Хоч зброю й не було знайдено, але в припущенні Вашека є якийсь сенс. Не можна також не вірити в силу його впливу на Марту Вальтерову. Треба дізнатись, куди щезла зброя. Можливо, про викриття схованки резиденти не знали, і тому самогубство Марти Вальтерової дуже здивувало Лебруна та його спільників?
Гіпотеза Вашека щодо самогубства не виключає вбивства.
Я кажу Вашекові:
— Марта не мала дозволу на зброю. Цілком можливо, що вона тримала її таємно.
— Мені про це невідомо, — каже він з цілковитою байдужістю.
— А ти взагалі знаєш що-небудь? Наприклад, про її зв'язки?
Він заперечно хитає головою.
— У нас було лише декілька спільних знайомих, — каже тихо, — але про це ти знаєш. Ми завжди охочіше лишалися вдвох.
— А ти не думаєш, що вона могла зустрічатися з іншим, а тебе просто дурила?
— Тепер я вірю. Крім того, це вже доказано.
— Ти був занадто довірливим, — бурмочу я.
Він якусь хвильку мовчить, а потім каже:
— Так, тут я виявив короткозорість. Можеш мене корити в цьому. Це дуже серйозний недолік. Тому я й подав рапорт про своє звільнення. Скоро тобі повідомлять…
Я вкрай здивований.
— Хто тебе змусив до цього?
— Ніхто.
Вигляд у нього зовсім байдужої людини, такої, що покірно жде вирішення своєї долі. Мені це не подобається. Кажу йому про це, а він тільки здвигує плечима.
Дзвоню телефоном двом своїм помічникам.
— Поїдемо на квартиру до Вальтерової, — кидаю Вашеку. — Ти мусиш там усе оглянути.
— Це конче потрібно? — питає він. — Мені там кожна річ муляє око.
— Тому й поїдемо, — кажу я.
— Я бував там і сам, — ніби виправдовується він. — У мене був свій ключ, і я міг приходити коли завгодно. Можу сказати по пам'яті, де що стоїть.
— Але ж зараз ти поглянеш на все іншими очима.
Він тяжко зітхнув.
— Я ніколи там чогось особливого не помічав.
— Може, сьогодні пригадаєш якісь дрібниці. Постійно закриту шкатулку чи щось подібне.
Вашек хитає головою.
— Нічого такого там не було.
Проте слухняно йде за мною.
Дорогою ми обидва мовчимо. Заходимо в дім, розташований у передмісті. Мовчки стоїмо в кімнаті Марти. Тут все зосталося на місцях.
Вашек блукає поглядом по помешканню, де він провів стільки щасливих хвилин. Не так-то легко вирвати з серця кохання. Лише тепер бачу, який це для нього удар.
Залишаю його на деякий час у спокої.
Дивлюсь на французьку канапу, присунуту до стіни. Ліворуч і праворуч од неї стоять гарненькі столики. На одному — приймач, на другому — телефон. На нижній поличці — телефонна книга.
Вашек здивовано здіймає брови і раптом тихо каже:
— Тут таки чогось не вистачає.
З'ясовується, що на овальному столику, затиснутому поміж двома м'якими кріслами, — кімната трохи замала, — завжди стояла китайська шкатулка з куривом.
Вашек звертається до мене, а в самого струмить тривога з очей.
— Скільки разів вона давала мені з неї сигарети, — каже пригнічено.
Він пам'ятає, що в тій шкатулці було кілька відділень.
Дерево, що з неї вона була зроблена, додавало сигаретам чудового присмаку. Тепер на столі зосталась тільки гранчаста попільниця й велика срібна запальничка. Китайська шкатулка зникла.
— Вона нею дуже дорожила, — говорить Вашек.
Мої хлопці нічого не відають про шкатулку. «Не було тут її», — кажуть вони. Вашек настоює з дивною впертістю і навіть з деяким роздратуванням:
— Вона була покрита буро-червоним лаком та інкрустована перламутром. Довжина — сантиметрів двадцять п'ять. Висота — десять. На одній стінці — срібна монограма «М. В.».
Наказую хлопцям пошукати ще раз. Вони підкоряються, але видно, що вважають цю роботу марною. Шкатулка ще першого разу не обминула б їхньої уваги.
Тоді я докладніше розпитую Вашека про шкатулку. Він не може приховати хвилювання:
— Може, вона щезла тому, що в ній були компрометуючі речі? Мені це навіть в голову не приходило. Сигарет в ній завжди було кілька шарів. Дна я так і не бачив. Мабуть, під сигаретами й лежали якісь папери…
— От бачиш, — кажу я з докором.
Лише тепер Вашек по-справжньому захвилювався. Уважно нишпорить очима по кутках. Я в нього запитую:
— Коли ти бачив її востаннє?
— Уранці, коли ми разом виходили звідси. Я тоді брав з неї сигарету.
Поки хлопці шукають, я підходжу до столика з телефоном. Беру з полички телефонну книгу. Видно, що нею рідко користувались. Ні підкреслених номерів, ні засмальцьованих сторінок. Але на обкладинці бачу місце, яке уважно терли гумкою. При бічному освітленні вдається розібрати число 29511.
Показую Вашеку. Він не пам'ятає такого номера і про запис теж нічого не знає. Я міркую вголос:
— Нічого особливого нема в тому, що абонент записав номер, який йому назвали телефоном. Але навіщо стирати його?..
— Ви з'ясували, чий це номер?
Киваю.
— Так, це телефон поховальної контори.
— Шпигуни можуть всюди ховатись, — з сумом констатує Вашек.
— Так, але тоді не з'явився б цей запис. Він має якесь інше значення.
— Наводить на слід?
— Поки що ні. А ти не пригадуєш, чи Марта розмовляла з ким-небудь телефоном?
— Так. Їй кілька разів хтось дзвонив. Вона завжди прохала подзвонити пізніш. Імені не називала. Пам'ятаю, сказала одного разу, що дзвонили з консульства. Кілька разів я брав трубку. І завжди той самий голос пробачався, що не туди потрапив.
— Коли це було?
— Останнім часом не траплялось. А було це, ще тільки-но я почав учащати до Марти. Потім не пам'ятаю, щоб хтось дзвонив у моїй присутності.
— Цілком зрозуміло: змушені були рахуватись з її особистим життям.
Вашек мовчить.
Один з моїх помічників, я просто зву його Карличек, доповідає, що китайської шкатулки нема, якщо тільки вона не замурована десь у стіні. Цей хлопець чомусь нагадує мені довоєнних лікарів, які знали все, окрім життя.
— Гаразд, — кажу йому.
Прощаємось з Вашеком. Хай собі йде. Трохи пізніше мова про нього заходить на таємній нараді. Вирішено прийняти його відставку. Але звинувачувати його у втраті пильності ми ще не маємо права. Тому я прошу одкласти категоричне рішення до виявлення переконливих фактів.
На цій нараді я також висуваю припущення, яке може дати хід справі. Звертаюсь до присутніх:
— Якщо всім нам цілком абсурдним здається, що код ВХ-222 видав той, хто його знає, то я почав би розшукувати того, хто цього коду не знав. Моя поверхова обізнаність у техніці шифрування дала мені зрозуміти, що будь-який код може розкрити і той, хто має до цього хист. Я вивчив діяльність деяких феноменів. Так, в 1945 році помер після поранення Вілем Гегел, який у рекордно короткий час розшифрував депешу про висадку десанту в Арденнах. І це, як ви пам'ятаєте, значно полегшило його знищення. Другим був агент розвідки Циріл Елум, в минулому талановитий шахіст. Потім — Жюль Барклай, ще якийсь Ніко Чарнс і багато інших. Я допускаю, що хтось, подібний до них, ховається і в межах нашої республіки.
Бачу здивовані погляди, але не звертаю на це уваги.
— Якщо прийняти мою гіпотезу, то можна вважати, що цим феноменом була жінка — Марта Вальтерова. Вона була виключно інтелігентною. Досконало знала шість мов, хоч і займала зовсім непомітну посаду. Мабуть, один із таємних документів потрапив до її рук. Вбито її при загадкових обставинах. Шпигунська мережа після її смерті порушилась, але обидві нитки зостались. Зв'язавши їх, ми визначимо й вагу Вальтерової. Мені здається, що її смерть дуже пошкодила резидентурі Лебруна, проте вона постраждала б іще дужче, коли б Вальтерова зосталась жива. Ось чому прибрали її. Якщо на цьому хоч трохи позначився вплив старшого лейтенанта Небеського, то це треба вважати його беззаперечною заслугою. Те ж саме слід сказати, якщо Вальтерова сама наклала на себе руки. Ось чому я пропоную залишити в спокої Вашека Небеського.
Повертаюсь з наради трохи заспокоєний. Начальство виділило мені на допомогу кількох метких хлопців, серед них мені найдужче подобається Карличек. Деякі висновки його, правда, легковажні…
Гонзик Тужима, на прізвисько Тужка, приносить мені наслідки своїх пошуків Лебруна. Виявляється, що в республіці є два Лебруни. Один тихо живе в Моравії, і йому вже за шістдесят. Рід його тягнеться ще від наполеонівського солдата. Це Йозеф Лебрун — бездітний удівець. Він нікого не знає, окрім родичів своєї жінки… Ні, цей не може бути резидентом.
Другий — Людвик Лебрун. Батько Марти Вальтерової. Зараз йому п'ятдесят. Він переховується. Зник в сорок восьмому році. Під час війни співробітничав з фашистами. У Празі мешкав у будинку, повному німецьких солдатів.
Туди ж після смерті матері перебралася Марта — його дочка. По закінченні війни утік до кордону, щоб заплутати сліди. Притягався до суду, але ні його, ні дочки так і не знайшли. Поміняв прізвище й ім'я, — тоді це було неважко. Пізніше вдалося натрапити на його слід, та, клятий, знову зник. «Поштар» говорив, що втік на захід.
Зі всіх відомостей про нього найцікавіша така: перед війною Лебрун протягом довгого часу був компаньйоном агентства карного розшуку, що належало якомусь Давиду Бедржиху
