— В ресторані. Біля ательє. Там трохи й відпочиваю.
— Ви підете туди сьогодні?
— Сьогодні, мабуть, ні… Я вам буду потрібний?
Я посміхнувся.
— Ви не можете бути непотрібним. Проте поспішайте до свого ресторану. Зараз уже пізно, але, сподіваюсь, для вас там дещо залишилось.
— Мене там знають…
Він був наївним, мов дитина, цей батько, гідний покарання й співчуття.
— От і добре. Ідіть поїжте, а потім трохи зачекайте. Вас знайде там наш працівник. Він скаже, що робити далі. Можливо, у мене виникнуть до вас ще якісь запитання. Ви мене зрозуміли?
— Так, — зніяковіло хитнув він головою. — Я буду чекати.
— Гаразд. У вестибюлі вам доведеться трохи затриматись біля вартового, поки я йому подзвоню. У вас ще немає перепустки, і він, звичайно, вас не випустить.
Бедржих Фієдлер знесилено підвівся, не знаючи, що йому робити — дякувати мені, прощатися чи заперечувати, і вирішив за краще промовчати.
Коли Фієдлер залишив кабінет, я підняв телефонну трубку:
— Негайно виділіть працівника для нагляду за людиною, яка зараз вийде з нашого будинку. Стежте за нею, доки не буде іншого наказу. Якщо ця людина помітить, що за нею стежать, відразу ж повідомте мене. Передавайте інформацію про кожний її крок. Прізвище — Фієдлер, ім'я — Бедржих.
Бедржих Фієдлер, безперечно, знав про свого сина значно більше, ніж розповів.
Стежити за Арнольдом ми не могли, тому встановили нагляд за його батьком. Мене цікавило одно — має випадок з Арнольдом Фієдлером якесь відношення до тайника на дев'ятнадцятому кілометрі чи ні.
Я чекав відомостей від Трепинського, сподіваючись почути щось важливе й нове. Нестерпно хотілося їсти. Про смажену гуску, яка чекала на мене у знайомих, я вже й не мріяв, — вийшов у приймальню і попросив Гонзика Тужиму, щоб він приніс мені з автомата п'ять бутербродів і пачку сигарет.
Але, побачивши перед собою бутерброди, я не відразу взявся за них. Раптово виникла ідея, яка чимдалі видавалася значнішою. Одначе дозвіл на це треба було просити в полковника. Якщо я звернуся до нього зараз, він порадить перш за все перевірити, що зробили слідчі громадської безпеки. Цим я міг би зайнятись і сам. Скільки часу піде на це?
Доведеться пожертвувати суботнім вечором і недільним днем, бо далі вже зволікати не можна. Отже, в понеділок зранку я йду до полковника.
Тепер можна було поласувати й бутербродами. Щойно я взяв одного з них, як до кабінету ввійшов Трепинський.
— Завдання виконано, — промовив він. — Район дев'ятнадцятого кілометра обстежено, знайдено ключ від мотоцикла.
Трепинський поклав на стіл ключ, обережно загорнутий у аркушик паперу, потім спокійно розгорнув папір і сказав:
— Треба віднести до лабораторії, мені здається, що на ньому залишилися сліди крові.
Події набували гостроти. Знайдено ключ, а на ньому сліди крові!
— Це цікаво, — сказав я і, уважно придивившись, помітив червону цяточку в поздовжньому жолобку ключа.
— Він був весь у крові, — вів далі Трепинський, показуючи мені на темні плями на сірому металі, — але хтось його обмив.
— Ви гадаєте, що це кров? — запитав я.
— Так, — відповів він з незрушним виразом обличчя, — за даних обставин краще вважати, що це кров.
Він мав рацію.
— Тоді пошліть ключ в лабораторію. Лист нехай підготує Лоубал, а решту зробить Гонзик.
Про якусь травму мотоцикліста не могло бути й мови. Сліди на ключі давні, адже мотоцикл разом з водієм зник уже майже тиждень тому. Все це наштовхувало Трепинського на думку, що з Арнольдом Фієдлером, безперечно, скоїлось лихо ще тиждень тому. Отже, в район дев'ятнадцятого кілометра на його мотоциклі приїхав хтось інший. Цей невідомий квапливо вийняв ключ і викинув геть.
У приймальні застукотіла друкарська машинка, і Трепинський знову повернувся до кабінету.
— Я не пригнав мотоцикла, — продовжив він свою розповідь, — тому що в баку немає жодної краплини бензину.
— Скінчився, чи хтось вилив?
Трепинський махнув рукою, даючи зрозуміти, що я поспішаю із своїми запитаннями.
— Скінчився. Якби його виливали або переливали в іншу машину, залишилися б сліди. Злодій навіть не думав би їх приховувати. Мені здається, що мотоцикл покинули саме через те, що скінчилося пальне.
— Це випадково сталося на дев'ятнадцятому кілометрі?
— Ця випадковість дуже неприємна.
— Будь-яка випадковість має передумову, — процитував я Карличка.
— Цілком імовірно. Коли б пригода трапилась за півкілометра далі, вона б нас не цікавила.
Думки лейтенанта були логічними.
— Як ви наказували, — розповідав далі Трепинський, — я дійшов до місця події пішки. Трохи затримався, щоб оглянути місце та зв'язатися з допоміжною охороною. Потім викотив мотоцикл на головну магістраль і з'їхав ним по шосе в напрямку Бероуна, туди, де на мене чекала машина. Це було вже далеченько від дев'ятнадцятого кілометра. Мотора, звичайно, не випробував, але мотоцикл непошкоджений. Доки екіпаж машини викликав вантажний автомобіль, я ретельно оглянув його. Нічого незвичайного чи підозрілого не помітив, — але радив би уважно вивчити залишки пилу й болота на покришках та під крилами. Біля мотоцикла залишилась охорона, а я машиною повернувся до Праги.
Із цих скупих даних вже можна було зробити деякі висновки. Хоч на твердому грунті й не збереглося слідів, які б свідчили про напрямок руху мотоцикла, стало ясно, що він їхав з Бероуна до Праги, тобто під гору. Пальне вийшло, і він одразу ж став. Якби мотоцикл рухався у протилежному напрямку, тобто згори, він проїхав би й далі без бензину. Водій навіть не подумав би одразу про порожній бак, гадаючи, що мотор покапризує і знову працюватиме. Отже, припускаємо, що він їхав угору і бензину не стало саме на дев'ятнадцятому кілометрі. Тепер давайте спробуємо проаналізувати цей клятий збіг обставин. Мотоцикл зупиняється біля стовпчика з позначкою дев'ятнадцятого кілометра. Навколо темрява, ніч. Водій звертає з шосе на грейдер. А далі уявити, як розвивалися події, вже неважко. Думки завжди випереджають слова, крім тих випадків, коли говорять не думаючи.
Трепинський вже давно все обміркував, але викладав свої припущення неквапливо. А мені не терпілося швидше почути все.
— Мотоцикліст відразу ж збагнув, що бак — порожній, — продовжував Трепинський. — Ситуація для нього склалася досить неприємна, якусь мить він стояв, не знаючи, що робити далі, і, очевидно, вийнявши ключ, крутив його навколо пальця. Саме тоді, або, може, ховаючи ключ до кишені, він і загубив його в траві.
— Де саме?
— Праворуч від грейдера, якщо йти в напрямку руху мотоцикла.
Отже, з тих питань, які нас цікавлять, ми змогли дати відповідь лише на те, що стосується напрямку руху мотоцикла. Якщо хлопець виїздив на кілька днів кудись далеко — аж на Пльзень в Шумавські лісові нетрі і з якихось причин мандрував не вдень, а вночі, щоб важче було помітити номер мотоцикла, — то на зворотному шляху йому дійсно могло не вистачити пального значно раніше, ніж він розраховував. Шумавія — чарівний край. Але саме там ми межуємо з ФРН, а в прикордонників око пильне. Не може бути, щоб вони не помітили номер мотоцикла, який розшукується. Повідомлення про це вони одержали не пізніше, ніж у середу вранці, і, звичайно, посилили нагляд — контроль за дорогами. Якщо вважати, що на мотоциклі сидів Арнольд Фієдлер, і припустити, що він виїздив в ті краї на. кілька днів, а потім повертався звідти, то можна впевнено сказати, що до тайника на дев'ятнадцятому кілометрі він не мав ніякого відношення. Все це трапилось поза його бажанням. Таким чином, я ще міг плекати надію на випадковий збіг обставин. Але наслідки…
— Будемо вважати, що зникнення Арнольда Фієдлера сталося зовсім не з його вини, — поглиблював далі свою думку Трепинський, — або ж, інакше кажучи, поза насильством над ним. Тоді немає потреби доводити, що останнім місцем, де він перебував і яке відоме нам, є дев'ятнадцятий кілометр. Причиною зникнення хлопця може бути сусідство таємної схованки.
Заперечити подібний висновок міг лише реальний хід подій.
— Легко уявити, як усе це скоїлось, — продовжував Трепинський. — Арнольд стояв на шосе, чекаючи попутного транспорту, аби попросити трохи пального. Надій, правда, було мало: ніч, темрява. В такий час рідко коли спиняються машини. До того ж, його влаштовувала тільки суміш бензину з маслом — чистий бензин не годився. Турбувати когось із навколишніх мешканців не було рації — до світанку залишалося вже небагато. Арнольд Фієдлер перейшов на протилежний бік шосе і присів на кілометровий стовпчик. Тут він зненацька побачив тайник.
Хоча подібний перебіг справи мені не подобався так само, як і Трепинському, але той вів далі:
— На жаль, ми змушені згодитись з можливістю подібного. Поблизу хтось переховувався, з нетерпінням чекаючи, доки Арнольд піде звідси. Коли ж невідомий побачив, що Арнольд викрив тайник, він його вбив, а тіло десь уміло заховав. Мотоцикл залишився — спершу треба було подалі віднести жертву. Це означає, що злоинець був один і не міг відразу впоратися з усім. Можливо, він пізніше повернувся, щоб звести його з пагорба, як це потім зробив я, але помітив, що мотоцикл уже привернув увагу патрулів, і вирішив за краще не наближатися до нього.
Тайником на дев'ятнадцятому кілометрі користувалися нерегулярно, — лише після одержання повідомлення по радіо. Громадянин з підпільним ім'ям Неумейстер клав у схованку здобутий шпигунський матеріал і відразу ж висилав зашифроване повідомлення в західноберлінський центр про те, що тайник заповнено. Запеленгувати передавач і схопити цю «невідому» особу ми не могли, тому що вона весь час змінювала своє місце перебування. Передавач працював лічені секунди. Для підтвердження інформацію передавали в ефір ще тричі протягом двадцяти чотирьох годин і щоразу з іншого місця: спершу з району Праги, потім з якогось віддаленого села, куди виїздив поїздом Неумейстер, ховаючи рацію в чемоданчику. Так, у всякому разі, вважали працівники західноберлінського центру. А насправді все це замість Неумейстера робили ми самі. Звичайно, нам не було потреби блукати з передавачем по країні — самі себе ми не пеленгували.
«Центр» мовчав, аж доки не розшифровував всі чотири передачі Неумейстера, і лише після цього посилав до тайника свого агента. Він переходив кордон одним із шляхів, які ми називаємо «каналами». Був ще й інший спосіб — використання члена екіпажу вантажного пароплава, який перевозив товари по Лабі до Гамбурга. Спочатку його попросили передати листа знайомим. Потім цей матрос за незначну плату кілька разів вибирав матеріали з тайника. Коли ж він було, спробував відмовитись від цих небезпечних завдань, йому між іншим нагадали про те, як «випадково» втопився один матрос у Гамбурзькому порту, котрий, до речі, теж намагався протиставити свої інтереси інтересам розвідки.
Той, хто вибирав з тайника відомості, залишав у ньому гроші для Августа Майєра-Неумейстера, а інколи й деякі накази. Якщо ж виникала необхідність передати щось особливо важливе, про це заздалегідь повідомляли по рації. Отже, в разі потреби ми заманювали агента до тайника і потім мали змогу стежити за ним. Саме таким чином ми «познайомились» і з тим матросом, але не заарештували його — він приносив користь і нам, і ворожій розвідці. Та в ті трагічні хвилини в районі тайника на дев'ятнадцятому кілометрі не мусило бути агента, бо його ніхто туди не викликав і не посилав.
— Однак Арнольд Фієдлер міг стати жертвою іншої, не відомої нам організації, — сказав Трепинський. — Я не хочу робити поспішних висновків і тому не стверджую, що це має якийсь зв'язок із пограбуванням дачі, яке трапилось днів за чотири-п'ять до випадку на дев'ятнадцятому кілометрі. Проте можливо, що це ланка в ланцюзі одного й того ж злочину. Може бути, що й
