— Ой біда, — мурмоче старий, — він же мені зостався винен… Тепер доведеться звертатись до його брата.
— А де він живе?
— У Празі. Його прізвище Шимак. Та вілла належить йому.
— А пані Томанова платить вам акуратно?
Старий зиркає на мене.
— Ви можете робити з нею, що завгодно, але вона не винна… Гроші посилає їй чоловік із Праги.
— Мені здається, їй шкодить тутешній клімат, — кидаю я.
— Ви маєте на увазі її хворобу?
— Так.
Старий залишає посуд на столі і підсідає до мене.
— Вона колись була співачкою, — пояснює він, — потім у неї щось трапилося з горлом, і вона звернулась до Томана. Після операції ще гірше стало…
— Так, це дуже неприємно, — кажу я. — А що — вона сама вам про це розповідала?
— Ну… це, як то кажуть, просто випадок. Томан теж не дуже розводиться… Вона, здається, позивала його в суд, і він побоявся скандалу… Отож і вирішив одружитися з нею.
А потім якийсь гомеопат порадив їй переїхати сюди. Порадника того згодом заарештували, проте вона й досі живе тут. Каже, що сама випросила в чоловіка…
— Дивно. І як вона тут витримує! — кажу я. Він хитро примружує очі й відповідає:
— Ага, розумію, що ви маєте на увазі… Вона тут не скучає. Взимку ходить на лижах. Читає… До того ж, її навідує художник Шламм… Частенько їздять разом «малювати»…
— Он як! — киваю я.
— Тільки не здумайте, що я розповсюджую плітки, — він довго тре свого м'ясистого носа. — Я особисто нічого не маю проти Шламма, хіба що те, що він сам готує собі їжу. Сюди ж приходить лише за сіллю та шматком м'яса. Мені такі художники не по нутру. Крім того, я щось не бачив жодної з його картин…
— Коли він був тут востаннє?
— Та, мабуть, з тиждень тому.
— А де він зараз?
— Кат його знає. Може, сидить у своїй кімнаті та щось готує… на примусі. Хоч іноді палить і в печі. Тоді з комина йшов би дим.
— А сьогодні не йшов?..
— Хто? Дим? Ні.
— А де той будинок?
— На горі, аж на тому боці, — вказує він рукою. — Завтра я вам покажу.
— Який це номер?
— Їй-право, не знаю.
— А давно вони водяться з цією Томановою?..
Старий устає й починає збирати посуд. Зиркає на мене трохи ображено і потім каже:
— Це зовсім не якась-там таємниця. Те, що я повідомив, знають усі, крім, хіба, самого доктора Томана…
— Скажіть, а брат Шимана, Криштоф, бував уже коли тут до цього?
— Атож. Уперше він з'явився тут узимку. До цього ніхто в тій віллі не жив уже років чотири. Що він робив там, бог його знає. Зв'язок тримав лише з пані Томановою. Важко сказати, що їх так єднало… Сидів у віллі, мов борсук у норі. Сюди приходив лише снідати та обідати. Вечеряв ковбасою, — сам говорив мені якось про це.
Ну що ж, для мене й цього було досить. Гадаю, ніхто більше не розповів би мені у всьому Високому. Отож дякую і виходжу на вулицю. Хутко звикаю до темряви і простую на віллу.
Як і тоді, скрегочуть двері, що в мене аж волосся стає на голові. Присвічую собі ліхтариком. В будинку тихо, наче на кладовищі. Підходжу до залізних дверей, які ведуть у підвал. Світло ліхтарика обмацує кам'яні сходи. Кладу замок до кишені і обережно спускаюсь униз. Тут трохи тепліш, ніж на вулиці, але мене чомусь проймає дрож. Згадую про камін і тахту в великій залі. От би полежати та погрітись на ній… Східці нараз обриваються, і я потрапляю в приміщення, схоже на печеру. Обстежую його промінчиком ліхтарика. І раптом бачу щось таке, що примушує мене здригнутись… Переді мною, простягнувши ноги, сидить чоловік у чорному. Спиною спирається на стіну, голова хилиться на груди…
Підходжу впритул. Чоловік мертвий.
Так, дивні речі кояться на віллі!
Я уважно роздивляюсь навкруги. Праворуч — два порожні ящики. Нічого більше в підвалі нема, окрім брудного капелюха та довгого шкіряного пальта, які валяються поряд з убитим. Оглядаю його і знаходжу свіжу вогнепальну рану в ділянці серця. Цьому не потрібна вже лікарська допомога. Мені ясно одне — його втягли сюди мертвого. Про це свідчать сліди на підлозі й на одежі.
Шкіряне пальто належить йому. Він не був одягнений, коли дістав кулю в серце. А оскільки це так, то перебував перед смертю в теплому приміщенні, точніше, в тій самій залі, де намагалися вбити Криштофа. Капелюх і пальто шпурнули сюди, спершу заволікши трупа.
Куля пройшла наскрізь. Вона, мабуть, лишилась там, у залі. Цілком вірогідно, що цей чоловік загинув годин із двадцять тому. Я певен, що стріляв у нього Криштоф. Живий, він був дуже смаглявий, так званий південний тип. Пригадую описи, зібрані з такою мукою, а в голові зринають слова, що я їх почув по телефону од Криштофа: «Він знайшов мене й тут…»
Знайшов… і ось до чого це призвело.
Обшукую вбитого. Перш за все знаходжу заряджений пістолет у потаємній кишені під пахвою. Потім — гарненький перстень із написом «Долежал», різні дрібнички й велику суму грошей у купюрах. А головне — зім'яту хусточку з подвійним «L».
Чорна четвірка!
Я підводжусь. Не так уявлялася мені зустріч з Лебруном. Залишаю його й піднімаюся сходами вгору. Двері до підвалу зачиняю на внутрішній і висячий замок. Пістолет, перстень і хусточку беру з собою.
Нишпорю світлом ліхтарика по коридору — порожньо. Одчиняю двері великої зали. Все там, як і перше. До того ж, і тепло, що мене страшенно радує.
Проте я мушу йти. Зараз мені не до сну. Зачиняю все, що можна зачинити, і поволі прямую до шосе. Там теж — ні душі. Чорний привид моєї машини мерехтить на обочині. Трохи далі блимають двоє жовтих вікон. Це пошта, і я рішуче крокую туди.
Одчиняю незамкнену хвіртку і стукаю в двері. Мене зустрічає Лоубал.
— Це ви?!
— Так, у мене важливі новини.
До нас виходить напіводягнений поштмейстер.
— Лягайте спати, — кажу я, — мені потрібно подзвонити. — І потім до Лоубала: — З лікарні нема вістей?
— Поки що ні.
Я розповідаю про свою знахідку. І треба сказати, що цього Лоубала нічим не доймеш, — він лиш похитує головою.
— Треба негайно зв'язатися з Прагою, — кажу я.
Він записує номер і потім довго ворожить над вертушкою. Я тим часом оглядаю пістолет Лебруна. Його калібр 7,65. Здається, такою ж зброєю було вбито Марту Вальтерову. Пістолет старанно вичищено. Скидається на те, що в його власника було доволі часу, аби привести його в порядок. Хоча з цього самого пістолета могли пристрелити і його, і потім так само старанно вичистити.
Лоубал, нарешті, додзвонився і передає мені трубку. Ледве встаю, щоб підійти до телефону, так натомився за цей тривожний день.
Чую знайомий голос свого старшини.
— Розшукайте негайно Карличка і Яна Тужиму, — наказую йому. — Хай Карличек потурбується про машину і водія. А Тужимі скажіть, хай візьме експертів та знайде пані Криштофову. Він знає, де її шукати. Хай умовить її приїхати сюди. Це дуже важливо. Карличек знає, де я. Якщо не буде іншого зв'язку, дзвоніть на пошту. Зрозуміло?
— Так, товаришу капітан.
— Тоді виконуйте.
Вішаю трубку. Тихо, одноманітно цокає годинник на стіні. Я сідаю за письмовий стіл, кладу голову на руки і збираюсь трохи здрімнути.
В помешканні холодно. Лоубал питає дозволу у поштмейстера й розпалює дрова в каміні. У нього є також невеличка пайка кави, що її він приніс із ресторану.
Телефон мовчить до першої години ночі. Та ось знову дзеленчить, настирливо й нетерпеливо. Трубку здіймає Лоубал.
— Зараз передам капітану…
Чую голос Трепинського.
— Операцію вже зробили, — доповідає він, — стан хворого дуже важкий. Кризи сподіваються через день. Криштоф до свідомості так і не приходив. Лиш у кінці операції трохи підняв повіки. Хірург вважає це доброю ознакою. Пораненого поклали в окрему палату. Все йде, як ви наказували. З завтрашнього ранку біля нього чергуватиме наша сестра-жалібниця.
— Гаразд, — кажу я. — Опис речей зробили?
— Так.
— Тоді прочитайте мені швиденько.
Лоубал дістає шмат паперу, і я диктую йому все, що чую од Трепинського.
— Пістолет калібру 7,65 у внутрішній кишені піджака. Номер його такий-то. Шість патронів в обоймі, сьомий — у стволі. Восьмий, судячи з усього, вистрілено зовсім недавно.
— Далі…
Та все це вже малоцікаве.
— Зоставайтесь там. Потім побачимо, що робити.
Вішаю трубку і звертаюсь до Лоубала:
— До обіду необхідно з'ясувати, чи не чув, бува, хто-небудь цього пострілу. А може, й бачив ось такого чоловіка (описую того, що сидить у підвалі).
— Слухаюсь, — козиряє Лоубал.
Ми знову заварюємо каву. Потім кожен сідає з свого боку стола, і так і мучимось аж до світанку. Я прокидаюсь од жахливого болю в лопатках і в нозі. Встаю з таким самопочуттям, ніби у мене потрощено всі кістки. Лоубал не рухається. Ніздрі його роздуваються од рівного дихання.
