Обидва мовчать. Мене навіть радує, що вони такі спокійні.
Продовжую:
— Можливість зради на цей раз була заздалегідь передбачена. Адже складали його ви, товаришу полковник.
— Так, — бубонить полковник з густої хмари сигарного диму.
— Дозвольте мені ще кілька питань. Де-небудь про код ВХ-222 робилися якісь нотатки?
— Ніде, — сказав полковник.
— Спосіб розшифрування секретних паперів таївся лише в пам'яті?
— Так, лише в пам'яті.
— Код був книжним, — продовжую я. — Слід було тільки пам'ятати назву книги та потрібну сторінку, чи не так?
— Приблизно так.
Признаюсь вам, що я не дуже тямлю в кодах.
— Цю книгу ви зберігаєте?..
— Під надійним замком, — бубонить полковник. — Ніхто не міг бачити її. Практично неможливо, щоб серед мільйонів книг обрали саме цю і таким чином розпізнали анаграму коду.
Я киваю.
— А можна було розкрити таємницю коду, співставивши кілька зашифрованих паперів з незашифрованим оригіналом?
— Ні, — з певністю каже полковник, — знаки його постійно змінювались за принципом зворотної комбінації. Ви можете мати перед собою книгу, але вам не вдасться що-небудь прочитати або відшукати ключ, поки не знатимете найважливішого слова з потрібної сторінки, до якого в'яжеться все останнє.
— А коли мені відоме це слово?
Полковник дужче задимів сигарою.
— Тоді можна, — кинув він. — Але, не знаючи відповідної комбінації, це дуже важко. Та й часу потрібно куди більше. Одначе повторюю, що, крім мене і старшого лейтенанта, ніхто не знав вузлового слова. До того ж, воно зовсім непомітне. Функція його залежить од номера сторінки, рядка й порядку. Крім того, існує ще кілька варіантів. Потім ще треба добре помучитись з анаграмою, тобто з перетасовкою букв.
Я ввічливо спитав:
— То все це дуже важко?
Полковник спохмурнів.
— Кажуть, існують феноменально обдаровані люди.
— У вас є хтось на прикметі?
— Ні.
І він знову запахкав сигарою, яка сичала й чадила, наче вулкан. Потім нервово докинув:
— Обставини вам відомі. Код міг видати лише той, хто знав його. Я або він…
Вашек застиг, мов статуя. Проте він напрочуд спокійний, хоч трохи й блідий.
Звертаюсь до полковника:
— Мені здається, що все не так просто.
— Чому?
— Тому, що я цілком довіряю вам і старшому лейтенанту.
— Дякую, Гино, — обізвався, нарешті, Вашек Небеський. Та він ще нічого не знає. Інакше зрозумів би одвертість полковника.
До речі, треба вам пояснити, чому це Вашек кличе мене «Гиною». Бачите, я, — хоч і не моя це заслуга, — хрещений Гинеком. Та коли був ще зовсім пуцьверінком і мав усього-на- всього чотири зуби, то вимовляв своє ім'я тільки «Гина». З тих пір воно і прилипло до мене.
Я говорив цілком серйозно. Якщо вже підозрювати їх, то кому ж тоді взагалі можна вірити. Полковник мовчить, але я знаю, що всередині в нього лютує буря. Він дуже роздратований. Ось чому очі його не дивляться на жодного з нас.
Отож я спокійно кажу:
— А скільки паперів було зашифровано тим кодом?
— Чотири, — мовив полковник. — Я сам їх шифрував. Нам пощастило їх перехопити. Передамо іншим шляхом.
Він так притиснув свою сигару в попільниці, що з неї вибухнув цілий сніп іскор.
— Скажіть, полковнику, а що то були за папери?
Він гнівно кашляє.
— Генерал Станіслав одсилав довідку про нові правила учбового пілотажу та координації повітряної оборони наших кордонів. Інженер Безручка впроваджує важливе відкриття, яке стосується маскувальних лаків. Товариш Стіме з міністерства зовнішньої торгівлі розробив проспект зв’язків з деякими консульствами щодо сировинних баз. Іржі Розточний з міністерства шляхів подає план залізничних сполучень з сусідніми державами. Нам завдало б великої шкоди, коли б ворожа розвідка довідалась про це. Ось так.
— Що ж, дякую.
Потім звертаюсь до Вашека Небеського. Хвилину роздумую, як мені вести з ним розмову. Вирішую триматись товариського тону, що був притаманний нашим стосункам.
— Слухай, — кажу, — тобі доручили особливе завдання. Ти мав побувати в деяких державах. І це твоє відрядження було пов'язане з кодом ВХ-222.
— Так, — киває Вашек.
— Я мушу повідомити тобі рішення міністерства, — ледве стримуюсь, щоб бути спокійним, — наказ про твою поїздку скасовано.
— Гаразд.
— І це тому, що тебе підозрюють.
— Звичайно, — спокійно каже Вашек.
— Слухай уважно. У погранзоні знайдено криївку. Допомогла нам стара селянка. За місцем стежили. І скоро прикордонники затримали людину, яка намагалася покласти туди розгадку коду ВХ-222. Нею виявилась Марта Вальтерова…
— Марта Вальтерова!
— Так. Твоя наречена.
Вважаю, що викласти все одразу краще, аніж таїтись. У Вашека кров одринула від обличчя. Очі потьмарились, губи побіліли. Я боюсь за нього. Стежу за ним уважно і навіть не бачу, як виглядає полковник.
Потім питаю щонайспокійніше:
— Ти розумієш, що я казав?
Вашек стискає кулаки, аж суглоби побіліли.
— Розумію, — хрипить він. — Коли це сталося?
— Сьогодні опівдні.
— Її арештовано?
Я мовчки хитаю головою. Тепер підходимо до найстрашнішого.
— Що з нею?
Підводжусь. Кладу руку йому на плече.
— Не треба, — кажу.
Його витріщені очі лякають мене. Я стискую його рамено.
— Вона мертва, — наважуюсь я. — Хтось вистрілив у неї біля тайника і сам утік до лісу.
Я радий, що найстрашніші хвилини розмови з Вашеком уже позаду.
Справу, яку я згадав ще на початку, позначено літерами «Р. Л.» Зараз дізнаєтесь, чому.
Коли розшифрувати їх, то буде відома правда, що одночасно є цілковитим безглуздям. Єдині люди, яких можна підозрювати в крадіжці коду ВХ-222, — це Вашек і полковник. Лише вони знали таємницю коду і тримали її в голові.
У Вашека Небеського справи значно гірші, ніж у полковника. Треба чекати, поки він отямиться. Одначе він відчайдушно заявляє, що не винен. На його думку, Марта не могла скористатись коханням з такою підступною метою. У нього був ключ од її кімнати, який він передав мені одразу. Він приходив до неї, коли хотів. І нічого підозрілого не помічав. Гадаю, що Марта дурила його. Пізніше він що-небудь пригадає. Адже Вашек ніколи не був тюхтієм.
Що стосується Марти Вальтерової, то вона вже нічого не скаже. Про знайдений у погранзоні тайник Вашек, звичайно, знав. І якщо він таємно спілкувався з нею, то не дозволив би їй піти на смерть, яка, зрозуміло, спостигла б і його.
В особі Вальтерової прибрали небажаного свідка, якому загрожував арешт і який міг би когось видати. Тут, мабуть, діє шпигунська зграя, яка довідалась про викриття схованки. Постріл у лісі — це крайній захід. Попередити Вальтерову, очевидно, не змогли. Адже присутність її біля тайника могла навести на слід органи безпеки.
Таким чином, її смерть — справа рук іноземних резидентів. Ось чому літера «Р» на моїй справі цілком законна. Друга літера — «Л» — означає прізвище «Лебрун». Та дозвольте мені розповісти по порядку.
Йшла собі старенька, — це було зовсім недавно, всього два дні тому, — йшла лісом. Коли бачить, біля чавунного хреста на роздоріжжі вовтузиться якийсь чоловік. Побачивши стареньку, він спокійнісінько всівся на кам'яну основу й запалив люльку.
Старенька у нього й питає:
— А що ти робиш тут, рідненький?
Чужинець, зодягнений у коротке поношене пальто, посмоктує люльку і гугонить:
— Як — гарно у вас тут, у лісі.
А навколо зима, дме різкий холодний вітер. Старенька, звичайно, зацікавилась. Питає про те, про се. Чоловік киває в бік села, до якого добиратися з годину. У нього, бачте, там родичі. Але називає прізвище, що його старенька ніколи й не чула. Тоді почав викручуватись і назвав інше, трохи дальше село. Іти з старенькою одмовився. Вона довго роздумувала. Цей тип біля
