Набундючився, сміх та й годі. Тато каже: “Але ж ніхто й не забороняв!” Він тоді подивився скоса і белькоче: “Відсутність заборони ще не означає дозвіл. Ясно?”.
— Ну, і чим же скінчилося?
— А нічим. Взяв аналізи, поїхав, і ні слуху, ні духу… А як вас звати?
— Сергій.
— Сергій. Серго… Що ж, годиться.
— Для чого годиться? — сторопів я.
— Ні для чого, просто так, годиться і все.
— Й на тому спасибі…
Я вже встиг трохи придивитися до Тіни і мусив визнати, що хлоп’яча зачіска їй до лиця. Коли вона всміхалася, брови якось кумедно підстрибували, а між верхніми зубами світилася щербинка. Незабаром я вже знав, що її маму замучили фашисти в сорок другому, що вона вчиться в інституті, а на літо приїхала до батька. А на те літо й зовсім повернеться додому, бо вчитися її посилав колгосп. Як візьметься до діла, то Шалва Андрійович не знатиме, куди й дівати овочі, бо хіба ж то зараз парники? Так, одна назва, все робиться абияк, без науки — батько ж ніде не вчився. А оце зараз іде в Ласхі тітку провідати…
Тут Тіна зупинилася.
— А ви повернете нам джерело?
— Для чого ж тоді мене прислали? — бовкнув я, хоч насправді не був певен, що впораюся з цим.
— Дивіться ж мені! Ловлю на слові…
Ми пішли далі. Скелі все крутішали, грізно нависали над головами, затуляючи собою небо, блідо-блакитне, як старенька вилиняла ковдра. Заросле чагарником бескеття зливалося в суцільний лабіринт. Можна було лиш дивуватися, як струмок ні разу не впав з урвища, обминув усі яруги й пробився в долину.
Ущелина вигулькнула з-за повороту зненацька. Гори затисли її — голу, ні травинки — рудими боками. В мене одразу з’явилося відчуття тісноти, наче я заліз у глибокий колодязь. На сході ущелина закінчувалася зовсім вузькою щілиною, одразу ж за нею починалися схили конічної гори, здалеку схожої на згаслий вулкан.
— Шкода, — зітхнула Тіна. — Досі тут було так гарно і… страшно. Пірнеш у туман і ступаєш, як сліпий. Все здається, ніби йдеш не в той бік. А туман синій-синій, клубочиться, сповзає в яруги, на очах у тебе народжуються й гинуть химерні потвори. І все в такій тиші, що вуха починають боліти. Слово честі, шкода…
Дівчина крутнулася і зникла за бескеттям. Вже здалеку я почув: “Прощай, геолог, кріпись, геолог, ти вітру і сонцю брат…” Я подумав, що верховинці таки й справді хоробрі люди, бо он яке дівчисько і те не побоялося йти одне через гори. І розсердився на себе, бо стояв, як бовдур, коли Тіна прощально махнула рукою.
Висхле річище зникло поміж бурим камінням. Я кинув рюкзак і побіг до цього каміння. Воно було в якихось на-ростах-бурульках, шишечках, хитромудрому мереживі. Все довкола вигравало безліччю рожевих відтінків — тьмяних, наче присипаних пилюкою. Досі я й не підозрівав, що один-однісінький колір може мати таку силу-силенну нюансів. Гейзерит! Так ось де Сандро роздобув його для своїх квіток. Я знав, що кремній відкладає чи не кожне гаряче джерело біля витоку, але стільки!..
Сонце зачепилося за гірський зубець, це нагадало мені, що в горах швидко сутеніє, я мушу поспішати. Насамперед, я відбив кілька зразків гейзериту і сховав їх у рюкзак. Потім навколішки обстежив каміння і дійшов висновку, що лежить воно тут непорушно споконвіку, отже, про обвал не може бути й мови. Або джерело вичерпало свої запаси, або ж винні якісь підземні зрушення. Я приклав вухо до землі і почув гуготіння — в карстових тріщинах клекотіла вода.
Все ж я вирішив спробувати щастя. Довго не знаходив підходящої місцини, щоб закласти толові шашки. Аж голова розболілась, поки примостив їх прямо в кратері, звідки ще недавно витікало джерело. Я вклав детонатори, встиг уже й шнури підпалити, як тут мене заканудило, світ потьмарився в очах. Тільки тепер я зметикував, що надихався з кратера якихось газів. У голові стугоніло, перед очима все пливло, неначе я щойно зійшов з каруселі. Не знати для чого я обійшов кам’яні брили праворуч і опинився на рівному базальтовому майданчику, з одного краю “облицьованому” гейзеритом. Ноги підкосилися, у мене ледве вистачило сили підповзти вбік, і я простягнувся долілиць, вчепившись пальцями в каміння.
Невідомо, яким побитом це сталося, — чи майнуло хвилинне просвітлення в отруєному мозку, чи був це якийсь підсвідомий імпульс, та раптом до мене дійшло, що мої пальці вчепилися в якісь заглибини правильної форми. Я обмацував їх так, ніби в цих рівчачках був мій порятунок. І хоч в очах пливли жовтогарячі кола, я все ж бачив, що весь базальт вкруг мене помережений рядками випалених літер. Письмена були зовсім незнайомі, але що це були письмена, я не сумнівався. І саме випалені, бо так бездоганно, так ювелірно не міг це зробити жоден різець.
Чи довго я бачив письмена, не знаю — це було, як у кіно: вони прояснилися з напливу, а потім їх заволокло туманом. Мене знову занудило. Тут я згадав, що треба будь-що доповзти до скелі, бо ось-ось гримне вибух, і сіпнувся на ліктях. Саме в цю мить земля задвигтіла, в повітрі засвистіло каміння, в обличчя війнуло жаром. Я повз, не розбираючи куди, мене доганяли потоки гарячої води і клубки пари. Якась крихта свідомості ще пульсувала, і вона ще здатна була схопити: сталося те, чого я не передбачив, — ударив гейзер. Вода кипіла піді мною, обличчя пашіло, а руки, поки я доповз до скелі, - суцільні рани. Останнє, що я встиг подумати, були невідомі письмена… Потім з туману вигулькнув захеканий Сашко.
— Ага, ось де ти! — гукнув він. — Розлігся, як на тещиній перині. Шукають тебе третій день. Чуєш, Сергію, ти мав рацію, письмена таки випалені. І знаєш чим? Я зробив термотекстурний аналіз. Вони випалені… лазером.
— Що ти верзеш? Яким лазером? — перепитав я і побачив на Сашковому обличчі знайоме співчуття.
— Пам’ять у тебе куряча, Сергію. Хіба ти вже забув рукопис Теренція і розповідь Дангура Святославу?
— Ну то й що?
— А те, що ми розшифруємо ці письмена. Сандро сказав мені, що це давня касозька мова. Ми знайдемо людину, яка прочитає цю таємницю. Я певен, їх випалив Чужий, той самий, що “блискавкою” убив ту звірюку.
Після цієї тиради Сашко кудись зник, а натомість з’явився Сандро, почав показувати мені кам’яні квітки і картав за те, що я знов спричинив в ущелині туман. Він, Сандро, тепер не зможе відшукати камінців для своїх квіток.
Поки я його слухав, мені дуже захотілося спати, я міцно заснув, а коли прокинувся, побачив себе в ліжку, руки й обличчя мої були сповиті бинтами, для очей лишалася вузенька щілина, я дивився крізь неї й нічого не міг второпати.
Двері відчинилися, я почув незнайомий голос:
— П’ять хвилин і ні секунди більше.
І Сашкову відповідь:
— Сестричко, лихі слова сказали ваші трояндові вуста. Я мав халепу народитися філософом, отже, для мене й секунда дорівнює вічності.
В щілину зазирнули лукаві циганські очі. “Зараз він підморгне”, - подумав я, і Сашко підморгнув.
— Як поживає твоя ущелина? — весело спитав він. — Кажуть, один необережний геолог постукав у хату до Плутона, а той розгнівався й ошпарив його окропом.
Я спитав, де Сандро і якого біса він, Сашко, без угаву гасає туди-сюди, до пуття й поговорити ніколи.
— Це я гасаю? Клянусь залізним колчеданом, я зану-дився над етикетками. Кайдаш дихнути не дає…
— А Сандро? Куди він подівся?
— Здорово ж тебе… — промимрив Сашко. — Ну, нічого, Сергію, ти не хвилюйся, лікар обіцяє днів за три поставити тебе на ноги і тоді хоч на Тянь- Шань.
Тільки тепер я збагнув, що лежу в лікарні, що Сашко й справді нічого не знає, а розмова з ним мені приснилася або ж це була галюцинація. Я сіпнувся, щоб сісти, і одразу ж упав на подушки — пекучий біль принизав моє тіло. Я застогнав.
Сашко заметушився і занепокоєно зиркнув на двері.
— Ти лежи, лежи, тобі не можна… І, будь ласка, тихіше, бо мене виженуть. А, може, покликати лікаря?
Я не ворушився, заплющив очі, прислухаючись, як гаряча хвиля згасає, холоне, тільки шкіра геть уся — з голови до ніг — свербить так, ніби мене доїдають москіти.
Ось так, з заплющеними очима, я розказав Сашкові все, що сталося зі мною в Ущелині синіх туманів. Як я натрапив на випалені у базальті письмена і як гейзер мало не зварив мене там живцем. І про сон чи, може, галюцинацію — не знаю, що воно в біса було.
Сашко довго мовчав, потираючи долонею лоб.
— Слухай, Сергію, — сказав він чомусь пошепки, — а ти не думаєш, що твої галюцинації почалися трохи раніше? Ну, ще до того, як ти знайшов оті… - Сашко ковтнув слину, — письмена?
Я ображено відвернувся
— Гаразд, гаразд, я вірю, — заспішив Сашко. — Але ж тоді це… Що, коли й справді Чужий залишив землянам послання… Коли вірити Дангуру, а заодно й Теренцію, Чужий змушений був летіти передчасно. Не міг же він покинути Землю, не залишивши після себе ніякого сліду. Ну, хоча б для нащадків! Сергію, та чи варить твій казанок, що ми на порозі таємниці?
Останні слова він так гаркнув, що вбігла перелякана медсестра, і не допомогли ніякі благання. Уже біля порога Сашко обернувся.
— А знаєш, хто тебе витяг з того пекла? Оте дівча, почуло вибух і примчало…
Далі я не розчув, розгнівана сестра зачинила двері.
Он як! Значить, це Тіна… Як я не силкувався уявити її собі, нічого не виходило. Пригадувалося щось тоненьке, гнучке, як лозинка, а ще хлоп’яча зачіска. Я впіймав себе на думці, що мені хочеться побачити Тіну, і почервонів, хоч в палаті нікого й не було.
…Ці рядки я пишу ще в лікарні. Бинти вже зняли, та про виписку лікар не хоче й говорити. Щовечора прибігає Сашко, і ми сперечаємось до хрипоти, аж поки йому делікатно не вказують на двері. Приходив і Кайдаш. Нашого “професора” я ледве впізнав — він ніби помолодшав: зморшки на лобі розгладилися, чисто виголений, підстрижений, одяг напрасований. Та найбільше мене вразило, що від Кайдаша пахло не кислотами, а одеколоном.
— Інка, нарешті, зважилася, — шепнув Сашко. — Второпав?
— Бреши, — не повірив я. — Щоб Інка сама… Та ніколи!
