— Куди подінешся, — буркнув Майкл. — Від шефа тепер не відчепишся. Він не любить, коли його хтось обганяє.
Мітчел розбив метеорит, серцевину прожарив, розтер на порошок і поставив у автоклав. Майкл міркував так: якщо спори космічних бактерій витримали температуру при падінні метеорита, то не вб’є їх і автоклав. Зате земні неодмінно загинуть при стерилізації.
Надвечір Мітчел стерильно переніс невеличку кількість метеоритного порошку на поживні середовища.
— Залишимо їх на ніч при кімнатній температурі, - сказав Майкл. — А завтра буде видно, з чим його їдять.
Проте завтра їх чекало розчарування — про мікрофлору не було й натяку. Вони довго сиділи перед чашками з посівами, наче сподівалися, що вони проростуть на очах.
— Дідько їх знає, - сердився Мітчел. — Може, їм якраз не тепло потрібне, а холод? Давай пхнемо в холодильну камеру. Хай трішки промерзнуть…
Майклу саме підоспіло закінчувати раніше початий дослід.
— Роби, як знаєш, — згодився він. — Два дні менї буде ніколи.
Два дні вони бачилися тільки за столом. А потім Майкл сидів над мікроскопом і лаяв рудого кухаря за коктейль, від якого з учорашнього вечора боліла голова. В цю хвилину відчинилися двері, на порозі автоклавної стояв Мітчел. Майкл хотів спитати, як посуваються справи, і скам’янів: на лобі, на щоках Мітчела палали фіолетово-червоні плями. Вони швидко розповзалися, наче калюжки чорнила.
— Вони ожили, Майкл…
Очі помічника палали божевіллям.
— Мітчел… — голос зрадив Майклу. — Мітчел, хлопчику, що ти наробив?..
— Вони ростуть на синтетичному середовищі з білком і залізом… І на холоді…
Мітчел притулився плечем до стінки і почав сповзати на підлогу. Плям вже не було, все обличчя було плямою.
Майкл кинувся в радіорубку. Тремтячою рукою він настроївся на потрібну хвилю і заволав у мікрофон:
— Шеф! Ви чуєте мене, шеф? Космічні бактерії одержано, але Мітчел вмирає… Вони смертельні для людини!
Майкл витер з лоба піт і раптом побачив на руці невеличку фіолетову пляму. Він не встиг більше нічого крикнути, суха долоня радиста затисла йому рот.
— Йолоп! Чого ви горлаєте? Під цією підлогою заряд, напалмовий заряд і реле-приймач! Нас першої-ліпшої хвилини можуть висадити в повітря. Боже, що ви наробили… Це ж спеціальний заряд!
І радист, схопившись за голову, метнувся в двері.
Майкл закляк. Пляма на долоні розповзалася, наче випускала щупальці. В голові все змішалося. “Мітчел загине… Ми всі загинемо. Через годину? Через дві?.. Ці бактерії майже не мають інкубаційного періоду… А він мерзотник, цей шеф. Передбачив напалм, щоб на випадок чого спалити їх, як пацюків, разом з пацюками… Тричі мерзотник, хоч би ж відповів!”
Ефір мовчав…
Майкл Кроус і його товариші вже не могли бачити, як &а кілька годин біля острова важко сів на воду гідролітак. З нього висадилися затягнуті в гумові комбінезони й маски люди, схожі більше на привиди. Вони виволокли з лабораторії холодильну камеру. Коли літак уже ледь-ледь виднів на обрії, над дерев’яними будиночками шугнула в небо оранжева стіна полум’я…
У мовчазні скелі бився грудьми океан.
Леонід Залата
ГОЛУБА ЛИСИЦЯ
Цю легенду я почув у карпатському селі з поетичною назвою Смеречки. Розповів її дід Антін Турчак, змолоду прославлений лісоруб. Дід Антін дуже розсердився на мене, коли я спробував було засумніватися у вірогідності цієї історії.
День спускався на Чорногір’я ярусами. Двоголову верхівку Беркутиного гнізда вже лизало заобрійне сонце, нижче, посеред обвітреного бескеття, тьмяно вимальовувались гострі шпичаки, а тут, в порослих дикою ліщиною яругах, тільки-тільки починало сіріти. А тиша — сучок трісне, наче крячка крякне над вухом. Ця тиша гнітить Григора тягарем самотності. Другий місяць блукає він отак щосві-тання лабіринтом крутобоких ущелин від сільця до сільця. Продирається крізь цупкі, вкриті памороззю, зарості і кляне себе на чім світ стоїть.
Ні, не обминали його сілець лисиці, та все руді, мов торішня солома. Вирячить круглі оченята, як не заплаче, а скавчить — цуценя та й годі. Потопчеться Григор, потопчеться- і випустить на волю; алюр, руда, поки ціла! Не заради тебе ноги б’ю, недосипаю, руда ти, руда і є.
Вимерзлий струмок слав під ноги хрумтливі скалки — крихке скло, поцятковане мертвим листям, барвистими камінцями. Беркутине гніздо спалахнуло жовтим віхтем, і з ущелини вниз, у долину, покотилися клубки сизого туману. Іноді Григор, наче плив по пояс в шумовинні. Плив, поки не оступився, аж у суглобі затріщало. Тоді вибрав оком терасу і присів на камені перепочити.
З чого все почалося? Та з тієї ж таки пам’ятної ночі під новий рік. Аби раніше хтось сказав Григору, що він блукатиме ущелинами Чорногір’я до схід сонця, без надії і без віри, мабуть, послав би пророка під три чорти. А, бач, вийшло ж саме так…
…Вона сміялась, а Григор дивився на неї і думав, що так недовго й збожеволіти. Ох, Кланю, Кланю… Тобі втіха, одна забава, наче тільки й щастя — живцем пекти чужу душу. А й невтямки, що й спопелити її недовго.
— Кланю…
Замовкла, ще й голову схилила на плече, нібито й слухати лаштувалась.
— Підеш за мене, Кланю?
Навіть при місячному світлі видно, як витанцьовують у неї в очах бісенята. Ось-ось виплигнуть на волю, і тоді на всю вулицю задзвенить-заллється дзвіночок — ні стишити, ні спинити, і хто-небудь із сусідів заздро скаже:
— Це Кланька, хто ж іще… Щасливий отой Григор.
Щасливий… Від такого щастя світ за очі хочеться, так несила. Хіба, може, якусь страшну клятву гаркнути, щоб всі чули, щоб уже не рачкувати, хоч земля гори під ногами. Невже й тоді засміється?..
— Не мовчи, Кланю, тільки не мовчи.
Крутнулась на каблучках за хвіртку, руки на паркан і манить пальцем.
— Чуєш, Григоре, ти вкрадь мене!
— І чого б це я мав тебе красти?
— Боїшся?
— Люди засміють. Живемо ж через дорогу.
— От бач, — Кланя зітхнула, — через дорогу. Це ж про-о-за. А я хочу, щоб примчав леґінь, як вітер, кинув мене на коня і через ліси, через гори. А ти, Григоре, в погоню…
— Насміхаєшся?
— Була охота… Григоре, а дідусь казав — у Чорногір’ї водяться лисиці, яких нема ніде на цілім світі. Голубі-голубі, як небо.
— Казка.
— А от і не казка! Дідусь сам бачив, як був молодим. Тільки нікому ще не вдавалося вполювати її. Як помітить мисливця — наче крізь землю. Принеси мені таку лисичку, Григоре, піду за тебе.
Брови врозліт, кінчиками аж під хустку, а бісики тут як тут, готові виплигнути.
— Ех ти, а ще комсомолка!
— Дивак. Нічого ти, ну, нічогісінько не розумієш.
І задріботіла цегляною доріжкою до ґанку, сміючись. Вже й двері давно зачинились, а сміх той ще довго вчувався в лункій чорноті, ніби сама втекла, а його й забула посеред двору.
Подибав тоді Григор додому сам не свій. Ні гніву в душі, ні образи. Одна журба. Як сів біля столу, так і просидів до ранку, схиливши голову на обіруччя — чи спав, чи думу думав.
Не питала мати, не розпитувала, а тільки, як ішов уже на лісопилку і не схотів снідати, скрушно промовила:
— Не суши серце, синку. Зелене дівча, вітряне. Красиві, всі вони собі ціни не знають.
Нічого не одказав на те Григор і Клані відтоді не шукав, а тільки став удосвіта десь пропадати. Мало хто знав, що перш, ніж іти на роботу, обходив він лисячі стежки, ставив сільця, а хто й знав, то не вбачав у тому ніякого дива — в Чорногір’ї мисливцями хоч греблю гати.
Сьогодні неділя, можна не поспішати, тим-то й сидів Григор замислившись, аж поки крижаники не забігали на спині. Кошлатий туман уже встиг скотитися в долину, до річки, щоб висіятись на голі лози сизими кришталиками. З-під куща, по-кошачому вигинаючи спину, виліз заєць, обнюхав повітря і поскакав уздовж вимерзлого струмка, вслід за туманом. Далеко за перевалом, пірнаючи в тунель, гуркнув поїзд, і земля відповіла глибинним ледь помітним двигтінням.
