— Ходіть, розшукайте старшого лейтенанта. Хай організує перевезення забитого. Пані Криштофова упізнала в ньому Лебруна.
— Лебруна! — вигукує Карличек.
— Так, і ви хочете розсердити її саме в ту мить, коли вона має підписати своє свідчення. Коли їхатимете з нею назад, будьте галантні. Зробіться ніжним, завоюйте її прихильність та витягніть з неї щонайбільше про стосунки її чоловіка з Лебруном.
— Це дуже важко. Мені доведеться над силу тримати себе в руках.
— Гаразд. А зараз довідайтесь у товариша Лоубала про наслідки опиту населення та зробіть з ним пробний постріл у віллі. Ми тут уважно будемо прислухатись, хоча умови мусять бути цілком звичайні.
Я повертаюсь до готелю. Пані Криштофова все ще сидить у ресторані. Вона вже дочитала свої свідчення до кінця. І навіть підписує їх.
— Дякую, — кажу я і складаю папір.
— Коли ми виїдемо звідси? — питає вона.
— Вже скоро.
— Після обіду?
— Можливо.
— Я хочу їхати післяобід.
— Гаразд, — кажу я холодним тоном, бо з нею дійсно важко бути спокійним.
Стара допиває рештки грогу. Позира на двері, та в цей час за вікном хурчить мотор. Я швиденько вискакую, аби вона не зажадала чергової порції.
Доповідає Трепинський:
— Я привіз вам відбитки пальців Криштофа.
— Тоді відпочивайте, — кажу йому. — А я займусь справами на віллі.
— Можна й мені з вами? — питає він.
І ми обидва простуємо туди. Сонце вже добре-таки пригріває. Двері одчинені навстіж. Опергрупа нишпорить по всіх закутках, експерт-дактилоскоп працює за овальним столиком у великій кімнаті. Передаю йому відбитки пальців на даху і на кочерзі, які не мають нічого спільного з Лебруном або Криштофом.
В кімнаті з трьома вікнами на деяких речах було засвідчено сліди пальців Криштофа і Лебруна. Проте не було жодного сліду того, третього, який ховався на даху.
На клямці дверцят, що вели до вежі, виявили жіночі пальці. Отож, якщо вірити Томановій, вона зайшла до кімнати з трьома вікнами за кілька хвилин переді мною. Коли ж її спільник піднявся на дах, вона зачинила дверцята і спокійно чекала на мене. Тим самим урятувала його. А мене пошила в дурні. Я певен, що то був її коханець — отой Шламм.
Дивно лише одне, як він вислизнув. Не міг же він вийти парадними дверима: я неодмінно почув би скрегіт.
— Ви обдивилися всі вікна? — питаю.
— Дуже уважно.
— А чи нема де тут потаємного ходу?
— Ні, нема.
— А тайника?
— Теж — ні. Може, він скочив з даху. Та ми обдивилися кожен вершок.
Прийшли Лоубал із Карличком. Ніхто у Високому не чув жодного пострілу. Ніхто не бачив чоловіка в чорному.
— Ну що, зробимо постріл? — питає Карличек.
Я махнув рукою. Це вже здається мені зовсім не потрібним. Опергрупа встановила, яким чином труп Лебруна було затягнуто в підвал, і я не сумнівався, що постріл зроблено у великій кімнаті. Начальник опергрупп показує товстенні стіни і важкі штори, каже про віддаленість вілли од решти будинків. Цього достатньо, щоб зрозуміти — постріл не чути було зовні.
Двоє працівників оглядають кожне поліно. Десь же мусить бути, каже один із них, та проклятуща куля. Та й гільза кудись запропастилась. Видно, той, хто стріляв, потурбувався про неї.
А я тим часом думаю: Криштоф розповідатиме своє, а папі Томанова — навпаки. Коли я вже ладен припинити пошуки, один із працівників знаходить кулю у глечику з водою. Тепер ясно: куля пронизала тіло Лебруна, вдарилась об стіну і впала в глечик.
Сідаємо за стіл і радимось. Опергрупа зібрала багато доказів. Криштоф привіз сюди купу білизни. В одежі, що була на ньому, не вистачає капелюха. Мабуть, ото ми й виловили його із Влтави. Замість нього він зодягнув спортивну кепку. Знайшли також трохи продуктів. Після Лебруна нічого не зосталось — окрім відбитків пальців та його трупа.
Я був би й зовсім спокійний, коли б довідався, куди зник той, хто вдарив Криштофа. Не міг же він злетіти в повітря. А якщо втік крізь парадні двері, то як йому вдалося вгамувати їх скрегіт?..
Підводжусь та йду до дверей. Не встиг торкнутися їх, як вони божевільно заверещали. За мною стоїть Карличек. Він зауважує:
— Ви як той Робінзон, що шукав серед тухлих яєць хоч одне свіже…
— Припиніть свої жарти!
— Давайте-но я вам допоможу. Хоч я й не силач, а підтримаю двері.
— Гаразд, — кажу я. — Починаймо.
І диво дивне. Підважені нами двері одчиняються без жодного звуку. Я чую тільки сопіння Карличка.
— Годі, — змолився він. І двері знову скрегочуть.
— Так, — задумано кажу я. — Мені відомий лише один чоловік, який міг би їх підняти…
— Господар біфштексів? А чому б не припустити, що їх підважувало двоє, як ось ми зараз.
— Годі з нас загадкових персонажів, Карличек. Я гадаю, художник Шламм…
Карличек киває.
— Можливо, у пані Томанової тут усього-на-всього один коханець, а може…
Нас перебиває Трепинський, який стоїть неподалік:
— Ви згадали Шламма? — підходить він ближче. — Це справжнісінький велетень із сталевими мускулами, йому нічого не варт підняти ці двері.
— Годі, — каже Карличек, — ніякої таємниці тут нема — це він ударив Криштофа кочергою…
Кілька тутешніх мешканців стежать, як від'їжджає опергрупа.
— Карличек, — звертаюсь я. — Час вирушати й вам. Візьмете Гонзика і пані Криштофову. Правда, вона хотіла ще пообідати тут, та хай вибачає.
— Гаразд, — кривиться Карличек. — Але мені невесело буде з нею. Вона ж не звикла, щоб їй перечили, особливо, коли це стосується обіду. Навряд чи я тоді витягну з неї щось про Криштофа та Лебруна.
— Мені все і без цього зрозуміло, — кажу я. — Зупинитесь у Стржижкові. Там візьмете празьку адресу художника Шламма. Зараз його у Високому нема. Проте ще вчора він міг бути тут. Шукайте його в Празі. Візьмете відбитки пальців із його справи. Якщо виявите хоч найменшу подібність, негайно посилайте на експертизу. Допитайте його і беріть, коли у вас виникне хоч найменша підозра.
— Слухаюсь, — Карличек серйозний, як ніколи.
Я продовжую:
— Мені ще треба про дещо розпитати пані Томанову та їхати в лікарню до Криштофа. Лоубала з Трепинським одішліть додому.
— А мені можна?
— Ні ще. Ті двоє, що приїхали з вами, хай залишаються. Вони повернуться разом зі мною.
Після цього я йду до будинку номер чотирнадцять. Це низенька, акуратно побілена будівля, яка нічим не відрізняється од решти. З комина струмує легенький димок. Пані Томанова гріє свою оселю.
Рішуче стукаю в двері, які відзначаються дивною міцністю. Пані Томанова відчиняє. На ній гарний стьобаний халат, який гармонує з пишним волоссям. Очі дивляться на мене так само спокійно, як і завжди. Шарф на горлі відсутній.
— Мені хотілося б розпитати вас про дещо…
Заходжу. В будинку, мабуть, кімнат чотири. Кожна з них гарно обставлена. У шафах багато книг. Сучасний програвач. Транзистор. І духмяні пахощі дорогих сигарет. Виявляється, вдома пані Томанова навіть дратує свої голосові зв'язки димом.
Поглядом вказує мені на невеличке крісло. Сама сідає навпроти. Халат її трохи розійшовся, і я бачу красиві ноги. Пані Томанова показна жінка (я вже казав вам про це), хоч, по-моєму, у неї темперамент, як у риби, — до того ж, дратує цей її постійний шепіт. — Ви знайомі з художником Шламмом, пані Томанова? — цілком байдуже запитую я.
Вона киває з такою незворушністю, ніби я поцікавився тим, про що всякий знає.
— Він ваш друг?
Знову киває.
— Пані Томанова, — продовжую я, — мені не хотілося б торкатися особистого боку вашого життя, але злочин на віллі зобов'язує мене до цього… Це пан Шламм ударив Криштофа?
В очах пані Томанової з'являється щось подібне до посмішки.
— Ні, — шепоче вона.
— Хто ж тоді?
Знизує плечима.
— Пан Криштоф уже прийшов до свідомості, — кажу я між іншим, — і він розповів нам усе. Ви зайшли на жовту віллу разом із паном Шламмом, і той несподівано напав на пана Криштофа. Коли я зайшов, ви обоє сховались у вежі. Пан Шламм виліз на дах, а ви зачинили за ним двері. Що ви на це скажете?..
Очі пані Томанової стають холодними. Вона підводиться. Дає зрозуміти, що обурена. Я теж устаю.
— Було б ліпше, пані Томанова, коли б ви сказали все. Справа в тому, що ми виявили відбитки пальців третьої людини. Я цілком певен, що вони належать Шламмові… Ви щось хотіли сказати?..
— Шламма не було тут ось уже чотирнадцять днів!
— Був! — наполягаю я. — Коли Томан зробив вам операцію, ви вже були знайомі з цим художником? — Вона неохоче киває. — Отож слухайте уважно. Доктор Томан значно
