— Я водночас, з вашого дозволу, наводжу й порядок, — посміхнувся він.
— Будь ласка, — відповів йому Скала, — тільки не забувайте, що у вас зник проектор…
Обличчя Бедржиха Фієдлера знову спохмурніло.
— Не знаю, що й казати, — тихо вимовив він. — Апарат стояв ось на цій полиці.
— Коли ви бачили його в останній раз?
— Хтозна-коли!.. Не можу пригадати. Я б сам і не звернув уваги на те, що його немає. Сюди рідко коли доводиться зазирати, — стільки роботи, що для іграшок не залишається часу…
Я попросив нашого фахівця переглянути, що зберігається у шафі. Виявилося, що це й справді склад старих приладів, якими вже давно не користуються. Можна було повірити, що й апарат, котрий зацікавив Арнольда, також непотрібний мотлох.
Однак Арнольдові цей апарат для чогось знадобився. Чи, може, він забрав його навмисно, щоб ліквідувати зайву підозру? Нарешті ще не було доведено, що це зробив саме він, а не хтось інший. Таким чином, викрадення проектора для мікроплівки скидалось на навмисний запобіжний захід. Отже, завдяки Карличковій спостережливості у нас виникла досить серйозна підозра.
У шафі зберігалися прилади, за якими можна було б простежити увесь складний шлях розвитку фотосправи. Нашу увагу привернула коробочка, схожа на табакерку.
— Шпигунський фотоапарат застарілого зразка, — пояснив нам фахівець.
— Так, — підтвердив Бедржих Фієдлер. — У мене була ще й японська шпигунська камера. Вона мала вигляд квітки і робила знімки крізь дірочку ґудзика. На жаль, я загубив її над Рейном, біля міста Коліна. Ми конфіскували її під час арешту японців після нападу на Пірл-Харбор. Фотокамери вмонтовують ще і в жіночі пудрениці. Там дзеркальце використовується як візир…
— Ви дуже обізнана людина, — знову похвалив я його.
Бедржих Фієдлер виглядав зовсім безпорадно. Як тільки розмова відхилялась від експонатів цього маленького фотомузею, його обличчя враз ставало таким приреченим, немов Арнольд стрибнув не в трамвай, а в безодню.
— Можете зачинити шафу, — наказав я. Затримуватись тут далі не було рації. Я подав знак, що можна роз'їжджатися. Ми повідомили Бедржиха Фієдлера, що з приводу мотоцикла його син може звернутися до нас, а також сказали, що його заява про розшуки Арнольда тепер втратила зміст, хоч ми все одно повинні знайти хлопця й допитати, а тому Бедржих Фієдлер зобов'язаний негайно інформувати нас про все, пов'язане з його сином. Ключі йому повернуть лише після того, як він пересвідчиться, що після нашого обшуку в фотоательє і в нього на квартирі все залишилось на місці.
Він не заперечував.
В управлінні я провів коротеньку нараду. Після розмови із Скалою в залі фотоательє треба було дати деякі додаткові розпорядження. Ми все ще не втрачали надії, що найближчим часом знайдемо Арнольда. Тепер його треба шукати в районі, де він сьогодні з'являвся. Я приблизно визначив зону. Скала висловив припущення, що хлопець міг оселитися також в одній із зачинених владою приватних крамничок. Квартири Гадраби, Бочка і Флори Мілнерової були за межами цієї зони, але їх також варто, взяти під нагляд. Необхідно розпитати у мешканців будинків, чи не з'являвся там юнак з прикметами Арнольда та стежити за квартирою Фієдлера, фотоательє і сусідніми вулицями. Я наказав ще раз уважно допитати колишніх товаришів Арнольда, можливо, хто-небудь з них знає або здогадується, з ким він зараз дружить.
— Я поїду огляну дачу, а товариші нехай негайно приступають до виконання доручень, — звернувся я до Скали. — Коли я повернуся, вже, напевне, будуть якісь новини. Дозвольте мені взяти з собою Карличка.
— Будь ласка, — погодився Скала, — але ви запізнитесь на вечерю. До дачі добрих тридцять кілометрів. — І, звертаючись до Карличка, додав: — А як буде реагувати на це ваша бабуся?
— Як завжди, — спокійно відповів той.
Потім надійшло повідомлення з лабораторії. Сліди на ключі виявилися людською кров'ю, але вони були вже давні й до подій останнього тижня не могли мати ніякого відношення.
— Ми візьмемо на дачі зразки грунту, щоб потім зіставити його з землею на протекторі мотоциклетних коліс, — сказав я і попросив знайти якийсь посуд.
Лоубал і Трепинський одержали від мене окреме завдання. Вони повинні були докладно розпитати про все мешканців будиночків в районі дев'ятнадцятого кілометра, правдиво розповівши їм про загублений кимось мотоцикл. Звичайно, про існування тайника вони не мусили говорити.
Я сподівався, що їм удасться зібрати хоч якісь відомості про мотоцикліста. Головну ж надію я покладав тепер на свій план; він, правда, ще не був схвалений штабом, але збір інформації в районі дев'ятнадцятого кілометра тільки сприяв би його виконанню.
— Потім треба терміново й уважно вивчити листування Фієдлера із його англійськими друзями, — додав я. — Викличте негайно спеціалістів.
Отже, роботи вистачало всім.
— Зберіть також усі відомості про людину на прізвище Яндера. Можливо, про нього є дані в картотеці втікачів. Це теж найтерміновіше завдання.
Нарешті справи було владнано, і ми з Карличком спустилися до машини.
Зручно влаштувавшись на задньому сидінні, відпочивали аж до самої дачі.
Карличек непокоївся, що в надвечірніх сутінках ми нічого не побачимо. Я заспокоїв його. Там є дві газові лампи по триста свічок, а при такому, освітленні, кажуть, видно краще, ніж удень. Отже, поза нашою увагою не залишиться нічого суттєвого. Крім того, у нас є ще два потужних електроліхтарі.
— Як ви гадаєте, що могло цікавити на дачі того невідомого злодія? — запитав я Карличка.
— Щось зовсім невеличке і плоске, — відповів він. — У протоколі є припущення, що це були папірці, бо злодій здирав навіть наклеєні картини. Але я не робив би з цього таких висновків. Просто він шукав якусь плоску річ. Це міг бути і клаптик матерії, і фотоплівка, і металевий жетон, і що завгодно…
Шлях стелився під колеса нескінченною стрічкою. Коли ми були вже неподалік від дачі, Карличек попросив зменшити швидкість. Теплий сонячний день поволі згасав. Ми звернули праворуч, на вузеньку спадисту дорогу. Вона трохи покружляла між деревами і спокійно вляглася поряд із шосе. Воно було зовсім поруч, відмежоване від нас густим лісом. Потім ми почали від нього віддалятися і незабаром потрапили у відлюдні місця. З-над обрію сіро-блакитною смугою підводились ліси, оберігаючи надвечірню тишу.
Наїжджена дорога стала такою вузькою, що машина ледве вміщалася на ній. Із-за високих зелених ялин виглядав гребінь даху якоїсь будівлі — то й була дача Фієдлера.
Дорога обминала дачу і губилася в лісі, що дугою огинав двір. Там, за лісом, було ще кілька дач, але не таких гарних, як ця.
Ми ще не доїхали до будинку, як Карличек попередив:
— Там хтось є!
Я придивився і побачив самотню постать; водій, очевидно, також звернув на неї увагу.
Від дороги дачу відділяли садові кущі. Крізь них ми ще здаля побачили декоративну березову лавочку. На ній обличчям до будинку сиділа постать у білому, помітно вирізняючись на темному тлі.
— Це якась жінка, — висловився Карличек, відкриваючи дверцята машини.
На лавочці міг відпочивати будь-хто, адже підхід до будинку охороняли лише кущі.
Ми рушили до дачі, і густе зелене віття на кілька хвилин заступило лавочку. Коли ж ми знову побачили її — вона була порожня.
— Проґавили! — вигукнув Карличек.
І ми вистрибнули з машини. Ця людина в білому могла сховатися лише в будинку або за ним. За даних обставин варто було б запитати у неї, як вона опинилася тут. Двері будинку запломбовані. Досить було глянути на них, щоб переконатися, що пломби на місці. Водій залишився біля машини, а ми з Карличком кинулись на пошуки. За будинком нам довелося бігти уздовж щільного живоплоту, що оточував невеличкий садочок. В ньому росло багато квітів, кущів аґрусу й смородини і кілька плодових дерев. Біля зачиненої садової хвіртки, що вела до лісу, ми з Карличком зустрілись, так нікого й не знайшовши. В садочку також нікого не було, але позаду, на фоні сірого лісу, метеликом майоріла біла постать. Не було жодного сумніву, що нам пощастить значно більше, ніж Бедржиху Фієдлеру під час переслідування свого сина. Та незважаючи на це, Карличек голосно крикнув:
— Зупиніться! Не бійтесь!
— Стій, бо стрілятиму!
Останню фразу вигукнув я. Важко було зрозуміти, що більше вплинуло на постать у білому — моя погроза чи слова Карличка. Проте, коли я глянув на дівчину ближче, вона мала такий вигляд, що я одразу відкинув свої припущення.
Зовні їй можна було дати не більше шістнадцяти років. Вона дивилася на нас байдужими сірими очима, в яких проступала рішучість.
— Куди це ви так поспішали? — суворо запитав у неї Карличек.
Дівчина високо піднесла голову і зухвало промовила:
— А це вас не обходить.
Мене така відповідь не здивувала.
— Ходім назад, — стримано сказав я.
— З якої речі?
— А ось з якої, — підвищив голос Карличек і ткнув їй під ніс своє посвідчення.
Вона затиснула губи і пішла. На околиці лісу, біля купи сміття, порожніх консервних бляшанок і розбитих пляшок знову зупинилася і зухвало кинула, що вона йде на автобусну зупинку і ніхто не має права заборонити їй.
— Ми вам нічого не забороняємо, — спокійно зауважив я. — Не ображайтесь, але ми змушені на кілька хвилин затримати вас. Покажіть, будь ласка, свій паспорт.
У неї була невеличка біла сумочка. Вона розкрила її і, притуливши до грудей, почала знехотя порпатися в ній, доки, нарешті, не знайшла паспорт.
Сутінки вже опускалися на землю. Ми пішли на дачу. На галявині біля березової лавочки ще видно було, але я присвітив кишеньковим ліхтариком.
Віра Клімова, вік — шістнадцять років і дев'ять місяців, незаміжня, проживає в Празі, працює продавцем універмагу, освіта — восьмирічка і курси продавців. Мати — Марія Клімова, вік — сорок років, проживає там же, працює директором пральні. Батько вмер три роки тому. Більше родичів не має.
Я передав паспорт Карличкові, щоб він записав його номер.
— Що ви тут робили? — звернувся я до неї.
Вона зрозуміла, що з нею не збираються жартувати, але ще вагалася. Нарешті проговорила:
— Це ви запломбували двері будинку?
— Так, — відповів я, чекаючи, що буде далі.
— А навіщо?
— Хіба ви не чули, що там побував злодій?
— Справді?
