Ми підбиралися до станції повільно й обережно, як мисливець підбирається до дичини. Або радше як боязкий шакал підкрадається до своєї жертви, ладний будь-якої миті щезнути при появі більшого хижака.
Проте ні сама станція, ні її можливі мешканці ніяк на нас не реагували. Ні запитів, хто ми такі, ні грізних попереджень на зразок „ближче не підходити“ ми не отримували. Та наближатися на достатню для ведення бою відстань не ризикували й задовольнялися спостереженням здалеку.
— Гадаю, тут нікого немає, — зробив висновок Валько. Ще півгодини тому, коли ми остаточно переконалися, що ніхто атакувати нас не збирається, він вийшов з кібертрансу, але залишався підключеним до комп’ютера, щоб при найменшій небезпеці задіяти всі вогневі та захисні системи. — Жодної живої душі. Усе перебуває під контролем автоматики.
— Яка, — підхопив Олег, — не надто добре справляється зі своїми обов’язками. Ми тут кружляємо, а їй хоч би що. Дивна безтурботність.
— Ну, не скажи. Зрештою, дром-зона захищена від сторонніх темпоральною пасткою, ми прибули сюди на кораблі господарів бази й назвали правильний пароль. Нас вважають своїми, тому не окликають на кожному кроці: „Не руш! Ти хто? Назви себе!“
— Проте на станцію краще не потикатися, — зазначила я. — Поза сумнівом, її центральний комп’ютер запрограмований на ідентифікацію особи.
— Його можна перепрограмувати.
— Ти впевнений?
— Більш ніж. Адже я вже з’єднувався з ним, коли надсилав пароль. Тільки для цього потрібно задіяти нуль-зв’язок.
— А відповідно, активувати портал. Це ризиковано.
— Не дуже. Я вже казав, що тут нікого немає. Якби хтось був, давно озвався б.
— І все одно поки утримаємося, — твердо вирішила я.
Потім ми полетіли до планети й, поступово знижуючись, зробили навколо неї кілька витків. Більша частина її поверхні була незаймана цивілізацією, але подекуди виднілися сліди розумової діяльності — кар’єри, шахти, бурильні свердловини, різноманітні споруди з виблискуючого на сонці металу, вочевидь гірничо-переробні заводи, злітні смуги для транспортних літаків. Усе це виглядало не покинутим, а швидше законсервованим. Бортові детектори зареєстрували, що від більшості споруд ідуть радіосигнали, а комп’ютер розпізнав у них інструкції для саморушних кібернетичних пристроїв — роботів. Двічі в поле зору потрапляли й самі роботи: спочатку бригада здійснювала обхід кар’єру, а потім розчищала злітну смугу від снігових заносів.
І лише в одному місці, на східному краю великого північного материка, знаходилось щось, умовно схоже на місто. Умовно, оскільки його житлова частина, що складалася з півтори сотні красивих затишних особняків, була непропорційно мала порівняно зі значним промисловим сектором, який, крім усього іншого, включав величезні ангари кораблебудівної верфі, розташованої поряд зі злітним полем космодрому.
По всьому місту то там, то тут сновигали роботи-прибиральники, підтримуючи в ньому порядок. Людей ніде не було видно.
— І як це пояснити? — нарешті не втрималася я.
— Маю одне припущення, — сказав Олег. — Не про те, навіщо знадобилася ця база і хто її створив, а про долю її персоналу.
— Ну?
— Вейдер, Аня й інші — діти тутешніх працівників.
— Гм-м… — протягнув Валько. — Ну, про це я й сам здогадався. Але що ж сталося з дорослими?
— Вони позбулися їх. Не знищили, а полонили й десь заховали. Можливо, тут, у якомусь підземному бункері. А може, їх перевезли на одну з придатних для життя, але незаселених планет і забезпечили всім необхідним для існування.
— Навіщо?
— Хтозна. Мабуть, чогось не поділили. Хоч там як, а Вейдер і його друзі дуже озлоблені проти дорослих.
Валько задумався.
— Схоже, нам не обійтися без посадки на планету.
— Ні, — сказала я. — Краще вже зайнятися станцією.
— Станцією так станцією, — погодився Валько. Він явно розраховував на таку відповідь, пропонуючи висадку на планету. — Та спершу огляньмо той корабель. Щось він муляє мені очі.
Дотримуючись усіх запобіжних заходів, ми наблизилися до корабля, який купою брухту висів на орбіті. На вигляд він був надзвичайно великий, більший від важкого крейсера, але при ближньому огляді виявилося, що мало не на дев’яносто відсотків складається з ходової частини та паливних баків.
Ближче до хвоста в його корпусі зяяла величезна діра, але не пробоїна від попадання метеорита чи ракети, а акуратно вирізана лазером. Також була відсутня добра половина дюз. Ті, що залишилися, свідчили, що його рушійною силою була зовсім не термоядерна тяга.
— Отакої! — здивувалася я. — У нього іонні двигуни. Який мотлох!
— Навіть не мотлох, а справжнісінький антикваріат, — уточнив Валько. — Так, так… Ось і маркування. Дуже зблякло від часу, але прочитати можна. „Експлорер-13“, здається.
— „Експлорер“… — повторила я, порпаючись у своїй пам’яті. — Щось знайоме… Ага, пригадала. Це одна з перших серій стрибкових кораблів, здатних проходити канали другого роду… Валько, ти казав, що в бортовій бібліотеці є Велика Новоросійська Енциклопедія?
— Не тільки. Є також „Британіка“, остання редакція. Зараз роблю запит.
Через секунду на екрані з’явилася відповідна енциклопедична стаття. „Експлорер-13“ був спущений зі стапелів корабельної верфі Титана в 2214 році. Після кількох випробувальних польотів визнаний придатним до експлуатації. У середині 2215 року на ньому вирушила науково-дослідна експедиція, метою якої було вивчення процесів, що відбуваються в Галактичному Ядрі. Ціла когорта широковідомих у науковому світі імен (досить буде сказати, що начальник експедиції та його заступник були лауреатами Нобелівської премії), високопрофесійний екіпаж, найдосконаліше за тодішніми мірками устаткування. Кораблю влаштували пишні проводи, він вирушив у політ, і відтоді про нього не було жодних звісток. Як це часто траплялося в перші століття космічних подорожей, „Експлорер-13“ безслідно згинув у глибинах Всесвіту.
До статті додавався відеозапис відльоту корабля, а також колективний знімок усіх двадцяти шести вчених — членів дослідницької групи. Мою увагу відразу привернув сивочолий вісімдесятирічний чоловік, очевидно, керівник експедиції, доктор Джеймс Ф. Шепард. Він мені когось нагадував. Але кого?…
— Ба! — вигукнув Олег, який також розглядав цей знімок. — Очам своїм не вірю…
— Що там? — поцікавилася я.
— Той хлопець зліва. Наймолодший із них. Ну, викапаний Ігор Федотов, тільки років на десять старший.
— Хто такий Федотов?
— Один із Вейдерової компанії. Я бачив його лише кілька разів, але добре запам’ятав. А ось іще… — Олег підхопився з крісла, підійшов до мене й ткнув пальцем у мій дисплей. — Ця жінка. Їй би скинути зо два десятки, і буде Аня Корейко.
— Так, справді…
Я викликала з енциклопедії статтю про доктора Дж. Ф. Шепарда, нобелівського лауреата з фізики, який жив у кінці XXII — на початку XXIII століть. У статті було кілька знімків, і на одному з них, самому ранньому, фігурував юнак років двадцяти в університетській мантії бакалавра.
— Вейдер, сучий син! — вражено мовив Олег. — Точно він!
У ході подальших пошуків ми переконалися, що відомий свого часу астробіолог Гелена Новакова у молодості була точною копією Ані Корейко, а ще знайшли двійника Борі Компактова — ним виявився професор Новосибірського університету Василь Хохолов.
Що ж до Сашка Кисельова і Юри Ворушинського, то їхніх двійників не знайшлося, але не виключено, що вони були серед членів команди корабля, чиї фото (крім капітана Отто Кляйна) в енциклопедії не розмістили.
