– Катре, дочко моя нещаслива! нехай тебе Мати Божа помилує!
І малу сестру прийшла обняла й пригорнула до серця.
Вийшла знов у садочок. Так-то гарно убралась! Сорочка тоненька і плахта шовкова, пояс сріблом цвіткований, черевички високі; дрібно, дрібнесенько русу косу заплела, і золотий перстень блищить на правій руці.
Прийшла над воду і зняла свого вінка, що сплела ранком, зняла та й каже: «Не зов’яв ти, мій маковий вінку!» – і наложила той вінок собі на голівку. А на самому березі верба – аж геть попустила віти на воду. Вона й сіла коло вербового кореня дуплинастого, схилила голівку на білую ручку; взяли її думки та гадки. Там, під кучерявою вербою, і освітив її місяць, хорошу й смутну, у маковому вінку.
Як заіскрився місяць у воді. «Вже ясний місяць зійшов», – каже (а то, було, як любились із Семеном, місяць зійде – він і пливе до неї) та й ступила на вербову віть. Зійшла, як на хибку кладку, поглянула на всі сторони та й кинулась на самий глиб.
V
Уранці гомін та тривога по двору. Тетянка плаче, старий Гримач без шапки ходить, розхристаний та все питає:
– Де моя Катря? Де моя дитина люба?
Кинулись до води – тільки вінок маковий плаває, кружиться.
Зачинився старий Гримач, аж п’ять років не виходив за свої ворота. Одцурався й отамана, й здобичі. Посивів, як той голуб сивий.
Дав Господь діждати другої дочки. Висока, та ставна, та чорноброва! Висватали її хороші люди – сотник молодий і на лиці дуже гарний. Бучне весілля справили: од її двору аж до церкви червоною китайкою вислали; срібними кубками гостей частували. Да й понаходило ж їх чимало! в хаті й на дворі, і коло брами – аж усю вулицю вздовж закрасили. Цілий тиждень гуляли.
По весіллі поблагословив старий молодят, випровадив до господи. Сумно старому Максиму самому в хаті; глянув тоді на Дніпро та й згадав старшу дочку, а сльози йому покотились на сивий ус.
– Катрю! Катрю! дитино моя хороша! загубив я твій вік молоденький!.
