бачила людей далеких планет схожими на нас. Вони були різного забарвлення, в казкових убраннях, але все одно такі, як і ми. Чи так воно насправді?
— Навряд, — серйозно відповів Заграва. — Я гадаю, що ні, не схожі. А чому ви запитали мене про це так зненацька?
— В польоті сюди, тоді, як ви спали… Ні, ні, не сваріться, я жартую, — як ви лежали з заплющеними очима, я слухала суперечку в сусідньому купе корабля.
— Я чув, — сказав Заграва. — Говорив Огньов з якимсь молодим космонавтом.
— Саме так. Мене зацікавила його розповідь про політ на Венеру.
— Я зрозумів, Маріє. Це справді дивно. Факти свідчать про розумне життя, а нічого не видно. Ви це хотіли запитати?
— Так. У чому ж справа? Де воно — те життя? В яких формах?
Заграва повернувся до дівчини і почав говорити — гаряче, переконливо:
— Це найбільша біда нашого розуму — принцип ототожнювання. Ми вже говорили про це. Довгий час взагалі вважалося єретичним — говорити про життя на небілковій основі. Нібито Земля і її життя було законодавцем і взірцем для всього безконечного Всесвіту. Під виглядом діалектики проповідувались просто антинаукові твердження. Власне, що ж таке життя? Якщо широко глянути на світ, життя — це все, що ми бачимо. Все рухається, обмінюється енергіями, народжується і вмирає, має подразливість різних ступенів. Отже, вся матерія, вся природа — це єдине життя. Те, що ми звикли звати життям, це лише певна форма його, і розум — вищий вияв життя. Але ускладнення, яке веде до вияву розумової діяльності, залежить від умов, що панують на планетах. На Землі воно прийшло до створення білкового життя, на іншій планеті — до якогось іншого. А можливі істоти, які пішли так далеко в своїй еволюції, що взагалі зникли з наших планів буття. Так, як люди пішли з плану буття слимаків.
— Так говорив і Огньов.
— Правильно говорив. Можливо, так сталося на Венері. Це планета трохи менша, ніж Земля. Вона скоріше сформувалася, охолола. Мільйони років різниці в часі розвитку мають велике значення. На ній панують тепличні умови, адже Венера одержує набагато більше енергії. Я гадаю, що там ішов бурхливий еволюційний процес, який не переривався ні льодовиковими періодами, як па Землі, ні, може, геологічними катаклізмами. У всякому разі, життя, яке виникло в умовах потужних радіацій і активного розвитку, швидко дійшло до появи розумної істоти. Кілька мільйонів років пошуків, боротьби, оволодіння енергіями, пізнання головних таємниць буття — і розумні істоти Венери могли проникнути в такі сфери Безмежжя, що ми просто не можемо зрозуміти їх..
— А вони нас? — жваво запитала Марія.
— Вони… вони нас, безумовно, можуть. Адже вони пройшли той шлях, яким з такими труднощами прямуємо ми.
— То, може, вони навіть бачать нас, чують? Знають про наші польоти?
— Що ж, цілком можливо. Але тут ми ступаємо на хиткий грунт здогадок. Я ніколи не оцінюю дії інших істот, тим більше вищих від мене, з позицій своєї логіки. Ви розумієте мене, Маріє?
— Я розумію… Можна легко помилитися. Але я не вперше чую такі думки. Ваші слова нагадали мені вечори над Дніпром… Я тоді була малим дівчам.
Марія метнулася назустріч своїй таємниці, ніби кидалася в холодну воду. Чому вона так вирішила? Чи, може, не вона? Може, то серце не витримало, відкрилося назустріч йому?
Заграва тривожно глянув на дівчину, вражено завмер. Сива брова здригнулася, піднялася вгору.
— Як ви сказали? Вечори над Дніпром… Марія… Марія Райдуга… Невже це правда? Ви Маня? Маленька чорноока дівчинка? Та сама, що ховалася за верандою?
— Та сама, — радісно сказала Марія, і сльози вдячності виступили в неї на віях. — Маленька… чорноока… Я нічого не забула, я все пам’ятаю. І вас, і Гримайла, і старого Сума, і директора Лисицю.
— Значить, мама… загинула? — смутно прошепотів Іван. — Яка жінка була… яка людина…
Хвилинний смуток, ніби весняний мороз, повіяв над серцями. Ненадовго. Хіба можна сумувати серед торжества життя? І знову сяють дівочі очі, і знову розпрямлюються брови Заграви. Летять, струмують спогади, думки.
— Так ви не забули мене?
Чи забув він? О ні! Ті дні вирізьбились назавжди в серці. Тоді сталося дуже багато.
— Скільки тоді було сказано, скільки вимріяно, — щасливо каже дівчина. — Пам’ятаєте ваші гіпотези про прибульців? Ваші мандрівки в машині часу?
— Пам’ятаю, — сміється Іван. — І вірю в них. Ще трохи, ще кілька років — і ми будемо знати істину. Не треба лише боятися припущень, думок, гіпотез…
— А як же Гримайло? Його машина часу?
— Ще живий старий. У нього великий інститут. Вони працюють над важливою проблемою — зв’язати суб’єктивні подорожі в часі з практичним застосуванням. І ще одна проблема — може, найважливіша — проникнення в сусідні світи, в світи інших вимірів. Це буде грандіозно — з’єднати сусідні світи, вивести їх на єдиний шлях еволюції. Але скільки ще попереду перешкод, помилок і невдач!
Палкі слова Заграви перебив сигнал на пульті. Космонавт замовк, обличчя його стало замкнутим, вольовим.
— Пробачте. Півгодини минуло. Я беру управління кораблем на себе.
Зображення планети виростало. Ось воно закрило небосхил. Марії здалося, що її оточив густий, непроникливий туман. З динаміків було чути тонкий, пронизливий свист. В нього вплітався чіткий, розважний голос Друга:
— Тридцять кілометрів над поверхнею. Двадцять п’ять… Двадцять… П’ятнадцять… Десять. Пора нейтралізувати інерцію, капітане!
— Дякую, Друг. Я бачу.
Корабель вийшов з хмар. Стало видно поверхню планети. Вона здавалася сріблистою. Поміж тими сріблистими масивами чорніли гірські кряжі, темніли озера. Потім суша обірвалася, і вдалину простягнулася гладь великого океану, оповитого туманом.
Заграва протер очі, приглядівся.
— Що воно таке? Чи сніги, чи низькі хмари? Друг, що показують біологічні аналізатори?
— Що вас цікавить, капітане? — запитав робот.
— Сріблисті утвори на суші планети.
— Це рослини, — лаконічно відповів Друг. — Але не хлорофільні.
— Ой як цікаво, — озвалася Марія. — Зовсім інший світ!
— Цього й треба було чекати, — сказав радісно Заграва. — Двійник Землі — не так цікаво! Друг, що показують аналізатори повітря?
Робот поворушився, поглянув праворуч, ліворуч. Повернувся до екрана, мигнувши фосфоричними очима, сказав:
— Чудове повітря, капітане. Тридцять процентів кисню, п’ятдесят — аргону, п’ятнадцять — азоту, процент — вуглекислоти, інше — нешкідливі домішки. Для людини годиться…
— Дякую, Друг, — задоволено сказав Заграва. — Саме це мене й цікавило.
— Невже ви гадаєте, що там доведеться побувати людям? — тихо запитала дівчина.
Обличчя Заграви повернулося до Марії, і вона побачила в сутінках його дивні очі. Чому він так дивиться на неї? Невже вона запитала щось негоже? І раптом в її свідомості виникли слабкі образи-думки. Вони були явно не її. Тоді чиї ж? Невже його? Вони були мов спалахи блискавки, мов легкі сонячні тіні від хмар. Марія бачила його і себе. Вони йшли поруч між заростями сріблистих дерев. Вони йшли назустріч сонцю. Зорі встилали їм шлях, спереду виростали примарні колони дивних будівель, по боках розпускалися гірлянди небачених квітів.
— Я зрозуміла, — прошепотіла Марія. — Ви самі хочете побувати на цій планеті.
— Не сам, — м’яко заперечив Заграва.
— Зі мною, — сказала вона. — Я зрозуміла все. Не треба говорити більше. Я боюся, щоб це не стало химерою.
Заграва простягнув руку, доторкнувся своїми пальцями її пальців, і в могутньому струмені енергії, який пронизав їхнє єство, відчув: задумане збудеться.
