався, що трапилося щось незвичайне. І, можливо, нарешті пощастить з'ясувати, чи одержав Денисенко повідомлення про намір денікінців і негайно змінив маршрут, чи вже нині Мокрєєв разом э Пальчевським ділять захоплене золото?..
Дзюба став під стіною комори. Поруч майнула тінь.
— Чередниченко? — тихо гукнув навздогін. ~ Пане поручику, біда, — подав голос коновод.
— Яка біда?
— В Орла передня нога розпухла, ось ідіть, ваше благородіє, погляньте.
— Підкову перевіряв, може, вухналі впилися?
— Не кований на передні, ваше благородіє, — голосно заперечив коновод.
Зайшли у конюшню. Чередниченко щільно причинив двері і почав розповідати:
— Кому біда, а нам — радість. Зустрів я оце коновода полковника Соснова. А той мені на вухо: привезли до штабу ящики з ешелону більшовицького. Генерал Мокрєєв саме зайнятий був, то й доручив полковнику дослідити ті сейфи. Соснов з кількома офіцерами заходились біля вантажу. Тільки відкрили сейф, а зсередини як бабахне! Хто впав, хто з гарячки метнувся на городи…
— Правду кажеш? То це чудово, Григорію! — не стримав радості Дзюба. — Ну й молодці! А Василько ж який! Винахідливого помічника ти мені дав. Ну, а тепер я піду, щоб не пропустити Пальчевського, а ти будь поблизу, можливо, знадобишся.
Дзюба почув важкі кроки полковника і швидко вскочив до кабінету.
Пальчевський враз наче постарів.
— Панове, — не підводячи очей на присутніх, притишеним голосом заговорив полковник, — вибачте, я поспішив з повідомленням про успіх, якого, на жаль, ми не маємо. Золотий запас червоні відправили іншим шляхом, а яким — невідомо. Ми з вами до ранку маємо знайти коштовності, інакше… — Пальчевський замовк і суворо поглянув на своїх підлеглих. — Іншого й бути не може!
Полковник нарешті опанував себе. Він чітко віддавав накази. Офіцери, які не одержали термінових завдань, повинні весь час перебувати біля штабу і чекати будь-якої хвилини на виклик.
Послужливий Дзюба, що завжди з підкресленою відданістю крутився перед начальством, і на цей раз був наділений особливою довірою: Пальчевський призначив його своїм оперативним зв'язковим. Відразу і доручення дав: викликати Семенова, який після повернення з Києва відлежувався на сіннику в сусідньому дворі.
Семенов з'явився заспаний і пом'ятий, здивовано мружачись на світло.
— Відпочили? — повернув його до тями басовитий голос Пальчевського.
— Дякую, пане полковнику, але, даруйте, не встиг з Лозенком ні вмитися, ні поголитися.
— Вигляд маєте той, що треба. Ось так і негайно в дорогу — знову до Києва. Крім Лозенка, візьміть ще кількох помічників, вони знадобляться. Пробирайтесь до чорнявого і доручіть йому негайно зв'язатись з Кротом, щоб дізнатись, куди з київського банку подівся золотий запас. Зв'язківця з донесенням пошлете до мене. А самі — навздогін за скарбом! Хай вам щастить!..
Дзюба провід через подвір'я Семенова, тепло розпрощався з ним і подався до стайні.
— Григорію, ти тут? — причинивши двері, гукнув у темінь конюшні.
— Слухаю, пане поручику, — зашелестів коновод сіном, підводячись з долівки.
— Сам?
— Крім коня, нікого.
— Значить, так, друже: в губчека діє агент на прізвисько Кріт. Пальчевський тільки-но послав до нього людей — дізнатися про змінений маршрут ешелону з коштовностями.
— Настав час і мені вирушити до міста. Я вас правильно зрозумів?
— Так, Григорію…
СВІДКОМ ЛИШАЄТЬСЯ НІЧ
Цього разу Семенову значно легше було пробиратись до Києва. Бої вже точилися на околицях, то тут, то там вибухали снаряди, тріскотіли охоплені полум'ям будинки, спалахувала рушнична стрілянина.
Попереду, в хащах придніпровських схилів, пробирався Лозенко, за ним легко, мов тінь, перебігав Семенов. Позаду поручика важко сопли ще кілька охоронців.
Чорнявий ще не спав. Пропустивши до світлиці Семенова, господар запитливо втупився в поручика.
— Не вітаюсь, бо недавно бачились, — прошепотів офіцер.
— Так, так, недавно зустрічалися, зовсім недавно…
— Гукай дочку, справа є.
Господар слухняно кивнув головою і шугонув до сусідньої кімнати. Невдовзі звідти вийшла Катерина.
— Треба негайно знайти Крота. Я теж піду з тобою.
— А якщо немає у місті? — спитала дівчина.
— Шукати! Зрозуміла? Тож рушаймо, кожна хвилина дорога, — і, махнувши рукою в бік вікна, за яким глухо бухкало, додав: — Чуєте, що робиться?
Потім випив кухлик води і запитав:
— В тебе є перепустки?
— Дві є, — схилила голову дівчина.
— Гаразд. Пішли, — взявся за клямку Семенов…
