Коли я питаю свою сивеньку голубку-неню, чого вона така з лиця біла і з тіла ніжна, мама мені каже кожний раз чи то правду, чи в жарт: бо я у молоці купана, а ти дубилом-мальовидлом шкіру собі нищиш; ади, у тебе більше зморщок, як у мене, і лице пожовкло...
Питаюся у дзеркала: від зібраного зі світу сивого магазинного молока чи від Чорнобиля у мене нема цвіту маминого?..
Але кожному своє; мені доста цего цвіту, що визбирую горами, як найделікатніші чічки, і викладаю рядочками на папері.
Так що й гуцульський співак, як кожний — голий-босий. Як має бути. Але я чула і виділа недавно правдивого співака, що був не геть такий. То Василь Рильчук з Перехресного. До того села ще спробуйте дібратися. Поза полонинами, під Чорногорою сховане. Я так і не була там. А Василь Іванович головує у селі здавна, каже: може, владу таки врешті віддадуть радам, то він ще погаздує. А поки що Рильчук співає, на ходу йому приходять співанки, я ще такого таланту не здибала. Може кілька годин про вас виспівувати без передиху. І все до прикладу, все правдиво. Співак — голова сільської Ради. Веселий і мудрий, як то йому вдається і то, і то робити... Здибалися ми на полонині, — що вже там Рильчук наспівався, а ми наслухалися! Худоба зачала рикати, зголодніла, аж тоді вгамувалися, розійшлися до роботи.
Худоба... Вертаємо до маржинки. Через неї, товар гуцульський і полонини. Через неї повно чудес чудодійних. Мама вповідає, що в мого односельця Скакуняка було зо 30 — 40 штук товару. А Скакуняк мав добру собі поміч — того, “щезби”. Ставав ґазда на порозі стайні та кликав: ходіть, корови! ходіть, бики! І всі на свої місця за шнуром ішли. Лиш дійниці підкладає, сам на скрипку грає. Доки не перестане, доти корови дояться. Аби хоть кров капнула, а не перестане доїтися жодна, поки музика не втихне...
Коли мама була мала та ходила в сусідню Білоберезку за грунь до багачів Задурів — своєї “фамілії”, то все боялася тої хати, де жив колись упир — такий чоловік, що всі його сокотилися. Але то ще діялося за маминого діда Гриця, люди дивувалися — агій, у него корови нема (у того чоловіка — упиря), а має молоко, продає панам масло. Присокотили, а він під каглу приставив дійницю — та: “Шкє, шкє!” І доїть терлицю, закопану під каглою, як корову. А ті корови, в котрих забрав манну, ревуть, з очей сльози котяться безперестанку, молока нема...
Але є й такі люди, що несвідомо урочать другому, через що вівці та коровії не дають подостатком молока. А урочать найбільше, як похвалять маржину чи молоко, не сплюнуть наперед і не примовлять: “Нівроку, абих вам не зурочив!” На що ґазда чи гадзиня відказує: “Неврічливі”. Та це не кожний робить, то давні звичаї підказують застерігатися уроків. У мому селі це робиться так. Натовкти солі (пам’ятаю ще цілицю — уторопську нашу відому світові сіль) сісти на поріг до схід сонця і хрестити сіль ножем навідлів (тилом униз), при цім заповідати:
— З черленого потока вийшов черлений чоловік у черленій шєпці, у черленім сардаку, у черлених гачах, у черлених постолах, у черлених волоках, у черлених онучах, у черленім ремени, у черленій сорочці, у черленім шальку, у черлених рукавицях, у черленій крисани, з черленов сокиров, пішов у черлений ліс, нарубав черленого дерева, наколов черленого вориння, на черленій земли заклав черлену кошєру, наробив черлені стаї і загнав черлені вівці, надоїв черленого молока, пішов у черлений єрмарок, продавав черленов мірков: хто си напив — аби си розсів, а хто видів — аби осліп, а хто учув — аби оглух.
Тоту сіль дається вівцям, коровам, а тогди хоть би хто напився молока від тих коров, овець і зарічливих слів не промовив, а ще й похвалив небезпечно, то байка — не пошкодить ані молокові, ані маржині.
Маржина — найдорожче майно гуцульське. Та й не дивина, бо орного поля в Гуцульщині мало, і та земелька, що є, неохоче обробляється, більше толок, царинок на випаси і сінокоси. Від землеробства (бо то така, видко, пісна глеїста земля) здавен гуцулів здержував пересуд — нібито гріх землю пороти, бо там сидить арідник і радується, що чоловік, щовесни порючи грунт, приближує закованого сатану на світ. І головним заняттям гуцулів є плекання дихані і торгівля маржиною. Про свій товар дбає гуцул найбільше, задля неї жертвує власною вигодою, здоров’ям як своїм, так і своїх дітей, заховуючи на зиму добутки (приплід — ягнят, телят) у хаті помежи дітьми.
Особливо високо здавна ціниться вівця: “Свєтила би си Божа овечка (а вона і на образі в руках малого Ісуса, і на престолі у церкві, випікають баранчиків з тіста на Великдень та святять), — каже гуцулка, — з овечки усе: молоко, вурда (недовготривалий сорт соленого сиру, добутий із жентиці, що лишилася після сиру, з котрого роблять бриндзу, а тому вурда пісніша і рідша — її не тримають, їдять зразу), жентиця, гуслянка (закваснене молоко), бриндза, кожух, сардак, ліжник, ще й буджениця”.
Так що з овечки ґазда має добрий харч — молочний і м’ясний, тепле вбрання, постеління і хатній інтер’єр (килими, верети, джерги).
Діди вповідали, що гуцули давно жили досить заможно. Кожний нелінивий мав побагато худоби — вистачало для себе і на продаж. А поміж ними були дукарі, що мали свої просторі полонини, де випасали по кілька соток власних овець, а в кожного найбіднішого була своя маржина, царинка, кавалок города. Скрізь по горах орудував гуцул, там чувся вільним, як козак по степах.
Описуючи життя гуцулів, польський етнограф В. Поль розповідає (“Образи з життя і з натури”, т. 1. Краків, 1896): “Увійшовши у хату, виділи ми, що ґазда був маючий, ціла одна стіна була покрита дорогою зброєю, рушницями, яничарками, турецькими ножами і кинджалами, викладеними сріблом, слоновою костею і перлами; обік висіли пістолети, мисливські роги і боклаги на горівку та молоко. Усе те висіло на килимі, що покривав цілу стіну. Про багатство гуцула свідчить також скількість ліжників, порозвішуваних на жердці перед ліжком. Ліжниками, що висіли, можна би оббити кілька хат. Та проте нелегко купити ліжник, стрільбу або коня... бо як гуцул казав: “Бачите, пане, у нас люди не кохаються в грошах”, і вийняв із скрині капелюх, котрий довкола був убраний перепаскою з кавалків золота! На нашу просьбу, щоби нам ґазда вистарався 18 коней, загнали його сини з близького пасовиська на подвір’є стадо із 46 коней...” Було і є золота в Карпатах!
З сердечністю в повітанню, в розпитуванні про рідню, маржину в’яжется і незвичайна гостинність гуцулів: удень і вночі він радо прийме у себе прихожого. Хоч чужаків (лентюхів, сурдутовців), що “тягаються по горах та не вміють з людьми говорити”, гуцул не любить, нерадо звіряється їм, все ж пригостить і такого якнайліпше, не жадаючи плати: “От дайте дитині, я сего не требую”. Гостинність перейшла у повірку, що не дозволяє брати грошей за молоко, бо маржина би згибла. Гуцул з натури честолюбивий, незвичайно вразливий на зневагу і кривду, заподіяну йому; найменшу образу довго пам’ятає. За образу гонору часто-густо і тепер судяться, а скільки згарячу чиниться голівництва у моїх горах! Ще й понині.
Говорячи про гуцульську худібку, не забудьмо про коня. Кінь, лиш він один, здатний крутими вузенькими плаями знести з далеких полонин берівки бриндзи і масла, просто іздця. На коні їздить у Гуцульщині кожний, бо дороги каменисті, гори стрімкі, просторони далекі. Сидячи на коні, пряде гуцулка, мама плекає дитину. Як лиш дитина вродиться, кладуть її символічно на коня, до слюбу конче їдуть на конях кнєзь і кнєгиня (молодий і молода)... Та хіба лише у цих випадках? У великій пригоді стає гуцульський кінь маловидющому або сплячому чоловікові: такого він занесе певно та безпечно додому. Пригадую, як тато садив мене на нашу могутню кобилу і вона заносила мене, маленьку, у стайню, де я скочувалася у ясла на запашне сіно і чула материнське дихання над головою моєю вірної гнідої опікунки... Не раз врятував гуцульський кінь їздця від звірака. [Недарма казали у давнину: наколи би не гуцульський кінь, то гори би стали пусткою, і
А коней позабирали до колгоспу. Прийшли трактори, авта — кіньми занедбали. І вони зникли. Тай стали гори пусткою. І мій сімдесятирічний вуйко Іван носить плечима муку, сіль із села у полонину. Бо коня заборонено тримати. Глупа із глупих заборона! Дві машини можна, а коня — зась... Коли вже минуть часи народження безглуздих законів?!
Та й коровам у колгоспі не скрізь добре. Як не дбає господар про тепло і корми, а лиш про свої кишені, то не одна десь ферма хором скаржиться Святого вечора...
Бо давно, як ще жили велети, говорили всі звірі. І в це вірили всі, і мої діди також. Не тямую вже за що, але Бог мову у звірини відібрав. Відтоді вона говорить лиш в Різдвяну ніч з Богом про своє життя, як обходиться з нею чоловік, і Тому кожен ґазда цеї ночі добре підстелює худобу, нагодовує, аби не скаржилася. Бо за безмовну диханю гріх неспасний.
* * *
А починали гуцули незле. Уміли господарювати. Найменшу можливість краю використовували досконало.
Уже говорили ми про походження гуцулів. Наука каже всяко і нічого певного., В різні часи переважали різні теорії. Кельтську, одну з давніх, ми вже розглядали. Не обійшлося, безумовно, у гуцульському етногенезі без кочових компонентів. Але дає про себе знати цілий пласт румуно-волоської культури в українських Карпатах.
Що ж відкривають археологічні знахідки? Насамперед засвідчують, що Покуття і сама Гуцульщина вже у давні епохи мали населення і початкову культуру. Знайдено тут предмети ще з кам’яної доби. Кам’яні вироби знайдено в околицях Коломиї; у Снятині над Прутом викопано крем’яний ніж; у Микуличині — кам’яне ядро. Ніж, гачок до вудки, плоску сокиру з епохи бронзи виявлено у Слободі Рунгурській Мідну сокиру знайдено також між Косовим і Химчином. Значне число пам’яток римських часів видала прикарпатська земля: у Снятині, Текучій, в околиці Коломиї знайдено римські монети. Ці гроші виорюють по горах і досі. Відомо, що із часів Траяна границі Римської держави сягали аж під Карпати, тоді римські купці заходили і в Гуцульщину, припускають, що у наших горах були римські копальні.
Сама назва “гуцул” також невияснена за походженням. Одні історики пробували притулити їй кочову ознаку — гуцули-кучули. Це від “кучуватися” — переходити з місця на місце, отже кочові. Може, тут не обов’язковий кочовий елемент, а йдеться про тих же кельтів, рутенів — перемандрівників... Ще кажуть, ніби кінь гуцул турецького походження, що, може, назва гірського коня перейшла на населення. Бо ще 1793 року не згадується назва “гуцул”. Не здибав її професор Гакет, що об’їздив за дорученням австрійського уряду наші гори; їх мешканців учений називає “правдивими покутянами”, “гірськими русинами”. А “гуцула” не чути... Дослідник цього краю доктор Іван Крип’якевич подає здогадку, що назва гуцул швидше всього є “румунська”, постала із гоц — розбишака і
