Вогонь у каміні вже пригас. Догоряє і гніт у гасовій лампі. Вона чадить, і я гашу її.
За вікном уже сіріє. Роблю кілька гімнастичних рухів і виходжу надвір. Зупиняюсь на безлюдному шосе. Мороз проганяє рештки сну, і я починаю милуватися зорею. Настає новий день. Що він мені принесе? Чую далекий гул автомобіля. Але коли рушаю йому назустріч, мене гукає Лоубал.
— Їдуть, — кричить він.
Це або оперативна машина, або Тужима з експертами. Прошу Лоубала збігати та розбудити директора готелю. На деякий час мені потрібне його помешкання. Нагадую також, щоб Лоубал з'ясував, де живе художник, та, якщо зможе, зазирнув до нього.
— Біля телефону хай почергує поштмейстер.
Машину вже видно на розвилці. Вона об'їжджає моє авто, мотоцикл Лоубала й зупиняється. Із неї вискакують четверо. Це оперативна група. У кожного невеличка валізка. Останнім, не поспішаючи, виходить водій.
Лоубал ледве достукався в готель. Я уже встиг дати вказівки оперативникам, а він усе гримав у двері. Та ось, нарешті, з'явився заспаний директор.
— Доброго ранку, — вітає його Лоубал. — Накажіть дати нам що-небудь поснідати. Ми голодні, наче вовки.
— Навіщо так гримати, — бурмоче старий, — я теж ще не їв…
Всі входимо до приміщення і розсідаємось у ресторані. Хоча Лоубал одразу відходить — його жде «побачення» з Шламмом. Ледве з'явилися на столах чай, кава, яйця, шинка і хліб, як за вікном почувся гул другої машини. Хвилина, і до нашого гурту пристало ще шестеро. Їх очолює сам Карличек. За ним поважно суне пані Криштофова в теплому пальті, потім Гонзик Тужима, двоє військових і водій. Військові приковують увагу мешканців хутора, та в цьому я сам винен: слід було попередити, щоб перевдяглись.
— Ну ось, тепер, здається, всі, — кажу я.
— Ви наказали чекати на пошті, — виправдовується Карличек. — Може, ми тут заважатимем?
— Та що ви, Карличек! Беріть стільця й сідайте.
Крісло пані Криштофовій я підсовую сам. Директор готелю похмуро дивиться на нас.
— Вчора я думав, що у нас тут щось трапилось, а сьогодні виходить — весілля, — бурмоче він.
Пані Криштофова сердито зиркає на нього. Вона ж бо єдина жінка, і це ображає її гідність.
— Із присутніх ніхто мені не підходить, — кидає вона в бік директора. Потім ще щось мугиче і важко сідає в крісло, яке од цього жалібно вищить.
Тут повертається Лоубал. Дає мені зрозуміти, що IIIламма у Високому і в «його» будинку немає. Після цього відходить з директором убік і замовляє свої улюблені біфштекси. А я тим часом берусь за Криштофову:
— Пробачте, будь ласка, що ми турбуємо вас. Ви мусите глянути тут… на одну людину… Хоч це, звичайно, не дуже приємне видовисько.
— Я вже звикла до всього, — каже вона. — Мене цікавить винагорода за турботи… поки що од вас я нічого не мала.
— Тринадцять! — вигукує саме в цей час директор. — Та це ж фатальне число! — Потім оглядається на двері, і очі його сяють. — Чотирнадцять! — поправляє він Лоубала і біжить до кухні.
Заходить пані Томанова. Цього разу на ній лисяча, шубка, туфельки на низькому каблуці і нейлонові панчохи. Сукня з дорогої матерії. Волосся гарно зачесане, а горло запнуте квітчастим шарфом. В ушах коштовні кліпси.
Я йду їй назустріч. Пропоную стілець, але не так галантно, як пані Криштофовій. Я ж добре знаю, які різні ці жінки. Та коли б не робота, мені не хотілося б мати справу з обома.
Знайомлю її з присутніми. Мусять же вони знати одне одного, якщо вже опинилися за одним столом. Пояснюю, що пані Томанова лікується тут, аби якось виправдати її появу. Про все останнє, що лиш нам з нею відомо, мовчу.
— Гм, — вимовляє пані Криштофова, яка дуже невигідно контрастує, з цією панією після нічної їзди в машині, — я б, певно, вмерла од сорому, коли б у мене щось трапилось з горлом. Сідайте-но ближче! — Останні слова скорше нагадували лайку.
Пані Томанова тільки розгублено посміхнулась.
Лоубал дивиться на годинник. Він не забув, що йому ще потрібно розвідати про постріл. Я одразу ж питаю про це у пані Томанової. Та вона шепче, що не чула.
Зате я саме в цю хвилину дещо чую. Чую приглушений стукіт — це в кухні січуть біфштекси. Я хочу глянути на цю процедуру. Четверо дітей, старенька бабуся й дружина директора злагоджено дзенькають ножами — адже йому довелося заради нас підняти всю сім'ю. Діти в самих сорочечках. І все це відбувається за довжелезним кухонним столом.
Я заводжу з директором розмову про постріл та про чоловіка в чорному. Він спочатку нічого не може второпати, бо в маленькій кухні все аж двигтить.
— То це пан Криштоф був у чорному? До нас він ніколи так не з'являвся… Ні, ні, я не чув жодного пострілу.
Що ж, цілком можливо. У двері просовується голова поштмейстера. Він щось показує на мигах. Я розумію лише одне — «телефон» — і швидко крокую на пошту.
— Ваш хворий поза небезпекою, — чую я далекий голос Трепинського. — Навіть запитував про вас, хоч лікар вимагає ще два-три дні зачекати.
— Дякую за добру звістку. Наша сестра-жалібниця вже там?
— Так.
— Персонал знає про це?
— Так.
— Тоді при першій нагоді треба непомітно взяти у хворого відбитки пальців. Поясніть це регістраційними формальностями. Про пістолет та все останнє я сам поговорю з ним, коли буде час.
— Слухаюсь.
— Якщо буде потреба, дзвоніть, хоч десь післяобід я вже виїжджатиму звідси. Отже, всі повідомлення надсилайте до Праги. Коли в мене будуть якісь питання, я дзвонитиму вам у Стржижків.
— Гаразд.
— Тоді бувайте.
Отже, справи нібито йдуть непогано. Схоже на те, що якась помилка шпигунів допомогла нам влучити в саме серце їхньої зграї. Правда, ми не збираємось зазнаватись. Адже до виявлення суті справи ще далеко. Вона, мабуть, у руках Криштофа. Або отого доброчинника, що натякнув нам про китайську шкатулку. Та тут і сам чорт голову скрутить.
Оперативна машина вирушила до вілли. Я теж їду туди. Поруч дріботить пані Криштофова. За нею дибає Гонзик Тужима, ніби якийсь слуга.
Карличек приєднався до Лоубала, аби допомогти йому розпитувати про постріл. Потім пішли і ті двоє, у формі. Водії копирсаються в машинах, а пані Томанова непомітно (по- англійськи) щезла. Це нас влаштовує.
На віллі я інформую про все опергрупу. Пані Криштофова лише мугиче собі під ніс. Мабуть, таким чином проривається в неї хвилювання. В посмішці Гонзика я бачу якийсь смуток.
Веду пані Криштофову до підвалу, нас супроводжує лікар і Гонзик Тужима. Пані Криштофова гулко хекає, спускаючись крутими сходами. Я зупиняюся й кажу:
— Ви побачите тут мерця, пані Криштофова. Тільки глянете на нього і скажете, чи обличчя його вам не знайоме. І одразу ж підете.
— Гм, — мугиче вона стурбовано.
— Он там, — кажу я і присвічую ліхтариком.
— Я мушу ближче підійти, — говорить вона і крокує далі. Допитливо дивиться в обличчя мерця. Бачу, що дуже здивована. Трохи повагавшись, заявляє:
— Лебрун!..
— Ви впевнені?
— Лебрун! — повторює вона. — Людвик Лебрун. Можу заприсягатися.
— Колишній компаньйон вашого чоловіка?
— Саме так. О боже! Який це був мерзотник! Собаці собача смерть!.. Криштоф теж упізнав би його.
— І цього досить, пані Криштофова. Дякую вам! — Потім до Гонзика: — Проведіть пані Криштофову до готелю. — Беру її за лікоть і допомагаю здертися на сходи. — Я скоро повернусь. Підпишете необхідний протокол, і більше ми вас не турбуватимем.
— Фотографуйте, — чую я позаду голос лікаря, — і можна забирати. Тут усе ясно.
На віллі кипить робота. Я наказую шукати кулю, якою вбито Лебруна. Експерти підтверджують мою здогадку, що Криштофа прибили залізною кочергою. Про це свідчать і відбитки пальців Лебруна. Цікаво, чи співпадуть вони з тими, що на даху?
Не співпадають! Проте ті, горішні, раптом співпали з відбитками на кочерзі. Знову картаю себе, що дозволив тому типові втекти.
Опергрупа добре знає свою справу. Залишаю її й простую до готелю. Там чисто прибрано. Пані Криштофова сидить за одним із столів у своєму пальті. Перед нею парує чашка грогу. Збоку сидить Гонзик. Він не п'є, значить, не бажає бути в подібному товаристві.
— Грієтесь? — питаю я.
— Гм, — мугиче пані Криштофова. — Хіба ж це напій! Я знала куди кращі! Дозвольте віднести його на ваш рахунок. — І потім з гідністю: — Це я про всяк випадок, щоб часом не виникло непорозуміння.
Гонзик Тужима аж сяє від задоволення. Я киваю йому.
— Скажіть, хай нам дадуть кілька аркушів паперу. Ми з пані Криштофовою складемо протокол. За грог я платитиму.
— Гм, — каже Криштофова холодним тоном. — Цей тип сидів тут, щоб рахувати, скільки я вип'ю?
— Що ви! Ваша присутність дуже важлива для нас. Він просто охороняв ваш спокій.
Гонзик повертається. Разом із ним і обидва військових. Вони пропонують свої послуги, і я диктую їм текст, який обидва записують. Адже мені потрібні два примірники. Пані Криштофова уважно стежить. Це видно по очах, які осовіли од грогу. Підказує, щоб я неодмінно дописав, що вона добровільно зголосилась нам допомагати. Я виконую її волю.
Ми ще писали, коли зайшов Карличек.
— Ну, що ви дізналися про постріл? — питаю я.
— Та нічого. Ніхто його не чув. Правда, старший лейтенант ще десь пішов. Давайте вистрілимо у віллі та послухаємо.
— Добре, — погодився я.
Пані Криштофова підводить очі від протоколу, що його вона уважно читає.
— Не заважайте мені, панове. Між іншим, я терпіти не можу стрілянини. Може, обійдетесь і без неї?
Карличек хотів, було, кинути якийсь дотеп, та я зупинив його поглядом.
Одводжу його вбік і кажу:
