III
Сидить Катря в світлиці, вишиває шовком рукава та рушники та все в віконце поглядає, чи крутить завірюха, чи вже сніг тане, чи хутко-то теплом повійне.
Скресла крига, пройшла. Шумить Дніпро, сивіє, й чорніє, і плескає в береги; розвивається верба, зеленіють комиші. Весела наша Катря ходить собі да поглядає.
Зацвіли вишні, прокувала сива зозуля. Красно в садочку! Послався зелений барвінок, голубо зацвів; червоніє зірка; повився горобиний горошок; вовча ступа попустила широке листя; цвіте-процвітає мак повний: і сивий, і білий, і червоний; розкинувсь по землі синій ряст; розрослась зелена рута. Поміж тим квітом сама, як найкращий квіт, походжає Катря, походжає та з синього Дніпра ясних очей не зводить, а тільки зійде місяць та посипле іскорцями у темну воду, Катря вже й під старою вербою на березі. Пильно дивиться вона, придивляється, чи не пливе хибкий човен, чи не править тим човном ставний та любий козак.
Минає тиждень, минає й другий. Якось сидить вона під вербою, а ніч зорешлива та тиха; тільки соловейко свище, та гуде Дніпро. І замигтіло щось оддалік, ніби чорна чаєчка. ближче. Се човен! Летить, мов на вітрових крилах. Вона аж рученьки до його простягла. Який же то козак править човном?. Се не Семен. От уже він і коло берега, схилився на весельце, свиснув раз і другий. З хати вийшов батько. Катря припала за вербою.
Вийшов старий Гримач та й питає:
– Які вісті?
– Лихо, пане Максиме, – каже козак, – лихо!
– А що там таке?
– Позавчора перед бурею, опівночі, горіла береза (а козаки, було, як треба дать звістку, що йдуть, то й запалять березу або друге яке дерево над Дніпром); от ми примічали та вчора й виїхали назустріч. Нема нікого. тільки Дніпро потрощені човни носить.
– А велика була буря?
– Я й зроду такої не бачив! Дуби так з кореня й вивертає; дощ комиші позсікав, як шаблею; Дніпро – аж пісок зо дна викидає. Ніч темна-темна, тільки блискавка блискає. А як грім гримне, то наче всі гори наддніпрянські луснуть.
– І ніякої чутки?
– Нема чутки, пане Максиме. Ми вже міркували, та й отаман з нами розсудив, що всі наші хлиснули дніпрової хвилі.
– А жваві були хлопці, брате! о, жваві хлопці! Ну, ходім до хати.
– Тепер уже вільний козак мій жених, тату! вільного собі зятя дождали!
Старий – зирк! се його Катря стоїть проти місяця, біла-біла.
– Господь Бог з тобою, моя дитино! – крикнув він, ухопивши її за холодну руку.
Вона глянула йому в вічі, визволила руку і пішла, не промовила й словечка.
IV
Повів він козака в світлицю, пошанував, випровадив та й знову до дочки.
Вона сидить у садочку та вінок плете з червоного та з білого маку, зеленим барвінком перевиває. А сонце саме сходить з-за дніпрової кручі.
– Дитино моя, Катрусю! – каже старий, сідаючи коло неї, – послав тобі Господь великую тугу на серце. Підніми ж бо голівку, доню, та глянь на старого батька!
Вона підняла голівку й глянула на його.
– О доню! яка ж ти стара стала!
– Ні, тату, я ще молоденька, – зітхнула вона та й знов за вінок.
Як уже він її розважав, як умовляв! А вона, знай, плете свого вінка і словечка йому не миркне.
Пішов старий, покликав меншу дочку:
– Тетянко, йди, моя рибко, до сестриці; вона у великій печалі – розважатимеш її.
– А що там? А де ж вона? Прибігла в садочок:
– Сестрице Катрусю! сердечко! Чого ви сумуєте? От уже й літечко надворі.
А сама обхопила її за шию ручечками.
– Сестричко моя малая! щебетушечко моя нерозумная! – жалує Катря малу.
– О, да який же вінок ваш красний, сестро! да який же красний! Сестронько-любонько, коли ж ви його візьмете?
– Ввечері візьму.
Повісила вінка над водою та й гуляє по саду, водячи сестричку за ручку; а ся щебече собі.
Кличе батько обідати. Прийшла й сіла кінець стола; своїми білими руками меду батькові наливала й розмовляла. Тільки як старий не заходив, нічого не говорила про себе.
Увечері ввійшла до батька й поцілувала його в руку. Старий схопив її за голову:
