Мама. В полонині двері на колу — то такі завіси полонинські, а кіл той у задовбаних ямках внизу і вгорі в дереві. Ватаг доти рипає дверми, аж іскра викрешеться і з того живу ватру накладе. Так зачинається полонинське літування...
Вуйко Николай. Так не раз дивлюси — у Чорногорі здоймається хмарка над тим Поганим озером, вбіги робиться більша, більша — гримне, зблискає, пожене на Скупову, там згримить, понесеться на Жаб’є або ще далі, зіб’є там град-туча і вернеться назад, повисит над Чорногоров і зникне в озері, з котрого явилося. То таке озеро, що снігу туда як нападе — тримається, аж він почорніє, і так до нової зими; там град піхають грішні душі...
Мама. А як мраки сядуть — нічого не видко, бувало. Негура така впаде, що якби ватаг не трембітав від стаї, то не знати би, куда і коли вівці гнати доїти вполудне. Вівчар, правда, знає, коли вполудне, видить по овечім оці — зрічок в обід в оці у вівці пропадає, а з обіду робиться знов. Подивиться пастух овечці в око і знає, коли гнати обідати...
Вуйко Николай. Раз чую — бісиця співає. На Луковицях-таки, на нашій полонині. Пішов туда, а там слід босої дитини. А Базиланів Штефан із Стебнів пішов у полонину літувати, а в селі мав любаску. Сниться вона йому одної ночі, другої, ей — щоночі. Нікому не вповідав. Вона його вкаснуласи, приходила і спала коло него. Наказала, аби не смів їсти м’ясо, лиш горох, біб. А він не слухав. То вона його впхнула у ватру — руку по лікоть спекла. А він був файний чоловік. А так став каліка на руку. (У вуйка Николая нема кисті правої руки, в полонині втратив — підірвався на гранаті повоєнній ще хлопцем). Уже калікою оженився таки на тій, що снилася йому. Казав, що і не чув, як згоріла рука. Бо то була тота лісна. Треба хоть би корові, коневі, будь- кому сон розказати, то бісиця не ймеси...
Мама. А Федірко Дзюбак з Перехресного що погостив... Був сам у полонині. А він обізвався, думав, що хтось із села іде. А то ближче запищєло, він зрозумів, що то біда, та побіг у застайку, наклав ватру, тримав, аби не загасла до рання, з сокиров у руках казав “отченаші”, а вона бігала довкола, піворила.
В полонині як закличе раз — не обзивайси, як другий раз — не обзивайси, а вже на третий обізвиси. Ми, бувало, пугикаємо у кулак, як у трембіту пугикаємо, а на ім’я не можна кликати. Один пугикає, як у трембіту: “А-а-у-гу-гу-гугу”, а той із долини ци із гори так само обзиваєси.
Вуйко Николай. Тепер нема що боятися. Тепер у селі ходять такі, як бісиці: волосся розпустить, спідниці майже нема, очі обмалює — вночі можна настрахатися...
Мама. То, може, й вигадували. За бісиць, за лісового чоловіка. Ніби наша неня його виділа, позаяк виділа... То обіднілий багач Безуза продав моєму дєдеві полонину, а відтак загризся і завісився. А неня наша ночувала з малим хлопцем і чує, — а то якби двері утворилися, а то таке болото сплило у стаї, бо плова била, чує, а то — чалап-чалап, мукає, бинчит і лапає неню, мацає лабами. Неня хотіла перехреститися — не пускає руку, а його помацати пускає. Неня якось уже вщипнула малого: “Михайлику, йди пидклади ватерку, гет вигасла...” Хлопець звівкав заспаний, не хотячи мусів уставати, підклав ватру — і мара десь пропала. Але казала неня, що то була широка твар (лице), великий капелюх. Таке намацала. Неня відтак устала, засвітила лушницю, май ліпше підклала ватру, до раня не спала — бояласи.
А то таки міг той Безуза прийти на свою дідівщину, продану дєдеві...
У полонині все могло бути. Бо така вже вона спервовіку, оспівана, обросла найдивовижнішими чутками і понині найвища висина гуцульського буття — полонина.
Вона мусила бути і мусить нам тривати, бо споконвіку землеробство було другорядним у господарстві Гуцульщини. Гірська територія краю, піскові, подекуди болотисті, глеїсті грунти, передчасна зима з ранніми снігами, які довго не згибають навесні, не давали можливості гуцулам освоювати орні землі. Часті напливи бистрих гірських вод зносили бідні грунти. В описі грунтів с.Зеленої в 1878 році значиться: “Того села грунти є бідні, а тому на толоку тих грунтів не випускають. Але Їх положення є серед великих гір. Спадаючи з гір, вода сполокує землю. Насіння з тієї причини висівають на 1 морг 2 корці вівса”.
Якщо в більш родючих низинних Старих Кутах за описами “були городи в основному біля хат” — на них висівали ярину, деколи — овес або кукурудзу — на 1 морг 6 горщиків кукурудзи”, — то в гірських Головах ось яка картина: “То село в гористім місці положене майже під самими полонинами, де немає жодної возової дороги, крім кінно-верхової. Огороди разом змішані з сіножаттям, в одному загородженні, між якими будинки по горах розположені”. У багатьох архівних документах є ствердження про відсутність у гірських карпатських селах орної землі, а отже, і розвитку землеробства, яке переважно зводилося до вирощування городини. Ось в Космачі з актів 1788 року: “Осілість того села в більшій частині розташована на великих горах, в меншій мірі складають огороди, одні на височині, другі на низині... жодних орних піль то село не має”. А Горішній Ясенів з описових актів 1811 року: “Село Ясенів лежить в гірській околиці. Є лише кілька підданих, які потрохи збіжжя засівають, єдино тільки утриманням худоби і овець займаються, на всіх грунтах збирають сіно, а тому не є грунтові піддані”.
Видно, що в гірських умовах Гуцульщини землеробства фактично не було. Уже дослідники наших часів краєзнавці Петро Арсенич, Володимир Грабовецький, Микола Герасименко роблять висновки, що в гірських карпатських районах землеробство було відсутнє і майже єдину галузь господарської діяльності тут становило тваринництво, яке здавна мало промислово-торговий напрям. Деякі австрійські дослідники висловлювали думку, що гірське населення Карпат — це особливий вид пастухів: весною вони купують худобу, літом випасають, а восени продають... Може, щось подібне колись за волохів було, але з часом полонинами оволодівали багатші, а бідніша маса служила вівчарями, бовгарями на цих полонинах.
