— Слухаюсь! — відповів Лоубал.
— Зачекайте! — я повернувся до Трепинського і наказав. — Зв'яжіться по телефону з уповноваженим квадрата Д-23. Нехай він негайно вишле в район дев'ятнадцятого кілометра сумлінного і нічим не примітного працівника допоміжної охорони в цивільному одязі. Це мусить бути людина, яка вміє все помічати. Хай він там займається якоюсь справою неподалік. Що б не трапилось на шосе — він повинен залишатися осторонь.
В кількох словах я пояснив Трепинському і Лоубалу обставини, які склалися. Лоубал пішов виконувати завдання, а Трепинський залишився. Я мав дати йому додаткові розпорядження.
— Візьмете машину, одягнетесь у цивільний одяг і поїдете в район дев'ятнадцятого кілометра. Машину зупиніть, не доїжджаючи до місця пригоди. Далі йдіть пішки. Ні на кого не звертайте уваги, не кваптесь, поводьтесь спокійно. З працівником допоміжної охорони можете домовитись заздалегідь, будете з ним зустрічатися чи ні. Але, якщо мотоцикл на місці, самі охоронника не шукайте. Прогулюйтесь собі поволі, огляньте мотоцикл, сліди. Можливо, знайдете щось цікаве. На випадок, коли мотоцикла уже там немає, обов'язково викличте охоронника і про все його розпитайте. В разі трапиться щось непередбачене, дійте на власний розсуд.
— Слухаюсь! — сказав Трепинський. Я сів за письмовий стіл.
— Бедржиха Фієдлера треба розшукати, — доповідав мені Карличек про наслідки своїх телефонних розмов. — Після суботнього візиту йому тепер вистачає роботи. Очевидно, зараз він в окружній раді. Старший патрульної машини виїхав на місце якоїсь аварії. Його розшукають за кілька хвилин. У вас немає бажання до його появи поговорити про особу Бедржиха Фієдлера?
— Ви ж мені все вже розповідали про нього.
— Я тільки намагався це зробити, — уточнив Карличек. — А тепер хотів би трохи грунтовніше познайомити вас з його особою. Бедржих Фієдлер людина із значними фізичними вадами, з нікчемною, боягузливою і нещирою душею. Він лише зовні вдає з себе інтелігента. Як ви гадаєте, могла б людина з такими даними бути здатною на цілий ряд героїчних вчинків?
— Не думаю, — буркнув я.
— От і помиляєтесь, — кинув Карличек сумним голосом. — Такі люди можуть бути водночас і боягузами, і героями. Героїзм — це не властивість, а лише вчинок. Страхополох не може ствердити свою особу вчинком, а герой мусить це робити. Зверніть увагу на суть героїзму. Не можна, наприклад, вважати героєм акробата, який виступає на трапеціях під куполом цирку: він професіонал. Так само не герой і п'яничка, що намагається стрибнути під колеса поїзда. Сліпа відвага — не вияв героїзму, а лише свідчення обмеженості фантазії у людини. Героїзм виявляється тоді, коли людину штовхає на цей вчинок нездоланний внутрішній потяг, щирий і безкорисливий. Такий потяг може виникнути в душі кожної людини, ось тому не виключені обставини, за яких і боягуз може стати героєм.
Я лише глибоко зітхнув.
— Гаразд, Карличку, але навіщо ви мені розповідаєте про це? Ви хочете довести, що і цей всебічно дефективний Фієдлер може бути хоробрим, мужнім, здатним на героїчні вчинки. Але я не розумію, яке все це має значення?
— Не лише може, але й мусить, — вів своєї Карличек. — Такий природний закон людської психіки. В житті це часто зустрічається. Згадайте Ромео і Джульєтту, матір, яка кидається в полум'я, рятуючи свою дитину, — і такі випадки не поодинокі.
Я озирнувся на прочинені двері кабінету. У приймальній панувала тиша. Там самотньо сидів Гонзик Тужима, чергуючи біля телефонів. Їх у кімнаті стояло аж чотири, і всі вони якраз мовчали.
— Гаразд, — сказав я Карличкові. — Мене не цікавлять ні почуття Джульєтти, ні порухи вашого серця. У вашій душі також може виникнути певний потяг, але все це не має аж ніякісінького відношення до нашої справи.
Та Карличек був невблаганним.
— Я несу повну відповідальність за свої твердження, товаришу капітан. Мене вразили постаті Ромео і Джульєтти, але я зрозумів їх. Так само я розумію і Бедржиха Фієдлера.
— Але ж зник не він, а його син!
— Вибачайте. Він втратив свого сина не зараз, а вже давно. Це стара історія. Нічого нового тепер не сталося. Бедржих Фієдлер вийшов з сім'ї ремісників. У четвертому класі тодішньої середньої школи він провалився з кількох предметів і вимушений був залишитися на другий рік. Ще учнем Бедржих Фієдлер завжди мав з поведінки найвищу оцінку. Він ні з ким не бився, бо його всі перемагали, ні з ким не сварився. Бедржих усіх боявся. Він був страхополохом ще в школі і залишився ним на все життя. Боягузтво стало головною рисою його характеру. Отже, як бачите, для того, щоб така людина виявила в чомусь героїзм, мав статися якийсь незвичайний внутрішній поштовх.
— Згоден.
— Тоді я продовжу далі. З дитинства Бедржих Фієдлер захоплювався фотографією, тому батько влаштував його вчитися до фотографа. Учень виявився здібним. Наприкінці 1930 року він став уже службовцем магазину фотоприладів фірми Цейса. Завдяки йому магазин здобув широку славу. І ось господар магазину раптом вмирає після тривалої хвороби, залишивши чималу спадщину життєрадісній вдові.
Я на якусь мить зримо побачив перед собою цю незвичайну пару — жваву вдовицю та молодого опецькуватого службовця — і нетерпляче кивнув Карличкові головою. Але той розповів зовсім інше.
— Вдова була дуже багатою, мала красиве тіло й фотогенічне обличчя. І все ж Бедржих Фієдлер не одружився з нею. Він вирішив за краще відмовитись від своєї посади. Він залишився без роботи, маючи лише два фотоапарати, які придбав собі на виплат ще раніше. Становище його було скрутне — в країні тривала економічна криза, житла не мав, батьки вже померли. Спершу він деякий час ночував під мостом. Проте там його заскочила поліція — вони думали, що цей безробітний десь поцупив фотоапарати. Це був перший хоробрий вчинок боягузливого Бедржиха Фієдлера. Він проміняв благоустрій на злидні, однак не продався багатій жінці. Це не було виявом сильної волі, переконань чи якихось упереджень. Він діяв за внутрішнім потягом. У нього не було іншого кохання, іншої жінки.
Він діяв просто так. В цьому й полягає його помилка. Бедржих гадав, що він не піддався спокусі, але це було зовсім не так, хоч зовні все виглядало досить благородно.
— Пробачте, але хто ж захоплювався його вчинком?
— Люди не знали причин, — рішуче відповів Карличек. — Вдова поширювала плітки, ніби Фієдлер збожеволів, але цьому мало хто йняв віри. Він був в уяві земляків героєм роману, видрукуваного на сторінках журналів для жінок. Тому він незабаром став позаштатним фотокореспондентом одного з таких видань і навіть знайшлася пані, яка писала про нього роман з продовженням. Звичайно, цей твір був витвором її фантазії, нас він аніяк не цікавить… Все це створило Бедржиху Фієдлеру рекламу, а головне — він робив непогані фото, які залюбки друкували різні журнали. Він був завжди «при зброї», навчився знаходити сенсації, і згодом його зарахували у штат великого журнального концерну. Довелося його природному боягузтву і скромності зіткнутися з долею кореспондента, і він фотографував усе, що від нього вимагали.
— Карличку, мені здається, що ви тлумачите все це трохи по-своєму.
— Інакше я б не міг зробити відповідних висновків, — заспокоїв мене він. — Я розкриваю вам нутро цієї людини і, як ви потім самі побачите, дуже переконливо. Він їздив за кордон, фотографував там націстські батальйони і все, що бачив. Кілька разів під час цих виявів патріотичних почуттів його хапали за комір, розбивали фотоапарати, але він все одно привозив на батьківщину знімки, які тодішній зрадницький уряд забороняв друкувати в пресі. Про нього говорили, що це найхоробріший репортер, і навіть робили запити в парламенті. Насправді ж його спонукала до цього безмірна пристрасть до фотографії і, зокрема, до сенсаційних знімків.
— Він був членом якої-небудь політичної партії? — поцікавився я.
— Ніколи в жодній партії не перебував, — переконливо мовив Карличек. — Я сказав би, що в його особі поєднувались і народні соціалісти, і соціал-демократи, і народні демократи, і народники, одним словом, усі партії одразу. Окремою категорією для нього були лише націсти… Всім іншим він давав однакову оцінку: «Чех як чех».
Карличек відкашлявся і заявив, що у нього пересохло в горлі. Я попросив Тужиму знову приготувати чай.
— Прошу тільки міцно не заварювати, — нагадав Карличек, хоч це було зайвим: його смаки ми й так добре знали.
— Потім він здійснив ще один хоробрий вчинок. Це було схоже на стрибок у полум'я. У Бедржиха Фієдлера можна знайти багато внутрішніх поштовхів до звершення подібних вчинків. Але, оцінюючи його дії, не слід забувати, що він має необмежені почуття і часом піддається їм, не слухаючись голосу розуму. Тільки цим можна пояснити несталість його вчинків і поглядів.
Карличек примружив очі, неначе шукаючи пояснень вчинкам Фієдлера.
— Одинадцятого березня 1939 року тодішня влада республіки одержала повідомлення від своєї контррозвідки — через представника дрезденського «Абвера» Павла Тюммела — про те, що 15 березня гітлерівська армія перейде кордон Чехословацької республіки. Сьогодні це вже не становить ні для кого секрету.
— Так, — погодився я.
— А Бедржих Фієдлер знав про це ще першого березня.
— Не може бути, Карличку!
— Він сам підтверджує це.
— Напевно, він помиляється.
— Ні, він усе добре пам'ятає. Йому виказав цю таємницю працівник газети Яндера. Зараз його відшукати неможливо — газетяр десь зник у останні дні війни.
— Це для нас дуже важливо!
— Яндера був людиною добре поінформованою. Дехто стверджує, що він співробітничав з фашистами, інші, навпаки, кажуть, що німці кинули його до в'язниці. Я особисто вірю, що він повідомив Бедржиху Фієдлеру про наміри гітлерівців ще першого березня.
— Які ви маєте підстави для цього?
— Найголовніша, що Бедржих Фієдлер, незважаючи на свою фізичну слабкість і боягузтво, вже третього березня втік до Англії. Це був теж досить хоробрий вчинок. Фієдлер зважив на нього, злякавшись, що ім'я його потрапило до чорного списку націстів. Іншої причини бути не може: англійської мови він не знав, з французької ще в школі провалився на іспитах, німецької також ніколи не вчив, та й жодної копійки грошей на життя за кордоном у нього не було.
— Як же він дістався до Англії?
— Йому довелося пробиратись навколишніми шляхами — аж через Грецію. Одному йому ніколи б не вдалося впоратись із цим. Йому допоміг Яндера — непомітний службовець, а насправді — агент міжнародного масштабу.
— Вони були друзями?
— Ні, лише знайомими. Яндера приніс Фієдлерові в лабораторію якісь хімікати, розповів йому про все, не криючись, попередив його про можливу небезпеку. І Фієдлер рискнув.
— Він казав вам про це?
— Так, — хитнув головою Карличек. — Але ми не такі дурні, щоб повірити йому! Я уявляю собі це таким чином: Яндера не міг знати точної дати наступу націстів, але він, як і багато інших, не сумнівався, що це незабаром має статися. День п'ятнадцятого березня тепер пам'ятає кожний чех, і Бедржих Фієдлер міг протягом багатьох років переконувати сам себе в тому, що Яндера назвав йому саме це число. Яндера зумів зіграти на його почуттях і схилити на свій бік. Йому був конче необхідний надійний кур'єр, який би з почуття вдячності доставив і передав куди слід важливу інформацію, очевидно, усну. Якимось чином він допоміг Фієдлеру перейти кордон, і той виконав його доручення. Тепер він, звичайно, про це й чути не хоче. Заперечує, бо справа таки серйозна. А може, він настільки вдячний Яндері, що ніколи не зрадить його жодним словом.
— Гаразд, Карличку, але тоді йому краще було б взагалі не згадувати про Яндеру.
— Він не думав, що ми, ознайомившись із його характером, робитимем такі висновки. Для мене цілком достатньо й того, що Яндера повідомив Фієдлера про напад фашистів і що той
