гру, в якій належало віддавати себе до останку. А що найцікавіша з усього іншого була, на їхній погляд, саме фізична близькість, то любилися вони до знемоги, і щодня, прокидаючись, вже з нетерпінням чекали настання ночі, щоб із свіжими силами віддатися любовним утіхам.
З Амеліною у Філіпа все було інакше. Він знав її з пелюшок, змалечку вони виховувалися як рідні брат та сестра, ніколи ні з чим не крилися одне від одного, нерідко розмовляли на такі делікатні теми, що у Філіпа просто не повернувся б язик заговорити про це з кимсь іншим, і їм не конче потрібні були слова, щоб порозумітися. Для них мало важило, день зараз чи ніч, в ліжку вони чи поза ним — в усьому вони знаходили собі втіху, коли були разом.
Іноді Філіпові закрадалися думки, що, можливо, це і є справжнє кохання, а з Луїзою в нього було лише палке дитяче захоплення… Однак на згадку про ті дні йому так болісно щеміло в серці, так тоскно робилося на душі, що не лишалося жодного сумніву: насправді кохав він Луїзу. Їх коханню видимо бракувало взаєморозуміння, гармонійної єдності, емоційної наповненості й розмаїтості, але це почуття, безумовно, було первинніше, глибше, ґрунтовніше, ніж те, що зв’язувало його з Амеліною. Луїзина смерть завдала йому не лише душевних мук, а й нестерпного фізичного болю, ніби він втратив частку самого себе, своєї плоті. Філіп цілком здавав собі справу, що якби померла Амеліна, він би так не страждав. Бо не кохав її по-справжньому і, правду кажучи, не хотів би так покохати. Філіп побоювався (і мав на те підстави), що в такому разі він остаточно скалічить Сімонові життя, повністю, а не лише частково, відібравши в нього дружину.
Філіпові й так не давали спокою докори сумління — адже Сімон був його друг, один з трьох найближчих його друзів. Час від часу, зібравшись на рішучості, він намагався припинити свій зв’язок з Амеліною, проте всі його героїчні зусилля пропадали даремно. Щоразу Амеліна заходилася плачем, називала Філіпа жорстоким, бездушним еґоїстом — а це було йому понад силу. Він нічого не міг протиставити жіночим сльозам, а надто ж сльозам своєї любої сестрички, і поступався їй, подумки ганячи себе за безпринципність і водночас радіючи, що Амеліна знову опиниться в його обіймах.
За цих обставин слід віддати належне Сімонові. Особливим розумом він не відзначався, але й не був самодуром і ніколи не тішився ілюзіями щодо жінчиних почуттів. За час, що минув від отримання звістки про повернення Філіпа до його коронації, Сімон майже змирився з думкою, що рано чи пізно Амеліна зрадить його. Та коли це сталося, він попервах поводився, мов біснуватий, ридав, як мале дитя, і на всі лади проклинав світ, у якому живуть ці невдячні, підступні та зрадливі створіння — жінки. Єдине, що не спадало йому на думку, це відлупцювати Амеліну. Зопалу він вирішив був негайно залишити Тараскон і повернутися з нею до батькового замку в Тарбі, але щойно він заїкнувся про це, як Амеліна здійняла істерику і навпростець заявила, що радше помре, ніж розстанеться з Філіпом. Зрештою Сімон збагнув, що коли й далі наполягатиме на своєму, то взагалі втратить дружину, яку палко кохає, і визнав за кращим ділити її з Філіпом. Він навіть виявив неабияку розважливість і на людях намагався не зрадити свого розпачу, зате в ліжку з Амеліною не стільки любився, скільки дорікав їй за „розпусність та безсоромність“, що, звісно, не сприяло поліпшенню їхніх стосунків.
Зі свого боку Філіп не був еґоїстом і по-братському „ділився“ з Сімоном. Надмірний запал Амеліни він угамовував численними романами з іншими жінками, обравши, за його ж власними словами, тактику активного стримування. Поки вона була помірна в подружній зраді, то й Філіп поводився більш-менш статечно; та тільки-но Амеліна виходила за межі пристойності, виставляючи їхній зв’язок напоказ, він геть розперізувався і міняв коханок ледве не щодня.
У любовних пригодах ні Ернан, ні Ґабріель Філіпа не підтримували, а Ґастон д’Альбре з його цинічним ставленням до жіноцтва частенько псував йому
Цілковиту протилежність Ґастонові становив Ґабріель де Шеверні. Він був невиправний романтик і неодноразово казав Філіпові, у відповідь на пропозицію повпадати коло якоїсь панночки, що єдина жінка, за якою він погодиться упадати, а поготів — лягти з нею в ліжко, буде та, яку він покохає і яка стане його дружиною. Така гідна поваги принциповість дуже непокоїла Філіп, котрий зі свого гіркого досвіду знав, яке безжальне буває життя до ідеалістів. Він відчував себе відповідальним за долю цього хлопця, брата Луїзи — єдиної жінки, яку він по-справжньому кохав і яка померла шість років тому, носячи під серцем його дитину.
Що ж до Ернана, то його вступ до лав ордену Храму Сіонського був для Філіпа цілковитою несподіванкою. Якби сім чи вісім років тому хтось сказав, що Шатоф’єр збайдужіє до жінок і, мало того, стане монахом, нехай і войовничим, Філіп розцінив би це як дурний і не надто дотепний жарт. Проте факт був наявний: Ернан не лише суворо додержувався обітниці цнотливості, що її склав, надягнувши плащ тамплієра, а й узагалі намагався уникати жіночого товариства. І хоч Ернан нікому не відкривав своєї душі, навіть Філіпові — за винятком одного-єдиного разу, коли померла його молочна сестра, — та саме ці спогади наводили Філіп на певні припущення, якими б сміховинними й безглуздими вони не здавалися на перший погляд. Ні для кого з друзів Шатоф’єра не було секретом його дитяче кохання до Едженії, всі знали, що саме за її смерть поплатився життям Ґійом Аквітанський. Але хто б міг подумати, що ця дівчина-плебейка, дочка служниці, лишила в Ернановій пам’яті такий глибокий слід, що й досі, більш ніж через сім років, відгукувався в його серці гострим, невитравним болем…
Першим кроком Філіпа в його сходженні на ґалльський престол і першим випробуванням Ернана, як ґасконського полководця, був здійснений ними похід на Байонну, яка на той час перебувала під владою французької корони.
Наприкінці минулого сторіччя, за бездарного правління герцоґа Карла III Аквітанського, прозваного в народі Негідником, його кузен, французький король Філіп-Авґуст II, відомий нащадкам, як Великий, відторгнув від Ґасконі її північні ґрафства Сент та Анґулем, а також південно-західний місто-порт Байонну і майже все однойменне ґрафство. Після півстолітньої бездіяльності трьох своїх попередників — Філіпа Доброго, Робера Благочестивого та Філіпа Справедливого, — Філіп Красивий вирішив, що час вже покінчити з цією кричущою історичною несправедливістю. Природним чином, процес відновлення статус-кво належало розпочати з Байонни, яка не мала з Францією спільних кордонів і була анклавом в оточенні ґасконських земель.
І ось, однієї тихої літньої ночі наприкінці червня, таємно зібрана армія ґасконців на чолі з Філіпом та Ернаном несподівано для багатьох, зокрема й для самого герцоґа, увійшла на територію Байоннського ґрафства і, не зустрічаючи значного опору, за лічені дні опинилася під стінами Байонни. Одночасно ескадра військових кораблів з Сантандера ввійшла в гирло ріки Адур і заблокувала байоннський порт, замкнувши тим самим кільце оточення міста.
Одначе наказу про штурм Байонни Ернан не давав. Замість цього ґасконці заходилися розбивати табір, і ґраф Рене Байоннський, що спостерігав за цим зі сторожової вежі замка, полегшено зітхнув і задоволено потер руки.
— Все гаразд, панове, — сказав він своїм наближеним. — Коротун-Красунчик та його шмаркач- конетабль збираються розпочати облогу. Правду кажуть, що коли Бог хоче когось покарати, передусім позбавляє його розуму. З нашими запасами їжі та питної води ми протримаємося довше, ніж вони можуть собі уявити. А там диви зберуться на силах мої васали, та й кузен Філіп-Авґуст не сидітиме склавши руки і незабаром надішле нам підмогу. Ходімо обідати, панове. Якщо Красунчик має Байонну за легковажну дівчину, на яку досить кинути один палкий погляд, щоб вона сама лягла під нього, то він глибоко помиляється. Ми покажемо йому, що Байонна — горда й неприступна дочка Франції.
Кажучи це, ґраф не врахував двох суттєвих обставин. По-перше, після невдалого хрестового походу французька скарбниця була абсолютно порожня. Введення нових податків і підвищення вже існуючих, а також чергові фіскальні заходи відносно єврейських лихварів та торговців, аж до конфіскації в особливо
