Гадраба підвів руки догори, наче хотів висловити протест, та, глянувши на мене, мабуть, передумав.
— Я? — перепитав він. — Зупинився! У нього, напевно, був напоготові мотоцикл, але як він від'їздив, я не чув. На щастя, я через хвилину все зважив і…
— Що зважили?
— Пробачте, але ж тут усе зрозуміло. Хіба ви не думали, що з хлопцем щось скоїлось? — з іронією запитав він. — Я ж відносно цього спокійний. Це не вперше, коли він на кілька днів зникає…
Гадраба обвів поглядом усіх присутніх, шукаючи підтвердження сказаному.
— Пана Фієдлера це ніколи не хвилювало, у всякому разі, я цього не помічав… Зараз — інша річ: його приголомшив випадок на дачі. Проте я б хотів звернути вашу увагу ось на що… Арнольд міг побувати вдома, адже у них здебільшого нікого немає, тільки зранку інколи заходить служниця…
— Даруйте мені, панове, — втрутилася в розмову Флора Мілнерова, — я не можу більше мовчати. Арнольд живий, отже, він з'явиться ще не раз. В тому, що він був непривітним з паном Гадрабою, немає нічого дивного.
— Авжеж, — підтвердив Гадраба. — Такий уже в нього характер. Пан Фієдлер мав важке передчуття…
— При. чому ж тут передчуття, коли нічого не сталося? — втрутився Йозеф Бочек.
— Я, далебі, й сам не знаю, — здався Гадраба. — Однак у мене є своя думка… Через кілька хвилин я вийшов з будинку, але Арнольда на вулиці не було.
— У служниці є власні ключі від квартири? — поцікавився я.
Скала підтвердив, що так. Її вже допитували. Я запитав Гадрабу, чи знає він, що було в рюкзаку Арнольда, та він тільки похитав головою.
— Я не заглядав у рюкзак і навіть гадки такої не мав. Нікого з наших співробітників я ні в чому не підозрюю. — Він кинув докірливий погляд на Бочка й Мілнерову. — Рюкзак у Арнольда великий, і напхано в нього було по саму зав'язку.
— Звичайнісінький рюкзак, — знову втрутилася в розмову Мілнерова, — я часто бачила його в Арнольда.
— Пані Мілнерова, у нас ще будуть до вас окремі запитання, і саме через ваші надто гарячі коментарі. Отже, поки вас не запитують, прошу помовчати, — сказав я.
Це, звичайно, стосувалось і решти, тому вони всі троє замовкли. Я підвівся й попросив Скалу показати мені те місце, звідки зник апарат, що привернув увагу Карличка. Скала повів мене через маленькі двері до сусіднього «залу», досить просторого, але трохи вужчого, ніж головний павільйон. Для прийому відвідувачів служила невеличка комірчина, відмежована від нього дерев'яною перегородкою. Під стелею горіла потужна лампа. Тут було кілька шаф різного призначення, розставлених уздовж стін. Комірчину прикрашали полиці, розділені на маленькі гнізда, з висувними шухлядами. З них Флора Мілнерова вибирала готові картки і видавала їх замовникам. Вона байдуже ставилась і до мистецтва фотографії, і до самих замовників; це можна було прочитати на її обличчі. Можливо, я помилявся, але в мене склалося саме таке враження.
Я щільно зачинив двері, тому можна було вважати, що ми залишилися наодинці.
— Я ледве стримуюсь, — тихо промовив Скала. — Юнак у шкіряному одязі з рюкзаком за плечима раптом зник, наче привид. Просто соромно слухати! Вся ця трійка хитро морочить нас.
— Особливо Мілнерова, — погодився я. — У неї є сім'я?
— Розлучена.
— Я так і думав.
— Напевно, Бедржих Фієдлер і не знає, що діється в його ательє, — висловився я. — Як ви вважаєте, можливе таке, що Арнольд сидить зараз спокійнісінько у Мілнерової, поклавши ноги на стіл?
— Хто зна. Все може бути. — Скала почухав потилицю. — Вона веде всю бухгалтерію в ательє, а значить, виплачує Арнольдові зарплату і премії.
— Спитайте дозволу і завітайте якось ненароком до неї в гості.
Скала замислився.
— Знаєте що? Я делікатно відвідаю усіх трьох. Адже вони єдині Арнольдові знайомі, про яких ми хоч що-небудь знаємо. Найвірогідніше, на мою думку, це якась інтрига Арнольда з Флорою Мілнеровою…
Ми пройшли в конторку. В ній також горіла лампочка. На столі стояв телефон.
— Розібратися в цьому випадку важливіше, ніж подивитись на порожнє місце, де раніше стояв апарат, — сказав Скала. — Вам довелося трохи почекати, доки я привів до вас Фієдлера, чи не так?
— Авжеж, довелося!
— Я вже подумав, що нам просто не щастить. Побував у чотирьох місцях, а він, ніби навмисне, зникав звідти перед самим моїм приходом. Тепер я дотримуюсь іншої думки. За сьогоднішній день він зробив зовсім мало знімків. З тридцяти шести кадрів плівки відзнято лише двадцять. Якщо старий не залишив решту касет у себе в кишені, значить, скаже, що десь загубив. Це могло статися, коли він бігав по місту, аби якнайдовше залишатися на самоті. А синочкові потрібен був час, щоб завітати в ательє, взяти там необхідні речі і спокійно зникнути знову. Тепер може скластися дуже кумедна ситуація. Пришвендяє у відділення цей юнак і повідомить, що в нього хтось украв мотоцикл.
— І це можливо, — погодився я.
Скала вів далі:
— Я сподівався, що в такий пізній час в ательє вже нікого не буде. Адже робота закінчилась. Думав побувати і на квартирі Фієдлера: Арнольда немає, а у старого ж ви ключі забрали і, напевно, його хоч трохи затримаєте. Я залишив там для обшуку двох наших лейтенантів. Ну, а потім ви з'явилися сюди самі. І тут нам стало відомо, що…
В фотоательє вони застали Гадрабу, який все ще чекав на свого директора. Після того, як Арнольд зник, Гадраба вискочив на вулицю і побіг, шукаючи його, аж до сусіднього ресторану. На щастя, Бедржиха Фієдлера там ще не було. Тоді Гадраба повернувся в ательє і вирішив, що повідомляти про це телефоном не варто: скоро має прийти сам директор, а можливо, Бедржих Фієдлер уже бачився з сином. Тому він сидів і чекав. Поінформувати мене про те, що до ательє заходив Арнольд, можна було й пізніше. Скала з перших же хвилин мобілізував людей на пошуки молодого Фієдлера, а потім послав за Бочком і Мілнеровою. Саме тому Арнольд і міг зараз спокійно сидіти на квартирі у Мілнерової.
Нарешті Скала нахилився до дверцят нижньої секції шафи біля перегородки, що відокремлювала конторку.
— Вам не здається, що ми вже надто довго чекаємо пана директора? — похмуро запитав він. — Адже ресторан за рогом.
Мені теж не хотілось оглядати шафу. Коли б при цьому були присутні Карличек і Бедржих Фієдлер — тоді інша справа. Ми прийшли сюди із Скалою лише для того, щоб спокійно обмінятися думками. Я не знав, де знаходиться ресторан. Але якщо справді за рогом, то Карличек мав уже давно повернутися. Ми послали ще одного працівника, щоб він довідався, куди зник Карличек.
Виявляється, коли Карличек зайшов у ресторан, він побачив, що Бедржиха Фієдлера там немає. У невеличкому залі сидів лише кельнер у білій куртці і поволі вистукував на старенькій друкарській машинці вечірнє меню.
— Ви знаєте пана Фієдлера? — запитав його Карличек.
— Знаю.
— Він був у вас?
— Був.
— І вже пішов?
— Кудись вискочив, — здивовано відповів кельнер.
Карличек почав випитувати у нього подробиці. Той розповів, що десь з півгодини тому Фієдлер раптом підхопився з місця, неначе його вдарило електричним струмом, і вискочив на вулицю. Він сидів он там, біля вікна. Кельнер його добре бачив з-за прилавка. А в куточку під вішалкою сидів ще якийсь відвідувач — його кельнер не знає, очевидно, він раніше сюди ніколи не заходив. Зовсім незнайома людина. Коли Фієдлер вискочив з ресторану, той пан кинувся слідом за ним. Обидва вони вже розрахувалися, тому кельнер не зупиняв їх.
Побачивши, що тут він більше ні про що не довідається. Карличек подався до телефону. Там він зіткнувся із другим відвідувачем ресторану. Він був захеканий і зморений.
Спостерігач звернув увагу на номер машини, якою Карличек приїхав до ресторану, і відразу ж зрозумів, що це працівник органів безпеки. Значить, його функції на цьому закінчуються, бо ж Карличек, напевно, приїхав забрати Фієдлера. Вони швидко домовились про все, але самого Фієдлера не було. Він кудись зник.
Співробітник, що стежив за Фієдлером, розповів деякі подробиці Карличкові. Директор ательє мовчки сидів у ресторані, уважно дивлячись у вікно. Із свого місця в кутку спостерігач не міг бачити, що діялось на вулиці. Коли Фієдлер раптово вискочив надвір, він теж рушив за ним. На сходах біля ресторану Фієдлер на мить спинився, підвівся навшпиньки і глянув на перехрестя вулиці. Його не цікавило, що відбувається в нього за спиною. Він швидко задріботів своїми обережними кроками, трохи погойдуючись, а на розі вулиці перейшов на якийсь мишачий клус. Очевидно, він намагався наздогнати когось, хто вже був від нього на значній відстані.
Наш працівник переслідував Фієдлера, не маючи дозволу затримувати його. Він відповідав лише за те, щоб не загубити сліду старого.
Чи могло бути, що попереду ішов юнак у шкіряному одязі з рюкзаком за плечима?
Можливо. Хоч він особисто його не бачив. Він нічого не знав ні про пана Фієдлера, ні про його сина. Проте, звичайно, звернув би увагу на Арнольда, якби Бедржих Фієдлер наздогнав його. Але він нікого не наздогнав. На перехресті старий зупинився і, задихаючись, покликав:
— Арнольде!..
Наш спостерігач прекрасно впорався із своїм завданням. Він одразу ж збагнув, що Бедржих Фієдлер біг, очевидно, за Арнольдом, який, мабуть, встиг вскочити на ходу в трамвай, або старий десь просто прогледів його. За ріг вулиці саме звертав трамвай двадцять другого маршруту.
Чи бачив він, щоб хтось на ходу сідав у вагон?
Бачив.
Кілька чоловік запізнилося і тому сідали на ходу. Але юнака в шкіряному одязі поміж ними не було. Спостерігач почав дивитися на трамвай після того, як Фієдлер вигукнув: «Арнольде!»
Старий, понурившись, стояв серед тротуару, заважаючи пішоходам. Пройшло ще кілька трамваїв — десятка, одинадцятка і знову двадцять другий. Трохи згодом біля бровки тротуару загальмувало вільне таксі. Фієдлер підійшов до нього.
Виникла небезпека, що він вирветься з-під нагляду. Спостерігачеві було наказано стежити за старим, доки його не відкличуть або Фієдлера не візьме під контроль інший працівник. Він потрапив у досить скрутне становище, але діяв на диво рішуче. Залишивши Бедржиха Фієдлера в машині, побіг до найближчої телефонної будки і повідомив, щоб негайно зупинили таксі, яке рухається за маршрутом двадцять другого трамвая. Таким чином, він завдання виконав і тепер доповів про наслідки своїх спостережень.
Спершу вони з Карличком подзвонили в канцелярію управління і довідались, чи вдалося розшукати те таксі.
Машину зупинили на Страссмайєровому майдані, забрали з неї Фієдлера і тепер не знали, що з ним робити.
— До речі, двадцять другий трамвай там не ходить, — повідомив Карличку співробітник, коли той повісив трубку. — Але це не має значення. Якщо вам потрібен Бедржих Фієдлер, їдьте за ним. Моя місія закінчилась.
— Вона закінчиться лише після того, як ви особисто передасте його мені в руки, — сказав Карличек. — Тому швидше сідайте зі мною в машину і поїхали.
На Страссмайєровому майдані Бедржих Фієдлер вів невимушену розмову з екіпажем блакитної машини управління громадської безпеки. Коли йому закинули, що він покинув ресторан, Фієдлер відповів:
