нашого прибуття база ґаббарів на Титані буде захоплена, а нам залишиться взяти участь у полюванні за рештками ворожих сил.
Загалом його план спрацював, хоча він, мабуть, не сподівався, що недобитих чужинців виявиться так багато і вони чинитимуть такий запеклий опір. Коли ми досягли Сатурна, орбітальний оборонний комплекс Титана був уже повністю знищений і почалося висадження на планету десанту космічної піхоти. Нас включили до складу бриґади легких крейсерів, що мали прикривати десантні транспорти від безладних та відчайдушних, але від того не менш небезпечних контратак ґаббарів.
Попри те, що командир бриґади, капітан першого ранґу Лорен, попервах сумнівався в дієздатності „Зорі Свободи“ як повноцінної бойової одиниці, ми чудово вписалися в його загін і діяли злагоджено з іншими кораблями, вчасно та точно виконували всі покладені на нас завдання.
Після успішного висадження десанту ми ще п’ять годин патрулювали орбіту Титана, відбиваючи спроби розрізнених ґруп ворога прорватися до планети. Відтак наша бриґада отримала наказ відійти в тил для поповнення боєприпасів, дозаправки та ремонту незначних ушкоджень, завданих ґаббарскими винищувачами.
На цей час до підсистеми Сатурна прибуло п’ять із сорока станцій, які займалися блокуванням дром- зони. Ми пришвартувалися до однієї з них, станційні техніки одразу ж почали обслуговувати наші кораблі, а весь особовий склад бриґади нарешті отримав перепочинок.
— Тепер можете розслабитися, хлопці та дівчата, — оголосив по загальному зв’язку капітан Лорен. — Даю вам дев’ятигодинне звільнення. Хто хоче, може весь цей час відсипатися, а кому не спиться — хай погуляє по станції. Але щоб рівно в нуль-п’ять три-нуль усі були на бойових постах. Нас надсилають до Марса: за останніми даними більшість недобитих мавп повтікали туди.
Щойно зображення капітана Лорена на екрані згасло, Аґатіяр задумливо мовив:
— Коли чужинці зрозуміють, що програли, вони сховаються в метеоритному поясі і реґулярно влаштовуватимуть партизанські вилазки. Та й з Землі їх буде важко прогнати. Як це не блюзнірськи звучить, але за останні сто років багато ґаббарів стали вважати Землю своєю рідною планетою. Боюся, ще не скоро запанує мир у Сонячній системі.
— Нічого, ми їх звідусіль викуримо, — рішуче заявила Рашель. — Ми не дозволимо жодній мавпі називати Землю своєю вітчизною…
Оскільки наш корабель не мав ні найменших ушкоджень, клопоту після швартування я мав небагато. Лише переконався, що в баки почав надходити дейтерій, а техніки розблокували збройний відсік, щоб поповнити боєприпаси, потім перевів усі системи корабля під повний контроль бортового комп’ютера і слідом за іншими членами команди подався відпочивати.
33
Я прокинувся втомлений і розбитий, відчуваючи в усьому тілі неприємну слабкість. Настінній годинник у каюті показував чверть на другу ночі за станційним часом, отже, я проспав лише неповні чотири години.
Я повільно підвівся й сів. У мене відразу запаморочилося в голові, а в мозку ліниво ворухнулася думка:
„Щось мені кепсько… так, ніби шваркнули з паралізатора…“
Це змусило мене рвучко встати з ліжка. Забувши про взуття, я босоніж кинувся до виходу з каюти.
Проте двері не відчинялися ні поворотом ручки, ні голосовим наказом. Кілька секунд я безсило гупав у них кулаками, а відтак, сповнений дурних передчуттів, підбіг до терміналу. Та не встиг я ввімкнути його, як екран сам ожив, і звідти на мене глянуло смагляве Ахмадове обличчя.
— Привіт, Стефане, — сказав він, глузливо посміхаючись. — Схоже, ти так захопився боєм, що геть забув про мене.
Ахмад сидів у моєму капітанському кріслі й пальцями правої руки постукував по бильцю. У лівій він стискав два тонкі дроти, що тяглися кудись убік, за межі екрану.
— Комп’ютере! — чітким командним голосом гукнув я. — Бунт на кораблі. Захоплення в полон капітана.
Бортовий комп’ютер ніяк не зреаґував на мої слова, дарма що я повторив їх ще тричі. Ахмад голосно зареготав:
— Що, друзяко, спіймав облизня? Ти так упевнився у своїй владі над кораблем, що геть забув, на чому вона тримається. Будь-який комп’ютер, навіть найдосконаліший, — це лише купа брухту. Він просто робить те, що закладено в його проґраму, а її завжди можна змінити. Визнаю, що на початку я утнув дурницю, мені зовсім вилетіло з голови, що на кораблях такого класу стоять високоінтелектуальні комп’ютери. Однак потім уже
Я застогнав від розпачу та досади. Я зовсім забув про Ахмада та альва. Приєднавшись до ескадри, ми вирішили зачекати з доповіддю про бранців, оскільки побоювалися, що під цим приводом нас одразу відкличуть з району бойових дій. А потім, коли корабель пришвартувався до станції… Хай їм чорт, я навіть не згадав про них! Й інші, мабуть, також.
— І що ти робитимеш? — запитав я, намагаючись зобразити незворушність. — Чого домагаєшся? Ти спізнився, Ахмаде, тепер ти в пастці. Тобі нікуди тікати.
— Проте спробую вибратися. Мені однаково нічого втрачати. Але щоб ти не утнув якоїсь дурниці, май на увазі ось це. — Ахмад зробив паузу, камера змістилася вбік, і я побачив на підлозі предмет конічної форми, висотою сантиметрів десять і приблизно стільки ж у діаметрі. Від нього тяглося два дроти, що їх Ахмад стискав у лівій руці. — Це боєголовка від заряду десантної базуки, яку я знайшов серед напівлегкого озброєння. Її вибухової сили цілком вистачить, щоб роздовбати к бісовій матері всю рубку. Боєголовка активована, але поки я тримаю контакти з’єднаними, вона не вибухне. Та щойно я випущу їх з руки — наприклад, після пострілу з паралізатора чи бластера, — вибух станеться негайно. І від нього постраждаю не тільки я.
Камера змістилась ще далі, і я побачив Рашель. Непритомна, вона лежала на підлозі з міцно зв’язаними руками та ногами. Боєголовка знаходилася лише за метр від неї, і в разі вибуху жодного шансу на порятунок не було.
— Інші твої товариші паралізовані й замкнуті у своїх каютах, — продовжував Ахмад. — Усі засоби зв’язку я завбачливо відключив. Ці люди не цікавлять мене — загроза їхньому життю не змусить тебе до покори. А от заради цього дівчиська ти зробиш усе, що я накажу. Ми знайомі з тобою багато років, і мені добре відомо, як ти мріяв про дочку…
— Чого ти хочеш?! — хрипло загарчав я.
— Вгамуйся, Стефане. Всьому свій час. Я тут ознайомився з бортовими записами: за чотири години ваша бриґада у складі всієї ескадри вирушає до Марса. Ми спокійно стартуємо, а десь між орбітами Сатурна та Юпітера змінимо курс і підемо в глибокий космос. Переслідувати нас не будуть, та й не зможуть: як розвідувально-диверсійне судно „Зоря Свободи“ має кращі швидкісні та маневрені показники, ніж інші крейсери цього класу. Коли ми опинимося в безпеці, я посаджу всіх вас у шатл, а сам спробую прорватися в дром-зону.
— Ти не… — почав я, але вчасно прикусив язика. Ахмадові ні до чого було знати, що канали не просто зосереджені в невеликій частині простору, а й практично закупорені. — І куди ж ти подасися?
— Це моя справа. Тебе вона не стосується. Проте ти не дав мені доказати. Я відпущу всіх вас на волю лише за однієї умови: ти мусиш дещо зробити для мене. Інакше мені доведеться залишити на борту
