забезпеченіший. Йому слід було б знати про ваші знайомства! Так? Ви ж вимагали од нього винагороди за невдалу операцію! Чи не здається вам, що це нічого спільного не має з любов'ю?
Очі її налились ядом. Та це мене не тривожить. Навпаки, дивлячись їй прямо в зіниці, я тільки поблажливо посміхаюсь.
— Пробачте за відвертість, пані Томанова. Я висловлюю, так би мовити, теоретичні припущення. Доктору Томану, звичайно, дуже приємно, що в нього така гарна дружина, якщо не брати до уваги її дружбу з паном Шламмом… А тут ще халепа з голосовими зв'язками… Узявши шлюб з вами, він одним махом позбувся претензій «скаліченої» пацієнтки. І ви теж виграли на цьому. Тепленько влаштувались… А що, у вас справді був колись непоганий голос?
Якби у неї була в руках ота кочерга з жовтої вілли, вона розтрощила б мені голову. Мені здається, що я її таки добре розворушив!
— Вам надто легко все вдалося. Чоловік не турбує. Ще до недавнього він був переконаний, що ви коротаєте час за книжками та на лижах. Потім став сумніватись. Познайомився з Криштофом, який колись був приватним детективом і збирав докази проти зрадливих жінок. І ось пан Криштоф з'являється на жовтій вллі. Тому-то Шламм і погладив його кочергою. Дивно лише одне, чому Криштоф, у якого в кишені була зброя, не захищався. Мабуть, його ударили зненацька. І ви були при цьому. Авжеж?
Пані Томанова важко опускається в крісло. Вона побіліла, мов стіна, важко дихає. А я тим часом спокійно продовжую:
— Є у мене, пані Томанова, ще й інші докази. Не думаю, щоб ви з паном Шламмом довідались про доручення, яке дав Криштофові пан Томан. Це була таємниця, і розкривати її вам ніхто не збирався. Криштоф боявся властей… Ні, ви з паном Шламмом дізналися про це іншим шляхом… Проте можливо, що й Криштоф вів подвійну гру — з вашим чоловіком і з вами… Крім того, не кажіть, що ви знаєте його всього-на-всього чотири дні — він тут бував і раніше… Ви думаєте, він не видасть Шламма? Щось я цьому не вірю!
Вона вперто мовчить.
— І, нарешті, останнє. Як тільки ми заарештуємо Шламма, ви теж підете за ним. Проте, якщо виконаєте моє прохання…
— Що вам потрібно?
— Щоб ви промовили хоч одне слово і підтвердили, що ваша хвороба — обман. Адже рано чи пізно треба з цим кінчати. Ми вас давно розкусили, пані акторко.
Вона хитає головою, ніби хоче сказати, що я божевільний..
Я роблю крок у напрямку дверей і кажу:
— Тоді я піду за оперативниками — хай вас заарештують.
— Диявол! — вигукнула вона дзвінким, розгніваним голосом.
Потім завмерла в кріслі з переляку. Я сідаю навпроти і виймаю пачку сигарет. Пригощаю її, і моя співбесідниця жадібно курить. Тихо питаю:
— То це пан Шламм так розмалював на жовтій віллі череп Криштофа?
— Він, — каже вона спокійним голосом, хоч і з неохотою. Очі її нагадують сталь. — Криштоф шантажував нас. Учора післяобід він виклав нові умови… Ну, й вони посварилися… Так, це Шламм. Ось і все.
Голос у неї чистий, приємний. Вона довго мовчить, щоб відновити рівновагу.
— І у вас навіть не виникло бажання допомогти потерпілому?
Вона зиркнула на мене, трохи помовчала і потім каже:
— Ми думали, що він мертвий.
— На щастя, живий. Що ж ви вирішили робити?
— Віктор сказав, що нас ніхто не бачив і про його приїзд теж нікому невідомо…
— Він мав рацію, — киваю я. — А де ж він зараз, пані Томанова?
— Поїхав до Праги, — кидає вона з попередньою ворожістю.
— Ви говорили з ним після того, як розлучилися на віллі?
— Так. Ми були здивовані вашою появою. Впали, як грім на голову.
Я чую іронію в її голосі. Знизую плечима і кажу:
— Ви покладалися на випадок. Без допомоги Криштоф до півночі сконав би. Вас це влаштовувало?
Мовчить.
Я ще довго б'юсь, поки вивідую у неї все. Шламм ждав до пізньої ночі. Нервувався. Коли Лоубал провів її додому, вона переждала хвилин двадцять і метнулась до нього. Шламм уже власної тіні боявся. Він утік би навіть од неї, якби вона не подала умовного знаку. Тоді домовились, що він одразу ж піде і вдосвіта сяде на поїзд.
— Він зрадіє, — злорадно каже вона, — коли почує, що Криштоф живий.
Коли я виходив, пані Томанова навіть не зрушила з місця.
Післяобід у Високому зостались тільки два наші працівники і я з машиною. Пізніше приїхала санітарка забрати труп Лебруна. Це викликало серед мешканців нове здивування. Цікаво, чи взнала пані Томанова? Якщо так, то, мабуть, теж була здивована. Адже я їй нічого не казав про чоловіка в чорному.
Директор готелю довго дивиться вслід санітарці. Потім питає:
— Скільки їх там у вас ще зосталось?
— Це вже останній.
Він недовірливо глипає на мене.
— Давайте ліпше підрахуємо, скільки я вам винен. Останньою в рахунку була котлета, що її пані Криштофова взяла в дорогу.
Нарешті і я прощаюся з Високим. Зі мною їдуть і два оперативники. В об'їзд вирушаємо до Стржижкова. Тут я. розповідаю все в поліції. Треба, щоб і вони знали про події в Високому.
Потім їдемо далі. Швидка їзда розбуркує мене. Скоро опиняємось у невеличкому містечку і запитуємо, де лікарня. Вона за кілометр од міста, на мальовничому горбі. Будівлі її нагадують палац. Навкруги багато дерев, а літом тут, мабуть, справжнє зелене море.
Довго шукаємо кабінет головного хірурга. Тут пахне ліками й чистотою. Лікар пропонує мені крісло й розповідає:
— Легенька трепанація. Але тепер уже все позаду. Одне тільки турбує мене — пацієнт весь час нервується. Поки що не слід допитувати його.
— Без вашого дозволу я цього не робитиму.
— Гаразд, — голос хірурга теплішає.
— Він не запитував про мене?
— Аж двічі. І в цьому, напевне, й криється причина його хвилювання.
Тихо, наче привид, до кімнати заходить сестра-жалібниця. Вона пояснює, що Криштоф лежить у правому флігелі. Догляд за ним відмінний. Ні з ким не спілкується.
— Сьогодні в обід весь час повторював якесь слово: не то «підвал», не то «в підвали»?
— Коли я можу навідати його?
Сестра радить спитати телефоном хірурга. Той запевняє, що ніяких ускладнень у хворого не мусить бути. Головне зараз — тиша і спокій. Я дякую і виходжу.
Повільно їдемо до Праги. Я ставлю машину в гараж і устигаю ще зазирнути в свій кабінет. Термінових справ нема. Це мене радує. Адже завтра буде важкий день, який потрібно зустрінути бадьоро.
Дома на східцях мене чекає Гонзик із своїм нерозлучним блокнотом у руці. Посміхається й каже:
— Карличек посадив Шламма за грати.
— Навіщо?
Гонзик зазирає до блокнота.
— Сліди на кочерзі належать йому.
Мене це нітрохи не дивує.
— Гаразд, — киваю я. — Вранці передасте Карличку, хай приведе арештованого до мене. А тепер — спати.
Рано-вранці я прошу з'єднати мене з лікарнею, де лежить Криштоф. Коли до телефону підходить наша чергова, я наказую їй тричі на добу доповідати про стан здоров'я хворого та про сказані ним слова.
Потім розшукую Гонзика. Він, як завжди, посміхається і застебнутий на всі ґудзики.
— Гонзик, — кажу я і одстібую верхній ґудзик, — приготуйте папір і сідайте он там. Будете занотовувати кожне слово, почуте з лікарні. Записи кладіть на мій стіл. Можна, на вас покластися?
— Можна, — відповідає він і одразу щось шкрябає у блокноті.
Якщо переді мною не Ян Тужима, то він обов'язково використає все це в своїх цілях. Те, що я не довіряю Криштофу, Гонзику ясно, як божий день.
А ось і Карличек.
— Шламма приведуть о десятій, — доповідає він. — Це справжній велетень. Якби він вклав у ту кочергу всю свою силу, не бачити б нам більше Криштофа.
— Ще що? — питаю я.
— Як вам відомо, у нас тепер два пістолети — Лебрунів і Криштофів. Лебруна вбито з пістолета Криштофа, а Вальтерову… з якогось третього, який ще нам не відомий.
— Тоді шукайте його.
— Де? У художника Шламма?
— Огляньте зброю всіх затриманих у справі Лебруна.
— Це нічого не дасть… — І Карличек розчаровано виходить.
А я знову поринаю у справи. От хоч би історія з Вілемом Гегелом. У розкритті її я ще не просунувся ні на крок. Та ось приводять Віктора Шламма, художника, рік народження 1922. Наказую трохи зачекати, а сам знайомлюся з його зізнанням. Криштофа вдарив спересердя. Останнє співпадає з тим, що розповіла Томанова. Певно, Криштоф застукав його в полюбовниці і став погрожувати. Коли пішов, Шламм наздогнав його. І тут, на нещастя, під руки потрапила ота кочерга.
— Хай ввійде, — зітхнувши, кажу я.
Переді мною страшенний здоровило з пухлою пикою і добре тренованим тілом. Він, мабуть, жартома міг би побороти ведмедя. Вартовий поряд із ним виглядає карликом.
У нього хижі злодійкуваті очі. Вони майже находять одне на одне і дуже малі для нього.
До справи Лебруна він навряд чи причетний. Навіть нічого не відає. Його цікавили власні справи. Пані Томанова казала, що він зрадіє, коли дізнається, що Криштоф живий. Та його це анітрохи не цікавить. Низьким і рокітливим басом брутально лає Криштофа, який розбив йому щастя. Вважає його авантюристом і агентом доктора Томана, котрий скалічив його кохану. Коли
