Тепер я хочу спитати: а чи були колись на світі гіганти чотириметрового зросту? Ось що наробило поранення мозку. А може, — це мені вже потім спало на думку, — може винна радіація? Як тоді повідомляли, опади в ту ніч були радіоактивні. Американці саме випробовували своє ядерне “малятко”.
Ось уже кілька років мій Піт лежить в постелі. Я забороняю йому виходити, щоб не бачили люди. Навантаження на скелет колосальне. Перепробував усі відомі засоби, аби зміцнити кісткову тканину. Інакше він колись зламається навпіл, як висохла гілка.
25 червня. Я так боюся за Піта! Сьогодні він був у саду і якийсь волоцюга не зводив з нього очей. Зараз у щілину піддивляються, а потім… Тільки цього не вистачало.
Гарольд Х’юд — Рею Грегорі
“Чорти б тебе забрали, Рей! Коли ж нарешті знесеться твоя “золота курка”? Таким довгим чеканням можна знівечити собі нерви, не кажу вже про те, що мені конче необхідно, щоб вона знеслася якнайшвидше. Мої капітали (ти бачиш, я пишу це слово з маленької літери) тануть, наче сніг на сонці.
Про твою дурацьку “зарубку” на дереві історії я вже й не кажу. Боюсь, щоб нам не зробили її на шиї, коли вся оця хитромудра затія якимось побитом відкриється. У нашому коханому Кодексі Законів є одна симпатичненька стаття, з якою я не хотів би заводити знайомство. Але ж гроші!..
А втім, на цю тему навряд чи є необхідність багато говорити. Хто-хто, а ми з тобою знаємо, що це за штука”.
Незакінчений репортаж Альберта Дейвіса.
(
ДЕЙВІС: А тепер, шановні телеглядачі, зайдемо в наскрізь пропахлий давниною палеонтологічний музей… І продовжимо нашу розповідь. Чи не правда, видовище рідкісне! Я навіть не можу сказати, хто має більш величний вигляд: елегантний гід, який зараз нам покаже єдиний на світі експонат, чи велетенський звіроящер, що наче ось-ось стрибне в зал на голови глядачам. Та сьогодні нас не цікавить звіроящер. Сьогодні… Пробачте, я замовкаю… Дивіться і слухайте!
ГІД: Панове, ви бачите знахідку, що прославила нашу науку. Це відкриття сколихнуло весь світ. Перед вами гігантський скелет. Це останки пришельця з далеких світів. Збулося те, чого ми так давно чекали. Майбутні покоління не забудуть імен Рея Грегорі і Гарольда Х’юда — вчених-археологів, які вперше довели, що Земля — не самотній острівець розуму в океані Всесвіту.
Скелет було знайдено ними в герметично замурованій печері Синього високогірного плато. Цікаво, що поблизу від цієї печери виявлено скупчення тектитів.
До речі, панове, в середньоазіатській пустелі Гобі ще раніше інші археологи бачили відбиток “підошви космонавта” гігантського розміру. Чи не сліди це тих самих пришель-ців, що в різні часи відвідували нашу планету?
ЛЮДИНА ІЗ НАТОВПУ: Перепрошую, сер. Скільки років тому він прилетів до нас?
ГІД: На превеликий жаль, скелет має дещо підвищену проти природної радіоактивність і доступними сучасній науці засобами поки що не вдалося точно встановити його вік. Очевидно, гість прибув на кораблі з ядерним двигуном. Та це не так уже й важливо. Важливо інше — тепер ми знаємо, що брати по розуму навіть своїм зовнішнім виглядом схожі на нас.
Мені залишається лише додати, що, зважаючи на вік тектитів, можна припустити: космічні гості прилітали 600 тисяч років тому!
ДЕЙВІС: Увага, шановні телеглядачі! Зараз я попрошу нашого гіда… Хто там заважає? А, це доктор Клірк.
КЛІРК: Не вірте йому! Ніякий то не пришелець, то мій син! Розумієте — мі-ій син…
ГІД: Панове, не звертайте уваги! Цей дідусь хворий, я його добре знаю. Ось уже кілька років, як він захворів і запевняє всіх, що в нього пропав син, буцімто саме такого зросту. Всі щиро жаліють старого Клірка, навіть ті, хто напевне знає, що у нього ніколи не було сина.
ДЕЙВІС: А тепер я попрошу наших операторів показати скелет ближче. Та приберіть же цього божевільного! Він заважає… Ось так, зараз чудово видно…
ГІД: Почнемо, панове, детальний огляд. Як бачите, череп небесного гостя… (гід впевнено тикає указкою в череп). Ой, здається, я пошкодив експонат!.. Яка неприємність… Будь ласка, підніміть уламок.
ЛЮДИНА ІЗ НАТОВПУ (
ГІД (
ДЕЙВІС: Перепрошую, шановні телеглядачі, я змушений припинити свій репортаж. Тут пахне неабиякою сенсацією. Дивіться і слухайте вечірні вицуски!
Леонід Залата
“ПЕРЕДАЮ КООРДИНАТИ…”
Глупої ночі в спальні директора Астроцентру спалахнув телеекран. Якусь хвильку черговий дивився на сиву людину в ліжку, ніби вагаючись, потім губи ворухнулися, і в спальню увірвався схвильований баритон:
— Андрію Григоровичу! Ви чуєте мене, Андрію Григоровичу?
Над узголів’ям загойдався прозорий дзвіночок. Сизуваті повіки Горбунова здригнулися, він рвучко звівся з постелі.
— Конче потрібна ваша присутність, — сказав черговий. — Одержано… Мене викликає супутник “Оріон”. Машина вже вийшла за вами…
Клацнув вимикач.
До нічних викликів Горбунов уже звик, вони навіть подобалися йому, підтримуючи в його душі той божевільний ритм, на який він сам себе колись прирік і який змушував його забувати про давно вже немолоді літа. І все ж цього разу щось занепокоїло його. Серго, завжди ввічливий, іноді навіть занадто ввічливий, забув своє традиційне “я перепрошую”, а це на нього не схоже. Лише неабияка подія могла вивести з рівноваги таку людину, як Серго.
Місто спало, покроплене ріденьким дощиком. Кришталеві кулі ткали примарне місячне світло — холодне, німе. Дзикнули компресори, і нічні вулиці попливли в сонну тишу. Повітряні подушки м’яко погойдували на невидимих ресорах: лише на поворотах, коли машина різко нахилялася, колеса чиркали по асфальту. Позаду лишалася висушена вихорами смуга.
Як тільки машина вискочила з міста, по контуру облямована ліхтарями будівля Астроцентру почала горою насуватися, поглинаючи півнеба…
…Горбунов увімкнув спіральний ліфт на таку швидкість, що змушений був схопитись за поручні, а під час зупинки боляче стукнувся.
— Доброї ночі, Серго! Ну, що тут у вас? Мунтян відкрив нову планету чи, може, впіймав якусь жар-птицю за хвоста і тепер тобі не терпиться до ранку?..
Він сам відчув, що жарт вийшов недоречний. Горбоносий юнак у формі Зоряної служби біля пульта обернувся в його бік разом із кріслом. Очі його були втомлені і дивились кудись мимо.
- “Оріон” прийняв імпульс, — глухо сказав Серго. — Тисяча двісті мегаджин.
Хвилина-дві минули у мовчанні.
— Ти добре зробив, хлопчику, що викликав мене. Це… “Антей”?
Серго дивився, як повільно, зовсім нечутно пересуваються ноги Горбунова до стільця. Стояла тиша, така тиша, що чути було, як на панелях пульта в унісон вицокують хронометри.
Горбунов вдивлявся в планетарний купол. Там сяяли зорі. Несправжні, витвори людської думки, а все ж зорі. Він любив їх — таємничих і жорстоких красунь, він віддав їм все своє життя, а вони, невдячні, поглинали і любов його, і навіть найдорожче…
— Розшифрували?
— Я просив Мунтяна поквапитися…
Цвіркуном застрекотів зумер. Станція “Місяць-2” просила дозволу передати зведення. Нашвидкуруч переключивши “Статотрон” на прийом, Серго над силу посміхнувся дівочому обличчю на екрані.
— Сеанс… Прийом.
Мабуть, його слова пролунали незвично сухо, він встиг помітити, як здивовано злетіли вгору брови на екрані й поспішив перейти на радіозв’язок. Він знав, що Ляна буде ображена, бо кожен сеанс, коли їх чергування збігалися, був не просто сеанс, а побачення. Поки “Статотрон” записував зведення, вони дивилися одне на одного усміхнені, душею усміхнені й мовчазні. Приватні розмови суворо заборонялися.
— Андрію Григоровичу, я…
Вони не помітили, як увійшов Мунтян.
— От і добре, Саню, ти, як завжди… як завжди, — тихо сказав Горбунов, пильно вдивляючись у долоню фізика. На долоні лежав холодний кристал. Там
