мотоцикл залишили на дев'ятнадцятому кілометрі навмисне, аби поглузувати з нас. Коли це так, то наші дії викрито. Я пропоную: по-перше, обшукати ліс у районі дев'ятнадцятого кілометра. Там може бути щось закопане або приховане в кущах. І, по-друге, посилити охорону Августа Майєра. Західнонімецька розвідка може запідозрити його в зраді і зробити з ним те саме, що з Арнольдом Фієдлером.
— Ну, що ж, займіться цим, — сказав я. — Відберіть людей, яких ви добре знаєте, і нехай вони удають з себе затятих шукачів грибів у навколишніх лісах.
— Слухаюсь! — відповів Трепинський.
Матрос, зв'язковий західноберлінського центру, перебував зараз у Гамбурзі. Якщо всі нитки нашої справи лопнули, то, очевидно, він уже годує риб десь на дні. Але повідомлення про це ми не одержали…
В цю мить задзвонив міський телефон.
— Товаришу капітан, це Карличек. Доповідаю вам з ательє.
— Які новини?
— Хороших принаймні немає, — підкреслив Карличек. — Апарат для перегляду мікроплівки зник. Але я знаю, хто його взяв.
— Знаєте чи лише, здогадуєтесь?
— Вважайте, що знаю, — впевнено заявив Карличек. — Об одинадцятій годині ранку ательє відвідав покійний Арнольд Фієдлер. Він забіг, схопив апарат і тепер — шукай вітра в полі.
Трепинський вже пішов, і тому я вимушений був на самоті червоніти за безпідставні розмірковування про вбивство на дев'ятнадцятому кілометрі.
Але, незважаючи на воскресіння головного героя подій, я вирішив, що всі мої розпорядження залишаться в силі, тільки треба встановити ще додатковий нагляд за районом дев'ятнадцятого кілометра, на випадок, якщо Арнольд Фієдлер повернеться за мотоциклом.
Я вирішив, що зараз мені найкраще бути з групою Скали. Кабінетний період роботи закінчився.
Невдовзі наша машина зупинилася біля воріт старовинного будинку, на фронтоні якого сяяв напис «Фотографія». Будинок стояв навпроти людного майдану, повз нього їздило багато трамваїв, поряд було безліч різних крамниць. Окремі з них працювали до пізнього вечора.
Фотографія Бедржиха Фієдлера була зачинена. Вузьке вікно прикривали металеві жалюзі. Праворуч від дверей висіло дві реклами. Я не став розглядати їх і відразу ж попрямував до воріт будинку. Доріжка, вимощена жовтою цеглою, вела у глибину двора. На видноті там стояла дерев'яна будка із чималим замком на дверях.
Це був, безперечно, гараж для Арнольдового мотоцикла. Та мене зараз більше цікавили відчинені двері з правого боку підворіття. Над ними я побачив табличку із стрілкою, спрямованою вниз. На ній було написано: «Ательє». Такий же напис прикрашав і самі двері, так що тут важко було заблудитися. Над входом з верху до низу звисали важкі темно-зелені штори. Відхиливши їх, я побачив перед собою засклені двері. Минув їх і опинився у вузькому коридорі. Ліворуч і праворуч теж двері. Далі він розширявся і переходив у простору залу, залиту тим специфічним молочно-білим світлом, яке властиве лише для фотоательє.
Різко пахло емульсією, проявником. Поряд почулись голоси:
— Значить, немає?
— Поки що ні. Та й взагалі, навряд чи можна буде відшукати сліди.
Я відхилив штору. На стільці сидів Карличек, а перед старшим лейтенантом Скалою стояв чоловік, втомлений і спітнілий. Очевидно, він щойно повернувся після тривалого ходіння розжареними вулицями міста. Не важко було зрозуміти, що він із своєю групою чимало потрудився, розшукуючи Арнольда Фієдлера.
— Візьміть додатково кількох співробітників і продовжуйте пошуки, — наказав йому Скала. — Треба негайно допитати Арнольда Фієдлера.
— Для чого така поспішність? — здивовано повела очима тридцятилітня блондинка. — Адже все уладналось! А ті сім днів він мав право використати, як хотів.
— Ви помиляєтесь, пані Мілнерова, — невдоволено мовив Скала і перевів очі на мене.
Чоловік, якому Скала дав завдання продовжувати пошуки, миттю зник.
Пані Мілнерова (власниця досить романтичного імені Флора) в робочі години сиділа за столом у маленькій конторці, яку називали крамничкою. Там вона приймала замовлення. У неї було красиве, але пісне обличчя з рожевою випещеною шкірою. Вона прагнула підкреслити свою привабливість ще й одягом, проте їй бракувало смаку. Дорога літня сукня з багатьма зборками робила її огряднішою; помаду пані Мілнерова вибирала не з кращих — якогось заклично-бурякового кольору. Посилене піклування про зовнішність переходило в свою протилежність. Пані скидалася на папугу.
— Це пан Бочек, — відрекомендував мені Скала працівників фотографії, — заступник директора, ретушер. Пан Гадраба, — показав він на іншого чоловіка. — Працює лаборантом.
Бочек і Гадраба не знали, як їм реагувати на таку рекомендацію. Бочек навіть не вклонився. Йому було не більше тридцяти п'яти років. У полотняних штанях і голубій сорочці з короткими рукавами він був схожий на спортсмена, і в своїй уяві я ніяк не міг пов'язати його з ретушшю негативів.
Юліус Гадраба був одягнений у білий робочий халат. З-під нього виглядав застебнутий на всі ґудзики френч, а з-під френча — ще кілька теплих сорочок. На вигляд Гадрабі було більше п'ятдесяти років. Природа наділила його красивим, просто класичним профілем, але йому бракувало виразу мужності. Звичайно, в молоді роки це було помітніше, ніж зараз.
— Ще одного працівника цього колективу я, на жаль, відрекомендувати вам не можу, — сказав Скала, кинувши суворий погляд на Флору Мілнерову. — Він страждає хронічною хворобою не виходити на роботу.
Флора Мілнерова посміхнулася. Я удав, що не помітив.
— В такому разі запросимо сюди хоч би його батька, — промовив я. — Якщо ви можете когось послати, — мій автомобіль до ваших послуг.
Скала глянув на Карличка і подав йому знак.
— Поїдете ви!
Карличек рвучко підвівся з крісла і швидко попрямував до виходу, де мало не зіткнувся із співробітником групи, котрий саме заходив до кімнати.
— Ще одна несподіванка! — голосно промовив Карличек, зникаючи за дверима.
Співробітник доповів Скалі:
— В кімнаті для проявлення плівок і на складі все в порядку. Поверховий огляд пакетів з фотоматеріалами нічого не дав.
Юліус Гадраба злякано обхопив голову руками. Скала зрозумів його переляк.
— Не хвилюйтесь, — спокійно зауважив він. — Ця людина добре знається на фотосправі.
— Ми відрізали від фотоплівок і фотопаперів лише тоненькі смужечки, — відповів наш фахівець. — Все зроблено як слід.
— Я вважаю, що ви не мали права цього робити, — тихо зауважив Йозеф Бочек. — Оскаржувати наші дії може тільки ваш директор, — нагадав йому Скала. — Пане Гадраба, розкажіть нам ще раз про вашу зустріч з Арнольдом Фієдлером.
— Ще раз, панове? — здивувався він, притуливши руки до грудей. — Я попередив вас, що хвилювання завдає моєму здоров'ю чималої шкоди.
А що саме так хвилює вас? — здивувався Скала.
Ну, ця ситуація, коли…
— Пане Гадраба, ви ж не іпохондрик…
— Борони боже! — відповів вражено Гадраба, розвівши руками. — Він належав до тієї категорії людей, яким постійно здається, що всі навколо недооцінюють їхньої величі, і вони намагаються підвищити свою гідність театральними жестами.
— Значить, ви завбачили в цьому якийсь непорядок? — не здавався Скала. — Так чи ні?
— Вибачте, панове! Єдине, що мене вразило, — це така надмірна кількість працівників охорони громадського…
— Пане Гадраба! — урвав його Скала. — Замість того, щоб іронізувати, я б краще порадив вам подумати про ті непорядки, які існували на вашому підприємстві! Скажіть, будь ласка, де ви ще бачили, щоб службовець сам собі дозволяв тижневу відпустку, як це трапилось із Арнольдом Фієдлером, і, взагалі, ставився до своїх службових обов'язків так, як він? Ви згодні зі мною? А як дивитесь на це ви, пані Мілнерова?
Флора Мілнерова знизала плечима і нічого не відповіла.
— Байдикувати і почувати себе на висоті — завжди вважалося злочином, — продовжував Скала. — І його батько знає про це!
Щосуботи після дванадцятої Гадраба чекав директора ательє Фієдлера, а інколи, правда, досить рідко, і його сина, щоб обробити плівки, зняті на весіллях. Сьогодні директор щось довго не приходив. У нього клопоти з сином, це всім добре відомо… А за клопотами забудеш і про роботу…
Юліус Гадраба приготував ванночки й розчини. Приміщення було замкнене, але Бедржих Фієдлер мав свої ключі. Гадраба саме перевіряв, як працює полагоджений фотозбільшувач, коли почулися чиїсь обережні кроки. Хтось ходив по ательє, але то був не Бедржих Фієдлер, — Гадраба добре знав його ходу. Крім того, директор не став би нишпорити по всіх закутках у темряві.
Юліус Гадраба вийшов з лабораторії, сподіваючись, що Бочек забув якусь річ і тепер повернувся за нею.
— Хвилиночку! — перебив я. — Скільки у вас ключів від ательє, і хто їх має?
— У мене ключ лише від крамнички, — неохоче озвалася Мілнерова.
Йозеф Бочек мав вигляд спокійний і незалежний, хоч відчувалося, що процедура допиту для нього неприємна. У нього був ключ від дверей знадвору. Такі самі ключі були в Гадраби й директора, а ще один, запасний, висів у крамничці на стіні. Арнольд Фієдлер носив, здається, з собою ключі від ательє, квартири і від замка на дерев'яному гаражі.
— Продовжуйте, — звернувся я до Гадраби.
Гадраба зітхнув.
— Тут, в ательє, нікого не було… але звідти, з конторки, долинав шурхіт. Тоді я гукнув: «Хто там?» З конторки озвалися: «Я».
Гадраба одразу впізнав голос Арнольда. Переляк минув, але його охопило хвилювання. Гадраба розчиняє двері і бачить: в крамничці спущені жалюзі, горить світло, а посередині стоїть справжній Арнольд Фієдлер. Він ще й досі тремтить, коли пригадує цю картину. Органи безпеки ще з вівторка розшукують хлопця, а він з'являється сюди живий-здоровий. У шкіряній куртці і таких же штанях, простоволосий, стоїть собі похмуро біля столу і зав'язує чимось напханий рюкзак. Гадраба не витримав і промовив: «Господи, невже це, ви?» Арнольд спідлоба глянув на нього: «А що тут дивного?» Потім закинув рюкзак за плечі і наблизився до дверей: «Пустіть!»
Гадраба відступив убік, а потім пішов слідом за ним. «Арнольде! — гукає він навздогін. — Вас скрізь розшукують! Де ви були?» — «Що вам до цього?» — кидає той у відповідь. «Батько побивається…» — «Я також. Тільки, прошу нас, не наступайте мені на п'яти, а то стукну копитом. Привіт!»
І Гадраба замовк.
— Що ж ви робили потім? — запитав я після хвилинного мовчання.
