ж таки я промовчав…
Тепер мені ясно, але я дозволяю Вашеку закінчити сповідь.
— Марта знала, де тайник. Я попрохав її провести мене до нього. Пообіцяв, що, можливо, врятую її й себе. Вона змушена була погодитись. Тоді я не став дзвонити вам. І в неї з'явилася надія: думала, що я проведу її через кордон — адже я міг наближатися до нього й без особливого на те дозволу. Марта взяла лише китайську шкатулку і стерла номер на телефонній книзі. На моє питання, чи не залишилось ще чого-небудь, вона лиш заперечно похитала головою. Тоді я зажадав, щоб вона віддала мені китайську шкатулку. Марта погодилась, але пообіцяла зробити це, коли вже буде у повній безпеці. Сказала, що імені батька в списку немає і що вона не викаже його навіть під загрозою смерті…
Вашек мовчить, довго щось думає і знову продовжує:
— По дорозі ми зайшли до мене, я взяв карту і непомітно сховав пістолет. Марта показала на карті приблизне розташування тайника. Я і виду не подав, що мені це відомо, їхали поїздом, а од станції йшли пішки — манівцями, щоб, бува, кого не зустріти. Коли підійшли до тайника, я вийняв пістолет і вистрілив. Марта впала…
Вашек скрушно зітхає.
— Потім вийняв з кишені її плаща ключ до коду ВХ-222, узяв китайську шкатулку і ключ од квартири і тайкома повернувся до Праги. Переодягнувшись, пішов до клубу. Коли ж полковник викликав мене, я зрозумів, що план мій удався…
Я запитую:
— І все це правда, що ви нам розповіли?
— Так, — відповідає він.
— І ви визнаєте себе винним?
Довго мовчить.
— Так. Я вбив її. Проте я не зрадив. Навпаки, зробив усе можливе, щоб винищити ворогів… Кожен зрозуміє, як важко зненавидіти і вбити єдину на світі…
— А де ми поділи китайську шкатулку?
— Перед тим, як піти до клубу, я запакував її, написав свою власну адресу і вкинув у спеціальний ящик на пошті.
— Написали свою адресу?..
— Так. Це теж входило до мого плану.
— Незрозуміло!
— Я хотів, аби ви вважали, що шкатулку надіслала мені Марта. Це було б доказом, що вона кінчила самогубством.
— Чому ж ви досі не принесли її?
— Чому? Пошта не доставила! Може, десь загубилась? Я вважав, що ви давно знайшли її.
— Скажіть, а це ви надіслали нам анонімного листа, в якому звертали увагу на шкатулку?
— Так, я. Але ж де ділась шкатулка? Може, вона потрапила в руки Лебруна?
— Не думаю, — кажу я. — Заспокойтесь. Вам тепер слід відпочити.
Вашек підводиться.
Я навіть не дивлюсь на нього. Зиркаю на полковника. Певен, що його мучить те саме. Адже зграю Лебруна винищив Вашек!
Карличек ходить по кімнаті і бубонить собі під ніс: «Шкатулко, шкатулко! Де ти, озовись?!»
Хоч Вашек і сказав нам, в якому поштовому відділенні він її здав, шкатулки там не було.
— Ми мусимо обов'язково знайти її, — кажу я.
— Так, — погоджується Карличек. — Але де?
Вашек продовжує твердити, що одіслав її на свою адресу. На головному поштамті один із службовців тільки здвигнув плечима, мовляв, бувають і такі випадки. А чому той, хто її одсилав, не здав пакунок, як належить? Звідки їм знати, що його дійсно вкинуто в ящик?..
На протязі декількох днів всі пошти Праги працювали на нас. І ось, нарешті, мені подзвонили з головного поштамту. Трубку зняв Карличек, і я бачу, як його обличчя розовішає.
— Зараз вони будуть тут.
Мені здається, що минула вічність, перш ніж у дверях кабінету з'являються наші помічники. В очах одного з них бачу радісний вогник..
— Ідіть погляньте, знайшлась ваша шкатулка.
Я нетерпеливо запитую:
— Де ж ви її відшукали?
— Ніхто й не повірить… У кімнаті Вацлава Небеського!
Все дуже просто. В ті дні пошту в будинок Вашека носила поштарка Чернишкова (потім її кудись перевели).
Як і належить, вона подзвонила біля дверей, але Вашека тоді вдома не було. Він саме сидів у мене і давав свідчення щодо викриття коду ВХ-222.
Поштарка вчинила цілком розсудливо. Листа від батьків вкинула Вашеку в поштову скриньку, а оскільки посилка туди не влазила, однесла її до двірнички, пані Головської. Ось про неї- то ми й забули.
Адже ніхто інший, як пані Головська, прибирає у Вашековій квартирі. Отже, нічого дивного, що вона піднялася нагору, відчинила двері квартири Вашека своїм ключем і поклала посилку на нижню полицю невеличкого столика. Потім, прибираючи, засунула її під стіну, і посилка зовсім, зникла з очей.
Коли ж двірничка зустріла Вашека, вона просто сказала йому, що для нього є пошта. Вашек побіг нагору і, знайшовши листа від батьків, заспокоївся. А посилки він, бідолаха, так і не діждався…
Вашек хапається за голову, коли дізнається про шкатулку.
— Це неймовірно… Просто неймовірно!..
Всередині шкатулки лежить загорнута в папір чотиривольтова батарейка. Я прикладаю її до срібних ініціалів, і дно шкатулки відпадає. Ось і той список. Тридцять одно ім'я, адреси та номери телефонів.
Збільшуємо мікрознімок. Переписуємо на друкарській машинці. Маржак, Колда. Всі тут. Не вистачає Лебруна, Криштофа і Вальтерової, тобто: чорної, коричневої і золотої четвірок.
— Карличек, беріть список і дійте!
— Слухаюсь, товаришу капітан!
Двадцять дев'ять арештів за один день!
— Знаєте Людвика Лебруна? Давида Криштофа? Марту Вальтерову?
Більшість Лебруна не знала. З Мартою теж мало хто був знайомий. Зате Криштофа знали всі.
Тепер неважко з'ясувати обставини смерті Криштофа.
— Пан Кафка, ви були колись аптекарем, чи не так?
— Так.
— У вас знайдено багато ліків і серед них отрути, які заборонено зберігати.
Він лише кусає губи і кліпає безбарвними очима.
— Це залишки моїх запасів.
— У вас є морфій, пане Кафка?
— Начебто ні, а що?
— Є. Ми знайшли у вас прес для вироблення таблеток.
— Так, я пригадую…
— І ним ви скористалися зовсім недавно.
— Ні, я ніколи ним не користувався.
— А ви знайомі з Давидом Криштофом?
Колишній аптекар бачить, що одпиратися марно.
— Давид Криштоф?! Та це ж мій двоюрідний брат! Ми не бачились з ним уже бозна-скільки! У нас ніколи не було братських стосунків.
— Проте ви забули про це, коли навідали його…
— Я? Коли?
— Тоді-то й тоді, — пояснюю, — з усім, що допомогло вам пробратись до хірургічного корпусу. Вас підозрюють в отруєнні Давида Криштофа!
— В отруєнні? Я за все життя й курки не зарізав….
Я знімаю трубку. Кафка одразу ж замовкає. Прошу привести хазяйку Давида Криштофа. Вона вже впізнала тринадцять із таємничого списку. Коли заходить, то без вагання впізнає й Кафку.
— Майже щодня бував у покійного.
Звертаюсь до нього:
— Ви не заперечуєте?
— Так, — відповідає він ледве чутно.
— Це від неї ви довідались, де лежить Криштоф?
— Так.
— Неправда, він сам мене про це запитав!
Я дякую й відпускаю її.
— То як же справді було, пане Кафка?
Він, нарешті, зізнається.
— Проте я не думав його вбивати… Бачились двічі. Він повідомив, що його підозрюють… Я перелякався… Але вбивати його… Цього я і в гадці не мав.
