викликав поліцаїв і попросив мене заарештувати. Цілих тринадцять днів я провів у в’язниці для неповнолітніх, пхом напханій такими ж хлопцями, як я, яких теж здали владі їхні власні батьки… Ти уявляєш, Рейчел?!
Я співчутливо кивнула.
— Авжеж, це жахливо.
— А твої предки? Як би вони вчинили в такій ситуації?
Я замислилася.
— Не знаю, Олеже. Мабуть, вони спробували б зупинити мене, але не за наказом уряду, а з побоювання за моє життя. Проте у в’язницю не відправили б, я цього певна.
Коли флаєр приземлився на майданчику перед будинком Руслана Ковальова, Олег зміряв мене пильним поглядом і сказав:
— От що, Рейчел, я не вірю тобі.
У грудях мені похололо. Невже я зіграла так непереконливо? На чому ж він мене впіймав, що я сказала не так? Отже, все марно…
А Олег після короткої паузи продовжував:
— Ти вдаєш тихеньку й скромненьку, ні до чого не причетну. Але це не так — ладен дати голову на відсіч. Я теж маю інтуїцію, і вона підказує мені, що ми з тобою одним миром мазані. Я відчуваю в тобі споріднену душу, ти сильна, смілива, непокірна, ти справжній боєць. Я впевнений, що ви з Шоном були не лише добрими друзями, а й соратниками. Ти входила до його групи і, можливо, брала участь у нападі на альвійську базу. Хіба ні?
Я ледве стримала полегшене зітхання. Усе гаразд, усе чудово! Навіть краще, ніж я сподівалося. Олег з першого ж разу заковтнув наживку, тепер він у моїх руках…
— Думай, як тобі заманеться, — незворушно відказала я й потяглася до дверцят. — Дякую, що підвіз. Зустрінемося післязавтра в школі.
Проте Олег м’яко притримав мене за плече.
— Стривай, Рейчел, ми ще не закінчили. Ти не відповіла на моє запитання. Адже я відкрився тобі, тепер твоя черга.
— Ти не відкривався, — заперечила я рішуче. — Я сама тебе розкусила. І якщо хочеш, можеш вважати, що ти теж мене розкусив. Ось так.
Несподівано він пригорнув мене до себе й жадібно впився вустами в мої губи. Я була така приголомшена, що на кілька секунд мене ніби паралізувало. Лише коли Олег став покривати палкими поцілунками моє обличчя, а його рука пірнула під мою спідницю, я нарешті схаменулася й різко відштовхнула від себе нахабу. Потім розмахнулася і вліпила йому ляпаса.
— Ти що, здурів?!
Олег винувато потупився.
— Вибач, Рейчел, я… я не зміг стриматися. Ти така чудова дівчина…
— Ну й що? Хіба це привід, щоб накидатися на мене? — Я обсмикнула спідницю й поправила розтріпане волосся. — Ви, хлопці, якісь схиблені, їй-богу. У вас один тільки секс у голові.
— Можна подумати, що ви, дівчата, цим зовсім не цікавитеся, — огризнувся Олег. — Ти ж спочатку не опиралася. Навіть відповіла на мій поцілунок.
— Це… це була рефлекторна реакція.
— Та невже? — скептично мовив він, уже цілком оволодівши собою. — Отже, і твої трусики намокли рефлекторно? Ти, люба, кінчила, щойно я обійняв тебе.
Мо обличчя запалало.
— Ти… — пробурмотіла я, згоряючи від сорому й обурення. — Ти… Та пішов ти до біса!
Відчинивши дверцята, я вискочила з кабіни й прожогом кинулася до будинку. Всупереч моїм побоюванням, Олег не подався за мною, виправдовуючись і вибачаючись. Коли я вибігла на ґанок і встромила картку в щілину дверного замка, позаду пролунав характерний шум флаєра, що підіймався в повітря. Олегові вистачило кебети зрозуміти, що зараз я ладна прикандичити його і найкращий вихід у цій ситуації — забратися геть.
На щастя, в передпокої мене ніхто не зустрічав. Я швидко піднялася на другий поверх, пройшла до своєї кімнати й боязко підступила до дзеркала. Як не дивно, вигляд мала цілком пристойний, хіба що зачіска була трохи зіпсована, на щоках горів яскравий рум’янець, а очі поблискували. Проте всередині я почувала себе справжнісінькою малолітньою хвойдою.
Господи! Що ж це зі мною коїться?…
17
— А знаєш, Рашель, — сказав Валько, — за ці півтора тижні ти помітно змінилася.
Не випускаючи моєї руки, він застрибнув на невисокий парапет, що відмежовував набережну від оповитої вранішнім туманом ріки, пройшов десяток кроків, потім зіскочив назад на тротуар, трохи не наступивши каблуком на носок моєї туфлі. Збоку ми виглядали цілком буденно: хлопець і дівчина прогулюються по малолюдній набережній Хеби-ріки, базікаючи про всілякі дурниці, цікаві лише їм двом.
Насправді наше побачення мало суто діловий характер. Ще вчора ввечері, у суботу, ми домовились зустрітися, щоб підбити підсумки першого етапу нашої місії — пристосування до місцевих умов і встановлення попереднього контакту з кількома школярами, якими дуже цікавилася наша розвідка. За ці десять днів більшість членів нашого загону успішно включилися в роботу, з сімома об’єктами вже був встановлений той самий попередній контакт, а ще в двох випадках відбувся швидкий прорив: у мене — з Олегом Рахмановим і в Естер Леві — з дівчиною на ім’я Аня Корейко.
Власне, зустрічатися з Вальком особисто доконечної необхідності не було, досі ми без проблем спілкувалися по глобальній планетарній мережі, анітрохи не ризикуючи засвітитися. Бувши кібером, Валько забезпечував стовідсоткову безпеку й конфіденційність усіх наших контактів, виступаючи в ролі сполучної ланки між нами. Так, скажімо, вечорами в обумовлений час я навідувалася на вельми популярну серед новоросійських підлітків віртуальну гру „Арнемвенд“, Валько вже чекав мене там, створював мою копію, яка успішно махала мечами й розкидалася закляттями, а ми спокійнісінько розмовляли, і ніхто, за винятком інших кіберів, не міг запідозрити, що негаразд. Проте кібери завчасно відчували наближення своїх колег, тож заскочити нас зненацька, а тим більше підслухати, було неможливо.
Проте під час нашої вчорашньої бесіди я запропонувала зустрітися „в живу“, а Валько відразу погодився. Розумів, що мені, некіберу, віртуальне спілкування не дає відчуття реальності, та й сам він, через моє неповне входження в кіберпростір, не сприймав мене з абсолютною достовірністю. Нам же обом хотілося побачити один одного такими, які ми є…
— Змінилася, кажеш? — перепитала я. — І в чому ж?
— Та ніби помолодшала, — всміхнувшись, відповів Валько. — Я зовсім не жартую. Тепер ти й справді схожа на школярку.
Я знизала плечима.
— Ну певно ж! Доводиться грати свою роль.
— Гм, не думаю. Швидше якраз навпаки — ти, нарешті, перестала вдавати з себе дуже дорослу й повернулася в природний для свого віку стан. Це раніше ти грала, коли корчила з себе бувалого космічного вовка. Вперше побачивши тебе в ліфті, одягнену в новенький лейтенантський кітель, я мало не розсміявся — так кумедно ти виглядала зі своєю вдаваною суворістю й неприступністю.
— Тому обізвав мене прапором?
— Ага. Щоб трохи розворушити тебе. І далі продовжив у тому ж дусі. Я відразу зрозумів, що ти дуже мила дівчина, але надто вже серйозно ставишся до свого мундира. А це тобі геть не личить. От зараз ти зовсім інша — розкута й безпосередня. До речі, я сподівався, що на зустріч зі мною ти надягнеш не штани, а сукню чи спідницю.
— Е ні, більше жодних спідниць, — мимоволі вихопилось у мене. — Досить і вчорашнього.
— А що було вчора? — поцікавився Валько.
