У принципі, комп’ютер здатен і сам провести всі необхідні дії: вивести корабель на орбіту, посадити його на планету, благополучно оминути метеоритний пояс або втекти від ворога, проте робить це з набагато меншою ефективністю, ніж під керівництвом людини-пілота. Певна річ — під умілим керівництвом. І тому зовсім не дивно, що Рашель зарахували до військово-космічної академії без жодних вступних іспитів — лише на підставі її шкільних тестів і даних медогляду. А свою професійну придатність вона довела ще в неповних дванадцять, коли, єдина вціліла на „Зорі Свободи“, взяла на себе керування кораблем і зуміла виконати покладене на загиблий екіпаж завдання. Розповідаючи про свої тодішні пригоди, Рашель явно кокетувала, стверджуючи, що в усьому покладалася на комп’ютерні розрахунки й наперед підготовлену програму автопілота для шатла. Як свідчили бортові записи, раз по раз їй усе-таки доводилося робити вибір між запропонованими варіантами, й подальший аналіз підтвердив, що всі її рішення були тактично правильні і найоптимальніші за тих обставин.
Коли ми наблизилися до планети на відстань ста тисяч кілометрів, Анн-Марі доповіла:
— Командире, нас викликають на зв’язок.
— Встановити зв’язок, — миттю розпорядився я. — Зображення на мій термінал.
За кілька секунд увімкнувся монітор зовнішнього зв’язку, і на екрані з’явилося смагляве обличчя чоловіка років шістдесяти п’яти, безвусого і безбородого, з коротко стриженим чорним, мов смола, волоссям, у якому все ще не було анінайменшого натяку на сивину.
Побачивши мене, чоловік усміхнувся:
— Здрастуйте, капітане Матусевич. Магаварша вітає вас.
Чисто автоматично я козирнув.
— Здрастуйте, сер. — З моїх уст мало не зірвалася „ваша величносте“, проте останньої миті я замінив його на просте „сер“, пригадавши, що мій співрозмовник не полюбляє помпезності.
Падма XIV, що носив титул імператора Магаварші, свого часу був номінальним главою держави з населенням понад п’ять мільярдів і не мав практично жодних владних повноважень. Останніми роками ситуація докорінно змінилася, і тепер де-факто він став абсолютним монархом для сорока тисяч своїх підданих, кожен з яких був як мінімум років на п’ятнадцять старшим від нього.
Щоправда, на планеті перебувало ще близько двох сотень молодих добровольців, переважно медичних працівників, які доглядали за старими. В основному вони були громадянами Землі або Світу Барнарда, і Падма не вважав їх своїми підданими, а просто підлеглими — співробітниками величезного будинку для літніх людей, на який нині перетворилася Магаварша.
А ще зовсім недавно, лише сім років тому, наша планета посідала друге місце за чисельністю населення серед усіх тридцяти восьми людських світів. Проте вкрай вразливе розташування Магаварші поблизу центру Галактики, серед щільного скупчення зірок, не давало змоги надійно захистити її від чужинців за допомогою блокування дром-зони. Ворожі армади могли атакувати планету, здійснивши переліт від однієї з сусідніх систем, що знаходилися в радіусі кількох світлових місяців, а людство, хоча й перевершувало Чужих у науково-технічному плані, було надто нечисленним і володіло обмеженими ресурсами для ведення „відкритої війни“. Тому було вирішено евакуювати все населення Магаварші на інші планети, зокрема й Землю, вже цілковито очищену від габбарів і готову прийняти своїх споконвічних мешканців, своїх рідних дітей — людей.
У відродженні Землі взяли участь усі звільнені людські світи, і Магаварші, природно, дісталася найбільша квота — мільярд сто мільйонів. Згідно з первісним планом решта чотири мільярди мали розселитися по семи інших планетах, влитися в тамтешнє суспільство, проте вони (і це „вони“ однаково стосувалося як самих магаваршців, так і мешканців згаданих планет) не були в захваті від такої перспективи. Сто років тому людство вже пережило одне „велике переселення народів“, коли Чужі силоміць етапували всіх уцілілих у війні людей на відведені під резервації планети, і наслідки соціальних, культурних і міжетнічних проблем, що виникли у зв’язку з цим, досі давались взнаки, причому часом досить гостро.
Саму Магаваршу ці неприємності оминули, оскільки на час капітуляції планета і без того була густо заселена, частка суші на ній становила менше десяти відсотків від загальної площі поверхні, і вона просто фізично не могла прийняти надто багато вимушених переселенців. А ті кілька десятків мільйонів людей, що їх чужинці все-таки доправили на Магаваршу (серед них були й мої предки по чоловічій лінії), дуже швидко й практично безболісно асимілювали — в основному в ліберальне й досить космополітичне суспільство Полуденних островів. Коли було оголошено про евакуацію всього населення планети, мої земляки-острів’яни, на відміну від мешканців материка, відносно спокійно сприйняли цю звістку, і більшість із них охоче погодилися переселитися на Землю, до Північної Америки та Британії, де було їхнє історичне коріння. Та й ті сімсот п’ятдесят мільйонів континентальних магаваршців, чиїм родинам за підсумками загальнонаціональної лотереї, дісталися щасливі квитки зпозначкою „Земля“, теж не надто протестували, оскільки мали відродити на півдні й південному сході Азії велику індійську державу. Інші ж, м’яко кажучи, були незадоволені: адже мало того, що їм доводилося залишити планету, на якій ціле тисячоліття жили їхні предки, так вони ще й опинялися на правах бідних родичів у інших населених світах, де склалася інакша культура, традиції і звичаї.
Зрештою проблема вирішилася сама собою — вірніше, стараннями галлійських військових. Поки повноважні представники семи щойно звільнених планет провадили напружені консультації, керівництво Терри-Галлії вирішило скористатися виниклими між Чужими розбіжностями і тим шоком, який викликало серед них застосування глюонних бомб та технології повної закупорки каналів. Галлійській флот, який зазнав під час першого етапу операції „Визволення“ менших втрат, ніж передбачалося розрахунками штабних стратегів, атакував ще дві контрольовані чужинцями системи — Світ Барнарда та Сигми Октанта. Ні на тій, ні на іншій людей більше не було, проте обидві вони мали важливе значення як з військово-політичної, так і з чисто моральної точок зору. Світ Барнарда був найстарішою колонією людей за межами Сонячної системи, в певному сенсі він був символом космічної експансії людства; ну а Сигма Октанта, Південна Полярна Зоря, знаходилася лише за сорок світлових років від Дельти Октанта, і її четверта планета Поляріс була найближчим до Терри-Галлії населеним світом. До того ж Поляріс належав габбарам — расі, винній у загибелі дев’яти мільярдів мешканців Країни Хань, і люди просто психологічно не могли змиритися з таким сусідством.
Система Барнарда була звільнена протягом двох тижнів — глісари, переконавшись, що програють битву, визнали за краще здатися. Зате в локальному просторі Поляріса військам довелося добряче попрацювати, аби зламати відчайдушний опір габбарів, які за складом свого мислення не визнавали капітуляції. Та, врешті-решт, обидві системи перейшли під повний контроль людей, а мешканці материкової частини Магаварші, на радість усім, знайшли собі нову батьківщину — Світ Барнарда. Що ж до Поляріса, то він суттєво постраждав у ході воєнних дій, тож відновлювати і заселяти його було вирішено спільними зусиллями всіх планет Співдружності. А на черзі були й інші світи, що їх люди, спираючись на технічну перевагу над іншими расами, поступово, але невблаганно звільняли з-під влади чужинців…
— Дуже радий вас бачити, капітане, — щиро промовив імператор. — Давно не зустрічалися.
— Майже шість років, сер, — відповів я. — Усе збирався відвідати Магаваршу, двічі подавав рапорт, щоб мене відправили в одну з таких експедицій, але ніяк не складалося.
— Нарешті ви досягли свого.
— Так, у зв’язку з певними обставинами. — Я глибоко вдихнув і вимовив: — Сер, у мене для вас сумна звістка. Помер пан Шанкар.
Я довго репетирував цю фразу наодинці з собою, хотілося вимовити її якомога сухіше. Проте нічого не вийшло — на слові „звістка“ мій голос зірвався, і в ньому пролунали замогильні нотки.
Падма низько схилив голову, його обличчя закам’яніло і стало схоже на маску. Хоча й не можна було сказати, що мої слова захопили його зненацька. Схоже, щоразу, коли на Магаваршу прибував черговий корабель, він очікував почути про це. Шанкар був уже старою людиною, а життя його минуло далеко не серед спокою і благодаті.
Мовчанка тривала рівно хвилину. Потім імператор підвів голову й сумно подивився на мене:
— Він лише півроку не дожив до свого сторічного ювілею. Коли це сталося?
— Майже два тижні тому.
— Він дуже хворів?
— Зовсім не хворів. Пан Шанкар помер уві сні — просто заснув і більше не прокинувся. Лікарі запевняють, що він нічого не відчув. Зупинилося серце, і по всьому. Йому давно хотіли поставити
