Я подав знак Скалі.
— Пан Фієдлер люб'язно погоджується дати вам свої ключі від квартири і ательє. Домовтесь з лейтенантом у приймальній.
— В ательє працюють, — зауважив Фієдлер, слухняно виймаючи з кишені ключі. — Там чекають оцих негативів, — вказав він на апарат, який висів у нього на шиї. — Нам замовили зробити на сьогодні знімки молодого подружжя.
— Віддайте свій апарат товаришеві старшому лейтенанту. Він передасть його разом із плівкою працівникам ательє. А самі побудете тут: у мене є до вас ще кілька запитань.
Скала вийшов з апаратом і низкою ключів. Його і Лоубала не треба було вчити, як діяти далі. Я лише сказав Скалі, щоб він узяв з собою Карличка. Мої люди добре зналися на апаратурі для перегляду мікроплівок, і він мав показати їм, який саме апарат викликав підозру.
— Я попросив би вас згадати адреси ваших зарубіжних друзів, пане Фієдлер, — продовжив я розмову.
— На жаль, зі мною немає блокнота, — похмуро відповів він. — Більшість імен я міг би вам назвати, а от адреси переплутаю. У мене були хороші знайомі в Ноттінгемі, та й в інших містах… ще з часів війни та днів окупації… Відтоді дехто з них переселився, інші просто не відповідають, кілька чоловік померло. Це треба перевірити. У мене дома на телефонному столику лежить блокнот, в якому всі їхні адреси записано.
— Ваш син мав доступ до цих записів?
— Так, і до моєї особистої кореспонденції теж. Я зберігаю всі листи в шухляді стола.
— А з громадянином Яндерою, який допоміг вам виїхати до Англії у тридцять дев'ятому, ви ще підгримуєте зв'язки?
Фієдлер підвів на мене здивований погляд.
— Він не допомагав мені. Я вже про це говорив. Відтоді я з ним не бачився і навіть нічого не чув про нього.
— Ви згадали його ім'я заради власної безпеки?
— Я… власне кажучи, так, але… Знаєте, у мене в думках такий хаос… Той пан в окулярах розпитував мене про нього, та, повірте мені, я нічого не знаю про Яндеру. Просто розповідав про своє минуле і назвав його прізвище, йшлося про те, що мене заздалегідь повідомили про напад на нашу республіку, і тоді виникло питання, хто саме повідомив…
— Ваша втеча до Англії була вчинком, гідним подиву.
— Я тікав не до Англії, — втомлено мовив Фієдлер, — я тікав абикуди. У мене була одна мета — втекти. Це була важка подорож. Я не раз думав, що помру з голоду, що мене доконає втома і відчай… Як я витримав усе — навіть не знаю. Мене взяли на корабель палубним матросом…
Як правило, люди вдаються до антидержавної діяльності не через свої ідейні переконання, а заради власного зиску. В цьому відношенні Бедржих Фієдлер був незвичайним винятком. Проте я ніяк не міг запідозрити його сина Арнольда в тому, що він почав займатися цією справою з ідейних чи якихось інших внутрішніх переконань. Про це свідчила навіть його фотографія.
— З якого часу у вас ця дача, пане Фієдлер? — запитав я.
— Дача в мене вже давно, — спокійно відповів він. — Ще з сорок п'ятого року. Я купив її майже задарма. Трохи грошей привіз з Англії, решту заробив тут на німецьких фотоапаратах. Американці полювали за ними, немов навіжеиі, а я вмів діставати їх. Ця дача спершу належала єврейському торговцеві, потім у неї переселився якийсь німецький спекулянт. Згодом він утік, і народна влада продала дачу мені, тому що її довоєнний власник загинув разом із своєю родиною в Освєнцімі. Я дбав про те, щоб Арнольд бував частіше на свіжому повітрі. Він у мене хлопець непокірний, дуже часто бешкетував, і жодна вихователька не могла утриматись біля нього…
— Ви завжди виконували його бажання й примхи?
— Так. Ні в чому не відмовляв.
— А він з роками ставав усе гіршим.
— Звичайно. І в цьому я винен сам.
— Ви не обмежували його у фінансовому відношенні?
— Я йшов на все, аби лише він…
— Розумію. Він ніколи не заощадив би грошей на мотоцикл сам?
Бедржихові Фієдлеру було важко говорити про це. З хвилину тривала мовчанка.
— Спочатку у нього був велосипед, потім веломото… Йому ще не минуло вісімнадцяти, і він не міг одержати прав на водіння.
— Тому певний час їздив на своїй «Яві» без прав?
— Їздив, — підтвердив Фієдлер.
— А дачу повністю прибрав до своїх рук та витурив вас звідти?
— Він не терпів моєї присутності там. Хоч це мені не заважало, адже я…
— Ви фінансували всі його витрати?
— Дещо він і сам заробляв у фотоательє, — відповів Фієдлер, не приховуючи свого занепокоєння цим допитом.
— Якщо висловлюватись точніше, пане Фієдлер, йому дещо виплачували. Чи не так?
— Ваша правда, — безпомічно хитнув головою він.
— Як ви гадаєте: синові вистачало цього мізерного заробітку і вашої фінансової допомоги на те життя, яке він вів?
Брови Фієдлера поповзли вгору, а в очах майнув острах. Кутики тремтячих губ заокруглились, і коли він, нарешті, вичавив слово, я визнав правоту Карличкової теорії про героїзм боягузів.
— Ні! — кинув він рішуче. — Йому не могло вистачати цих грошей. Я помічав, що він живе на широку ногу: купив собі дорогий золотий годинник. Одного разу я побачив у нього золоту шпильку з діамантом — нібито подарунок якоїсь жінки. Іншого разу він прийшов додому в дорогому костюмі, згодом приніс шкіряну спецівку мотоцикліста. Коли я запитував, за які гроші все це купується, він лише посміхався. Тому я весь час і боявся, що все це може закінчитись трагічно. Він любив фотосправу і купив собі дорогу камеру, але нею користувався тільки тоді, коли в нього був настрій. Більшість часу вона припадала пилом. Коли знайдете його, пане, — Фієдлер простяг перед собою руки, — то покарайте шибеника. Йому вже вісімнадцять, легенька кара не завадить хлопцеві, а, навпаки, піде на користь, бо в мене вже сил не вистачає… Нехай він зрозуміє, що передчасно одержав від життя більше, ніж заслужив…
Слова Фієдлера, безперечно, були виявом «внутрішнього героїзму» — адже вперше за вісімнадцять років батько виліз з багна сліпої любові і почав мислити й діяти, підкоряючись іншому почуттю.
— У вас на квартирі нічого не зникло після втечі Арнольда? — запитав я, не реагуючи на це.
Він опустив руки, заспокоївся і сумно відповів:
— Я вже говорив: нічого, крім мотоцикла і шкіряного костюма. Ну, звичайно, він мав якісь там дрібниці в кишенях.
— Як ви гадаєте: не міг він податись у далеку подорож?
— Не думаю. Точно не знаю, але не думаю. Інколи він возив на дачу у багажнику багато всіляких речей. Що саме — продукти харчування чи щось інше — не знаю, бо він мені про це ніколи не говорив.
— Ви бачили, як він виїздив з двору минулої суботи?
— Бачив, з вікна ательє. Він вийшов з дому і ніде не затримувався. Було вже близько дев'ятої, я саме збирався вирушити з тим фотоапаратом, який ви бачили…
— Хто ще чув або бачив, як він виїздив?
— Не знаю. Той пан в окулярах уже запитував мене. Мешканці будинку вимагали, щоб він не заводив мотоцикла у дворі. Тому він завжди виводив його на вулицю і там запускав мотор. Арнольда могла бачити хіба що наша працівниця, яка приймає замовлення. Двері її конторки виходять прямо на вулицю. Але вона не звернула на це жодної уваги. Двері засклені лише зверху, і, коли вона сидить за столом, їй не видно вулиці. Арнольд виводить мотоцикл через ворота, а вони далеченько від конторки… Гуркіт мотоцикла вона могла почути, але ж навколо їздить так багато машин…
— Ви можете підтвердити, що ваш син поїхав саме на дачу, а не в якесь інше місце?
— Ні, не можу, хоч він їздив туди щосуботи, з весни і аж до осені.
— Ви можете довести, що він їздив лише на дачу?
Бедржих Фієдлер замислився.
— Я йому вірив…
— Він возив кого-небудь на задньому сидінні?
— Бачити мені не доводилось, а сам він мені не казав. Останнім часом ми жили з ним, наче чужі. Я боявся, що він робить щось таке, з чим мусить критися від мене…
— Коли він повертався після суботніх прогулянок?
— Коли повертався? В неділю. Увечері або вночі. Я не пригадую жодного випадку, щоб він затримався до понеділка… або на кілька днів. Звичайно, він бував на дачі не сам… не кожний має таку волю, як він. Але вони в неділю ввечері роз'їжджалися, а потім, коли треба, він їхав туди знову…
— Схоже на те, пане Фієдлер, ніби ви переконані в тому, що він їздив лише на дачу.
— Ні, — важко зітхнув Фієдлер. — На жаль, не переконаний. Він часто їздив кудись і серед тижня. Куди саме — не знаю. Не думайте, що Арнольд весь час бив байдики. Траплялося, що на тому ж мотоциклі йому доводилось виконувати доручення нашого ательє. Це був меткий і кмітливий хлопець. Проте не любив, щоб ним командували… Інколи працював цілий день, а було й так, що гуляв цілу ніч і повертався додому лише виспатись…
Пізніше я довідався (це було зазначено в протоколі, якого я ще не бачив), що в суботу рано поблизу дачі Фієдлера пройшов невеликий дощ, і на піску біля будинку збереглися сліди мотоцикла. Отже, цілком можливо, що Арнольд Фієдлер був там у суботу. Сліди залишалися й після того, як надворі просохло, аж доки їх не затоптали люди. Однак хоч би приблизно встановити, коли саме Арнольд виїхав з дачі, було неможливо.
— Чи повернувся він до Праги, невідомо, — сказав Фієдлер. — Панове зламали потім замок від гаража, — у мене не було ключів, — і мотоцикла там не виявилось. Нічого особливого вони там не знайшли, хоч і не обмовились про це жодним словом…
Я сів за друкарську машинку і написав, що Бедржих Фієдлер, задовольняючи наше прохання, дозволяє органам безпеки зробити обшук у себе на квартирі і в фотоательє з метою з'ясування причин зникнення його сина Арнольда. Це не зовсім відповідало канонам законодавства, але поступливий батько підписав заяву без будь-яких заперечень. Здавалось, він навіть не знає, в чому полягає різниця між нашим управлінням і міським відділенням громадської безпеки. А коли це так, то переконувати його не було потреби. Не виключено, що випадок з його сином, який зараз вважається карним, виявиться антидержавним злочином.
— Як ви проводите суботні дні, пане Фієдлер? — поцікавився я, покінчивши з паперами.
— Щосуботи зранку ми завжди фотографуємо наречених, — довірливо відповів він. — Потім плівку треба передати для обробки в ательє. Як бачите, цей весь день у нас вщерть завантажений. Я роблю лише коротку перерву на обід. Після цього ми з готовими знімками поспішаємо до замовників, аби ще застати їх за весільними столами. Це вважається так званий поквартирний обхід, і артіль додатково оплачує за нього. Частину фотознімків ми залишаємо у загсі, і, одержуючи посвідчення про шлюб, люди купують їх там. Як складуться обставини сьогодні — не знаю.
— Де ви обідаєте?
