1515 року значаться села Стопчатів (що дало нам славного поета і іромадського діяча Дмитра Павличка), Уторопи, Пістинь, Микуличин. В 1565 році з’являється урочище Тюдій, ще не село.
Французький інженер Боплан уперше докладно подає топографію України близько 1650 року і заносить на свою карту гуцульські села Зелене, Микуличин, Березів, Космач, Тюдів, Ростоки, Устєріки, Довгополе, багато підгірських осель.
Якщо про годівлю свиней (тим же буковим жиром) є відомості тільки з-над Черемошу, то бджільництво було розповсюджене як на Покутті, так і в горах. У Рожнові записано 360 пнів, у Кутах — 210, Здвижині — 130.
Хліборобство не дуже захоплювало моїх предків. У гірських селах сіяли хіба що овес, бо ним платили і данину. У Рожнові (де більше рівного поля) були вже горох, просо, навіть жито і пшениця. А під Снятниим і Коломиєю, ще ячмінь та гречка.
І жодної згадки про кукурудзу - такий потім невід’ємний, ба головний хлібний продукт гуцулів. Ця “королева полів” тільки що перейшла з Америки до Європи, її ще не всмакували, а до Карпат ще просто не дійшла.
Згадуються перші млини, зв’язане з вівчарством ткацтво. А поскільки ткали ліжники, то їх і валяли у водних млинах: 1471 року — у Княжім, 1515 року і в Делятині, пізніше — у Рожнові, уже при мені у Яворові, Соколівці.
...Так мені закортіло, сама не знаю чого, на цім місці передати вам один цікавий лист. Мoжe, сухе письмо статистичне приїлося і душу потягло на обпигри, на волю. А може, і доречно тут відкрити лист, подарований мені сего літа щедрою рукою голівського учителя — збирача народних перлин Михайла Івановича Савчука. Це письмо Олександра Олеся з Криворівні до дружини, датоване 1912 роком:
“Сьогодні я пережив буквально сон. В Криворівні був Храм. З усіх околиць, з найвищих гір зійшлися люди на свято. Заголосили, залебеділи сліпці й каліки, заграли сопілки, зашумів народ і заглушив Черемош. Гуцулки ходять і пишаються своїм дорогоцінним вбранням. Горді гуцули в орлячих і страусових пір’ях залицяються до дівчат. Я стояв, дивився і не міг надивитися на сей прекрасний народ, що не зазнав панщини (підкреслення моє. — М. В.), що зберіг вільну душу, мову і старосвітські звичаї, повні краси... Скільки цікавих людей я пізнав... Коцюбинський, В. Гнатюк з родиною, Крушельницький (директор гімназії і драматург).
Цими днями їду на дарабі аж до Віжниці верст з 10. Зо мною їде Коцюбинський. Забава цілком безпечна і надзвичайно цікава”.
В дідовій хаті я бачила збляклу фотографію: на дарабі, окрім замашних керманичів у широких ременях, була купка якихось людей у білих капелюшках; убрані були не по-нашому. Хто то та хто — марно допитувалася я в бабки. “Ет, літніки”, — відмахнулася бабка непоштиво щодо тих чужих людей. Бо везти дарабу крутосхилами гірської ріки — не така вже “забава цілком безпечна”. Що-що, а смертоносних загат вже я, дочка і внучка керманичів, на виділася з колиски. А скільки топилося, послизнувшися з талби? А каліцтва — нога потрапила межи дерево... Тому цікаві гості, що упросилися на дарабу, сприймалися іронічно: тут скрутно, а їм дурішки...
Як нині бачу збляклу фотографію, Якби то знатті, приберегти її: може, там під котримсь капелюшком упізналося б тепер обличчя тих двох великих синів України, що вона ними ще й не мала коли натішитися — все не ті часи були... Один назбирає поетичний букет з гірських чічок “На зелених горах’/, другий видивиться гуцульську душу і закарбує у “Тінях забутих предків”. Дибаю їх слідами...
Але до чого все-таки навела я лист Олександра Олеся. Згадала; щоби підкреслити, що панщини Гуцульщина таки не зазнала! От ш,о хотілося і треба сказати.
На маленьких кавальчиках орної землі, розкиданої по гірських селах, що можна було насіяти? Що з тих селян взяти панамі Щоправда, архіви зберегли хроніки королівщин, де докладно означені селянські обов’язки і ще раз потверджено, що в наші гори не зайшла ще тоді панщина (майже 500 років тому). Селяни не виконували ніяких примусових робіт на ланах, а тільки платили податок в натурі або грішми, а най більше довозили дрова до староства. Так у Кутах, Здвижині і Рибні (тільки рівнинних селах межи горами) платили щорічно по 3 куниці, 8 чверток вівса, 2 сири, 2 курки. Вівчарі давали від череди одного барана, гуню або ліжник, сир і попругу. Від бджіл давали десятину, від свиней — - двадцятину, від волів раз у сім (пізніше в п’ять) років десятину; від кожної хати плачено подимне — 2 гроші; ціла громада давала ялівку, фаску масла, по курці з хати. Кожен господар мав довезти до двора у Снятині по два дерева і матеріалу на посуд. Були ще й такі незвичайні податки: як чоловік прийде з Волощини або з іншої сторони і хоче замешкати в якому селі, платить лисицю або 1 злотий — це зветься лисичне; як хто відходить — дає 2 злоті “виходного”. Як дівка йде заміж у своїм селі, дає поєм-шини або поклонного до замку 6 грошей, а урядникові . — рушник: а вже як іде до чужого села, то платить 2 злоті; як до волоської землі — платить ще дорожче, той уже, хто бере її, — злотих 3 грошей 6, це зветься “розпуст”. Ось такий запис із хронік: “В тім краю Русь своєвільна з якої-небудь причини не хоче мешкати з жінкою, або також жінка з чоловіком, — той, хто дає причину д.о того, платить 3 злоті”. Видно, розлучалися і тоді. Правда, рідко. То було гріхом. Ще в Біблії сказано, що той, хто відпускає скою жону, всі її гріхи (гріхопадіння) бере на себе. Так ідо в біблійські часи не обходилось також без розпаду сім’ї...
Але вертаємося до гуцульського господарства. Навіть щорічні народні календарі стверджують, що “гірські газдіуства ни є добрі для саження городини і сієння сюбини. Уни тимунь ни є добрі для різного газдіуства, що тут тєжка і камениста земня, великі слоти, стрімкі обочі і заостре та застудене підсонє”.
Смачна мова, чи не правда?..
“І хоть гірська земня й підсонє не є досідні на рілю, то однако тут дуже добре можна упраулєти царинки, пасовиска і полонини. Досліди, переведені у західних Карпатах, виказуют, що усі грунта положені понад 500 м над поземом моря, ни надаютци під збіжє, але за то царинки, пасовиска і полонини можут дати дуже добрий дохід. Нима на світі бідних країу, лиш є бідні люде, а то тоти що ни знают ходити і управєти єк си належит свої земні. Та й ни знают, єк то так повести своє газдіуство, аби си уно оплачювало і було жерелом приходу й богацтва. Гірска та камениста Швеція, Норвегія дают нам єкнайліпший примір. Швайцарский верховинец виковау свий маєток на ледах і скалах, а шведский селянин на студених земнях та каменистих дійшоу до такої культури, що ни поустидаєтци навіть найурожайнішої землі”.
Цей календар, люблений в кожній хаті, не обійшовся, як і всі решта, без руки гуцульського просвітителя — посла до сойму, головчанина Петра Шекеряка-Доникового, тою самого, що приятелював з Гнатом Хоткевичем, був одним з найталановитіших акторів Народного театру, мудрим і шанованим господарем, лікарем, порадником на всі гори — - взірцем краю. Він укладав добрі календарі на щорік запашною, як смеречина, соковитою говіркою. Так розмовляли і тепер говорять люди, що спервовіку замешкали навколо Жаб’я, того самого, що його поляною дістав від Свидригайла 1424 року волох Влад Драгасинович; того самого Жаб’я, що по сей день вважається гуцульською столицею, хоч перейменували його в 50-х роках бездумно-пусто на Верховину... Верховина — то все, а Жаб’є — серце її. Тут і відбувся перший Всесвітній фестиваль гуцульського фольклору 1991 p.
Що ж вселяв у душі землякам Шекеряк?
А то, що треба вірити, що ми із наших гірських маєтків при завзятій праці та відповідних знаннях “потрафимо замінити наші чаріуні Карпати у Швейцарію і то ни з помічю других людий через ріжні підмоги та сумніуні дарунки, але таки почерез нашу власну працу”.
“Від віку горєне займалися випасом рогової маржини і овец та прєтансм бриндзи і лісовоу роботоу, А коли уже сама природа показала нам такі способи будованя, то ми мусимо їх си держєти і їх розвивати та уліпшувати.
Підставоу плеканя маржини у горах є царянки, пасовиска та й полонини. Сама природа нам помогаст, бо пашя і гірське сіно є такі добрі, що свойоу вартостеу перевишшуют пашу і сіно на низинах. Добра пашя уліті та добре сіно узимі найтолоуніша годіуля маржини і овец. У горах не будемо рудувата маржину соломоу, бураками, отрубами, морквоу — це лишім газ-дам на долах, а ми будемо дбати у себе у горах про добру пашу і добре сіно”.
Далі йдеться про те, що. окрім годівлі, треба дбати і про добру расу та розвиток молочності.
“Наш гуцул добре знаєтци на випасі маржини і овец, та й до того має охіть, і коли ще й показати єму, єк то си має робити, то, певно, ишє заветит швайцарціу ци шведіу, бо потрафит повести своє газдіуство не гір-ще від них.
Наразі однако мусимо си придивити і єк газдуют у Швайцарії і єк зачінают уже ґаздувати у Західних Карпатах, аби їх примір і досвід послужиу і нам у праці”.
Це зверталося на початку нашого століття. Маємо уже кінець його а чи пішла наука на користь?.. Йдемо далі за радником: “Приступаючи до поліпшення гірського газдіуства, мусимо всамперед упорєдкувати право власности (підкреслення моє. — М. В.), сервітувати, бо це у горах ни є упорєдковане і тиму приносит у газдіу стві дуже багато клопоту”.
Ой приносить!
“Далі мусимо собі установити та визначити, шо має бути на ліс, шо на царинки (сінокоси. — М. В.), а шо на пасовиська. Ліс с дуже важноу річьоу у гірськім газдіустві, і тимунь мусимо єго шєнувати, дозерати і відгороджувати від пасовиск та царинок. Прауду кажучи, у сгарім лісі (понад 15 літ) можемо пасти маржину, але мусит бути виразно 3d значено, де має бути зауше ліс, а де пасовиско. І цілком инак треба ґаздувати у лісі, єк на царинках ци полонинах або взагалі на пасовисках.
Щодо права власності!, то у горах розружнюємо грунта, єкі є приватним добром одиниц або спіувлас-ностеу кількох ци кільканацітьох ґазд, і через них спіуно уживаних, а також пасовиска, царинки, полонини громадські й держауні, “камаральні”. Газдіускі обставини і приписи є для усіх однакі. І тимунь тото, шо буду писати, будет си відносити до усіх грунтіу ци то приватних, ци спіуних, ци громадских, ци то держауних.
Спіуні газдіуства ни треба николи ділити на дрібні, між поодиноких газдіу, але можна на них завести узирцеву спіуну газдіуку, упорєдковану держауними статутами та приписами. Це відноситци і до держауних грунтіу та громадских царинок, полонин і пасовиск. У Швайцарії шє до сегодне задержєли си спіуні газдіуства, а узірцево ведені приносєт великі доходи, та й багато причгнили си до піднесеня годіулі маржини та й бриндзарства. Громада мусит займити си громадскими пасовисками, для загального добра ухвалити статут, приписи пастирскі, завести узірцеве газдіуство, вибрати пастирский зарєд, пастирских опікунів. Установити висоту оплат за випас, та й постаратися, шоби на тих пасовислах ни паслоси ані забагато, ані замало маржини, а лиш -акурат тілько, кілько си там годно добре випасти. Гуртові — спіуні пасовиска для дрібних газдіу мают велику вартість і у їх інтересі лежит, аби спіуних — гуртових пасовиск ни ділити, але їх узірцево, на статутах і приписах загаздовувати”.
Не буду цитувати далі “Гуцульський календар”. Але прошу вірити, що всі поради практично значимі. І якби їх дотримувалися, то, може, гори не облисіли би дорешти, а в сільских магазинах не облисіли би від продуктів полиці.
І ми би через стільки літ! — не заздрили шведам та швейцарцям, маючи такі обшири і таких людей. Бо колись старий гуцул казав, що як коні добрі і сани незгірші, а зле заїхали, то винен той, хто закерував не в ту дорогу.
* * *
