— Ні.
— Нею, поза всяким сумнівом, користувався злодій, а потім кинув на підлогу. Але відбитків пальців на склянці немає. Як ви гадаєте, чому?
— Він був у рукавичках?
— Не знаю, я при цьому не був.
Віра Клімова мовчки знизала плечима. Карличек уважно стежив за нею.
— Складається враження, — промовив нарешті він, — що цей землетрус Арнольд Фієдлер викликав на свою голову сам.
Віра здригнулася.
— Як це розуміти?
— А дуже просто. Він сховав тут якусь річ, а хтось інший розшукував її. Коли я щось від когось ховаю, то, мабуть, знаю, кого ця річ цікавить. Тому Арнольд теж мусить знати злодія. Отже, його могли знати й ви.
Віра Клімова широко розплющила очі. В них були здивованість і переляк.
— Ви що, з глузду з'їхали! Тут нічого немає й не було.
— А де ж воно?
— Ви запитуєте в мене? Знайдіть злодія, і він вам розповість.
— Ми його все одно знайдемо, — посміхнувся Карличек, — навіть якщо нам у цьому не допоможете ні ви, ні Арнольд Фієдлер.
Клімова бачила наслідки дій злодія. Він перетрусив і знищив усе, що тільки можна було знищити. Незнайомець уважно роздивлявся речі, а потім руйнував їх. Біля входу стояв красивий камін. Сокирою побито коштовну кахлю, позолочена решітка валялася на підлозі, колосники виламано і навіть інкрустований карниз поколото на дрібні скалки. Фотографії злодій повиймав з рамок або порубав. Це були краєвиди, мальовничі куточки міст і сіл, і серед них жодного портрета. Дерев'яні сходинки, що ведуть на горище, порубані сокирою. Навіть не вірилось, щоб усе це могла зробити одна людина… Потовчені грамофонні пластинки, розбитий патефон, роздертий на дві половини акордеон, випотрошений батарейний радіоприймач, четверо м'яких крісел розпанахані ножем… Схоже на те, що тут і справді щось настирливо шукали, знаючи, що воно сховане вміло й надійно.
Віра зблідла.
— Божевільний! Це міг зробити лише божевільний! Довідайтесь, може, хто втік з лікарні?
На кухні картина була ще гіршою. Битий посуд і розламана мебля не давали навіть можливості зайти всередину. Злодій відірвав балон газової плити, повикидав консерви, висипав продукти, перекинув кошик з яйцями…
Здавалося, що будинком пройшов смерч. Сліди його були і в просторій спальні, і в кількох інших кімнатах. Матраци, подушки, дзеркала, книги, аптечка — все цікавило злодія.
Ми вийшли в садок, зупинившися спершу на вузенькій терасі. Газони були в кількох місцях пошкоджені, кущ аґрусу зламаний. Загін Скали помітив тут кілька слідів, нашвидкуруч присипаних землею.
Біля водозбірної колонки з довгою ручкою валялась перекинута бочка для дощової води.
Крізь двері у фундаменті будинку ми спустились у склеп. Злодій побував і тут, — шукав щось у старій скрині з різним непотребом, розпанахав два паперові мішки з цементом. Серед склепу валялось перекинуте відро.
Важко було навіть уявити собі, щоб ніде не залишилося відбитків ніг злодія. І все ж жодного сліду не було.
— Він потурбувався про це, — сказав Карличек. — А можливо, так сталося просто випадково. Незнайомий поливав землю в садку, щоб побачити, де вода краще фільтрується. Так завжди шукають місце, куди щось недавно закопали. Цей чолов'яга поливав також і долівку в склепі, тож не дивно, що слідів не залишилось.
Оглянувши сарайчик, де також господарював непроханий гість, ми знову повернулися в будинок. Карличек ішов першим, я останнім. Біленькі туфельки і розкішна біла сукня Віри Клімової втратили свою свіжість. Але вона не звертала на це уваги. Дівчина була похмурою й пригніченою. Потім я довідався, що Віра мала намір сходити на танці, але, побачивши на вулиці автобус, сіла й поїхала на дачу.
У великій кімнаті ми присунули стіл до канапи і зручно вмостилися на ній. Карличек дістав з кишені блокнот і олівець.
— Тепер познайомте нас з усіма вашими друзями, — промовив він, звертаючись до Віри. — Ви самі все побачили і, гадаю, розумієте, що справа серйозна. Отже, не пропускайте жодної дрібниці, яка може допомогти нам натрапити на слід злодія або цілої зграї.
Трохи подумавши, Віра заговорила.
Карличек уважно занотовував до блокнота все, що вона розповідала. Віра назвала імена дев'яти осіб, які минулої неділі були на дачі. Адреси багатьох були їй не відомими. Та це Карличка не хвилювало — їх можна було взнати в інших членів компанії. Я ж не вірив у те, що ці хлопці спроможні дати якусь інформацію, бо Віра Клімова заявила, що ніхто з них нічого про Арнольда не знав.
Алоїс Бедрна, п'ятнадцятирічний хлопець, який вчиться на муляра. Він все вміє і виконує на дачі господарські роботи. Хлопці звуть його «двірником».
Антонін Далта, на прізвисько Тонда Пекло, вчиться в інтернаті.
Віктор Розточний, або ж Віта, зубний технік, сирота.
Станя Гарах, студент.
Карел Вісман, електромонтер.
Даша Гродська, родом з Морави, шукає в Празі роботи, пов'язаної з мистецтвом. Поки що зустрічається з Вісманом.
Мілош Заржецький, колишній слухач Академії мистецтв.
Анюша Новакова, вчиться на курсах медичних сестер.
Іржі Кримпера, робітник.
— На сьогодні досить! — промовив Карличек, ховаючи блокнот до кишені. — Проте це зовсім не означає, що ми з вами вже все з'ясували.
— Йдіть до машини і почекайте нас там, — звернувся я до дівчини.
Карличек провів її до дверей, а коли повернувся, знайшов мене біля шафи.
— Все залежить від того, — сказав я Карличкові, — чи знав злодій, що ця шафа нова.
Карличек мовчки розвів руками.
— Ви вважаєте, що гість шукав фотографію цієї дівчини?
— Ні, — відповів Карличек. — Але схоже на це. Коли ми скажемо старшому лейтенантові про свої припущення, він буде здивований.
— І слушно запитає нас, чому невідомий не обстежив нижню шухляду. А коли й обстежив, то для чого йому було гаяти час на замикання і де, зрештою, подівся ключ?
— Це можна пояснити тільки тим, — сказав Карличек, — що злодій навіть не припускав можливості використання шафи під схованку, він спершу й уваги не звернув на неї, а почав пошуки в інших місцях, і лише потім, ніде не знайшовши фотографії чи чогось іншого, зазирнув у шафу і несподівано виявив те, що його цікавило, ось у цій шухляді. — Карличек показав на підлогу. — Немає нічого дивного в тому, що злодій не поставив її на місце і що його більше не цікавило нижнє відділення — те, що він розшукував, було вже в руках.
Припущення, висловлене Карличком, мало під собою грунт. Тієї ж думки були і інші члени загону Скали, які звернули увагу на замкнену шухляду ще у вівторок. Проте ця загадка залишалась поки що без відповіді.
— Ви відчиняли цю шухляду? — запитав я.
— Звичайно. Це легко робиться будь-якою відмичкою. І так само легко ми замкнули її знову — вона порожня.
— Коли б не ця шухляда, — сказав Карличек, — можна було б припустити, що ту таємничу річ сховала Клімова. Адже Арнольд знищив Вірин портрет лише для того, щоб грабіжник не здогадався, у кого може переховуватись ця річ. Віра розповідає, що її коханому не сподобалася рамка. Чому він ще й досі не замінив її? Ми не будемо шукати невідомого серед хлопців з Арнольдової компанії — всі вони знають Клімову. А грабіжник її не знає, значить, це якась зовсім стороння особа.
Подібна особа вже зустрічалася нам в районі дев'ятнадцятого кілометра. І хоч поки що ми бачили лише її розпливчастий силует, вона існує. До такого висновку прийшли ми після довгих роздумів.
— Сьогодні, — вів далі Карличек, — Арнольд Фієдлер міг би повісити тут портрет Віри навіть на повний зріст. Тепер дівчина нікого не цікавить. Правда, цілком можливо, що вона не має ніякого відношення до справи, а ми самі вигадали всі ці взаємозв'язки. Але, що б там не було, він приховував щось від неї, і тому вона становить для нас значний інтерес. Ми мусимо взнати в неї правду. Не думаю, що завдання буде легким. Кохання жінки — річ особлива. Тим більше, що йдеться, очевидно, про важливу таємницю, і Клімова не хоче виказувати коханого. Вона ладна піти за нього у вогонь і воду. Я здогадуюсь чому. Спершу вона боялася, що з ним щось трапилось, а тепер потерпає, що нещастя скоїлось з кимось іншим і в цьому винен Арнольд. Саме тому хвилюється й старий Фієдлер. Як бачите, ні Бедржих Фієдлер, ні Віра Клімова не є нашими спільниками.
Я нічого не відповів.
Ми вже збиралися виходити, коли в коридор вскочила Клімова, а слідом за нею наш шофер.
— Пробачте, товаришу капітан, — розгублено почав шофер, — але вона не послухалась мене і вискочила з машини.
— Що трапилось? Ви злякалися?
Віра Клімова ступила крок уперед і втомлено промовила:
— Будьте обережними при зустрічі з Арнольдом. У нього пістолет.
Я запитав, коли вона про це довідалась.
— Давно, — відповіла вона.
— Ви досить несподівано згадали, — сказав Карличек і ввічливо додав: — А зараз час додому, будемо пломбувати двері.
Водій відступив крок, але Віра не рухалась. Тому мені довелося взяти її за лікоть і вивести надвір.
— Чому ж ви одразу не сказали нам про це?
Вона глибоко зітхнула.
— Про це знають всі наші. Хтось із них все одно сказав би, а ви б тоді подумали, що я сказала неправду.
— А ви цього не хотіли б?
— Звичайно. — Вона опустила очі. — Тим більше, що зброя потрапила до Арнольда випадково.
Карличек ставив пломбу на дверях будинку.
— І Арнольд користувався нею? — втрутився він.
— Ні. Цього ще не вистачало!
— Готово! — оголосив Карличек, і промінь його ліхтарика весело пробіг по верхів'ях ялин.
