Чотири слова… Не забудеш?
— Ні…
Потеплішали очі на дядьковому худорлявому обличчі:
— Поклади в торбу окраєць хліба та, коли знайдеться, кусень сала. Хто, бува, затримає, скажеш: виміняв у селі на сяке-таке, бо дома їсти нема чого.
Рипнули двері. Дядько Грицько замовк.
— Чого до хати не заходите? — спитала мати.
— Ніколи. Саме їхав мимо. Дай, думаю, спадаю, може, є яка чутка про Петра. Зараз дехто повертається з полону…
— Нема вже, мабуть, мого Петра й на білому світі, — зітхнула мати і, безнадійно махнувши рукою, подалася до хліва.
Василько повів гостя до воріт. Зненацька коновод кинувся убік, тягнучи за собою Орла в густі зарості тернівок. Там, припавши до тину, став пильнувати за вулицею.
Обережно виглянув і Василько. По дорозі квапливо йшла струнка чорнява дівчина в довгій спідниці. На голові біла хустка в червону квітку. На ногах нові черевики — рип та рип.
— Нетутешня, — припавши до вуха Чередниченка, видихнув Василько.
— Я її знаю, бісову душу, — процідив крізь зуби дядько. — Не випадково вештається… Ой і чує моє серце — накоїть вона лиха… Васильку… — кинув він і замислився на хвильку. — Гаразд, не гай часу, рушай. Ми вже тут з цією птахою самі що-небудь придумаємо…
Дядько Грицько спритно скочив на коня і помчав, тільки вітерець шелеснув між тернівок.
Василько повернувся до хати. Мати сиділа на ослоні біля припічка і латала синові старі штани. Хлопчик присів поруч. «Це добре, — радів Василько, — що я вранці заговорив про тітку Гальку. Тепер буде легше підступитися до матері».
Василько присунувся ближче, улесливо торкнувшись скронею неньчиного плеча.
— Не заважай, — вдавано суворо промовила вона. — Ось випрала тобі штани. Підладжу — і надягай, а нові прибережемо. Нині до міста тільки в старому й ходити.
Від задоволення Василькові очі заграли.
— Мамцю, то я зараз, я швиденько…
Через кілька хвилин він уже стояв на подвір'ї, зручно припасовуючи на плечі полотняну торбину, в яку мати поклала для хворої тітки щойно спечену паляницю, шматок старого здору і кілька цибулин. Вмістився в ній також і вузлик з пшоном.
— Будь же, сипку, обережним, — приказувала мати. — Не лізь туди, де стріляють…
— Не турбуйтеся, мамо, — заспокійливо мовив Василько і хвацько стрибнув через перелаз. Йому доводилося вже не раз мандрувати до Києва. Але раніше можна було сподіватися, що в дорозі хто-небудь трохи підвезе кіньми чи волами. А тепер… Хто зараз наважиться їхати до міста?
Вийшов на околишній шлях, пустельний і тихий. Тільки попереду сусіднє село бовваніло гострими пірамідами тополь.
Василько вирішив податися навпростець, по стерні. Там вузенькою стрічкою в'ється втоптана жниварями стежка.
Ось вона, та припилена доріжка, вже в'юниться під ногами.
Василько добре знає це поле. Он там, ліворуч, гомонить річечка, а далі — випас. Щоліта на ньому панська худоба стояла.
…І зринула в пам'яті місячна ніч чотирнадцятого року — остання ніч, проведена разом з батьком біля хазяйських коней. Того разу табун пригнали на пашу ще завидна. Прибережним пагорбом вже походжав, чекаючи на них, дядько Грицько. Прибився він до села недавно. Звідки — ніхто толком не знав. Та батько говорив, що дядько Грицько — справедлива і чесна людина, і тому йому на білому світі гірко живеться. У дядька Грицька завжди хвацько підкручені вуса. Голос, правда, у нього неприємний — сердито скрипучий. Аж боязко Васильку підступитись до такого буркотуна. Зате як він цікаво розповідає про суворі далекі краї, про скривджених і знедолених, котрі, не стерпівши наруги, повстають проти панів, ось таких, як їхній Онисим Мелешко, чий хліб он дзвенить колосками аж ген до небокраю, чиїх коней батько щовечора жене до соковитої зелені урочища…
Сонце, зморене за день, вляглося за вербовинням. Батько, пов'язавши путами коней, насмикав з копички оберемок сіна, розіслав його на бережку і гукнув до Василька, що бродив по коліно в теплій вечірній воді:
— Лягай, синку, бо завтра рано вставати.
Василько горілиць падає на духмяну постіль, міцно заплющує очі, вдаючи, що відразу й заснув.
Та хіба ж він насправді спокуситься сном, коли старші біля вогнища тишком-нишком уже завели розмову.
— … всі межі розоремо! І стане поле щедрим для всіх. Ні бідних тобі, ані багатих. Хліба на всіх вистачить, якщо його порівну, по-братньому розділити.
— Не може такого бути, Грицю, — суперечить батько. — Віками по один бік багаті, по другий — бідні…
— Було, та не буде! — рішуче наполягав співрозмовник.
«Було, та не буде, було, та не буде, не буде… не буде…» — вчувалися Василькові ці слова, аж поки й не заснув… Прокинувся, коли вже за річкою рожево світилося небо.
— Я сам пожену коней на випас, — почув Василько дядьків голос, — а ти, Петре, поспішай на свою латку косити, доки роса не спала.
Батько, обтрусивши з Василькової свитки сухі стеблини сіна, накинув йому на плече торбу з харчами, сам узяв косу — і подались разом навстріч світанку. Над полем уже дзвеніли коси, голосно перемовлялися жінки, підтинаючи серпами пшеничні стебла.
— Почнемо й ми, Петре? — сказала мати, підходячи.
— Почнемо! — Батько вдарив спритно мантачкою по лезу коси, розпрямив плечі, вдихнув повітря — і повів за собою перший золотий валок дозрілої пшениці.
Коли сонце підбилося до полудня, в полі з'явився вершник, під'їхав до найближчого гурту косарів, на мить зупинив коня і знову помчав далі, лишивши серед сторопілих односельців найжахливішу вістку: «Війна». Страшне те слово покотилося полем, перемайнуло річку, з розгону вдарилось об тини, понеслось між хатами, як блискавка, шугонуло городами і здійнялося над селом таким розпачливим тужінням, що здавалось: ось-ось небо з горя стане каменем, не вдержиться у високості й важко осяде на землю…
… Від того жіночого голосіння не встиг Василько й схаменутись, як за обрій скотився останній віз з новобранцями. Батько квапливо попрощався на курному шляху, і більше його у селі не бачили.
Чи вбитий на фронті, чи білим світом нудить в австро-німецькому полоні — ніхто того не знає.
Відтоді коней доглядали вдвох: дядько Грицько і підпасич Василько. Невдовзі хлопчика погукали до економа — отримати перший заробіток. Веселий та щасливий вискочив він з контори, міцно затискуючи гроші в кулачку.
— Зачекай-но! — зупинив його дядько Грицько, що стояв на ґанку. — Покажи, скільки грошей дали?
