— Я знаю, що мусив там чекати. Це ж у моїх інтересах. Але, побачивши Арнольда, я вже не міг всидіти на місці. Він скочив у одинадцятий трамвай.
Незабаром приїхали Карличек і наш спостерігач та повідомили старому, що він помиляється. Це був не одинадцятий, а двадцять другий трамвай. Фієдлер схопився руками за голову. Він був схвильований і весь тремтів.
— Я б на вашому місці вже заспокоївся, — порадив йому Карличек. — Ваші передчуття виявилися марними — хлопець знайшовся. Він нікуди й не зникав, просто десь вештається собі. Сьогодні він побував і в ательє, але, звичайно, не працював.
— Арнольд був…
— … в ательє. Запхав у рюкзак якісь речі і рушив далі.
— Куди, боже мій! Куди?
— Туди, де ви його зустріли…
— Ви нам не казали, що він був з рюкзаком, — зауважив старший патрульної машини, звертаючись до Фієдлера.
— Який рюкзак? Він просто йшов вулицею у полотняних штанях і легенькій куртці. Він зовсім недавно купив собі цей костюм…
— Хіба він був не в шкірянці?
— Ні. Ви маєте на увазі костюм мотоцикліста?
— Так.
— Ні, ні! На ньому були полотняні…
— Про це ви вже казали, — урвав його Карличек і швиденько підштовхнув зніяковілого Фієдлера в автомобіль.
Значить, Арнольд Фієдлер десь переодягнувся і залишив свій рюкзак. На квартирі Фієдлера, куди ми подзвонили, не знайшли ні шкіряного костюма, ні рюкзака. Не було там, звичайно, й полотняних штанів з курткою. Можливо, що, вийшовши з ательє, Арнольд дістався додому раніше, ніж потрапив туди загін Скали, устиг за цей час переодягнутися, шкіряний костюм забрав з собою і сховав його десь в іншому місці.
Все це було для нас повною несподіванкою.
Невже Арнольд Фієдлер навмисно обдурив нас? Не залишив шкіряного костюма вдома лише для того, щоб ми думали, ніби він ходить у ньому? В такому разі, це дуже обачлива людина. З батьком зустрічатися він не хотів і дуже легко втік від нього. Але тоді навіщо йому було йти повз ресторан?.. Звідки відомо, що апарат для перегляду мікроплівок поцупив саме Арнольд, а не хтось інший?.. Якщо цю справу не вдасться розплутати до понеділка, тоді доведеться вдатися до плану, який я склав раніше. Але для здійснення його необхідно спершу порадитись із членами штабу і одержати дозвіл від полковника.
— Ви, часом, не звернули уваги, — запитав я Бедржиха Фієдлера після того, як Карличек привіз його в ательє, — чи був сьогодні вранці літній одяг вашого сина?
— Не знаю, — відповів Бедржих Фієдлер тремтячим голосом. — Але у вівторок, коли мене викликали на дачу, ще був… Мені наказали принести з собою ключі… їх було два… Один запасний… Потім Арнольд забрав собі обидва. Тому я у вівторок і шукав їх у шафі, в кишенях… і в його новій куртці… але не знайшов. Я й до цього часу не розумію, навіщо були потрібні ті ключі, коли хтось і без них зламав замок?
— Для темних справ! — Скала поплескав його по спині. — Ви над цим голову не ламайте і, взагалі, можете заспокоїтись. У вас тепер немає причин хвилюватись за життя сина.
— Це так, але я все одно не можу заспокоїтись, — сказав Фієдлер, насупивши брови. — Щось насторожує мене! В мене таке передчуття, неначе має трапитись щось жахливе…
Якщо Арнольд ішов повз ресторан до трамвайної зупинки, то маршрут його проходив через три пункти: фотоательє, місце, де він переодягнувся, і ресторан.
— Як же це сталося, що ви не змогли наздогнати свого сина? — знову запитав я Бедржиха Фієдлера. — Адже він ішов, а ви бігли!
— Мені здається, що, побачивши мене у вікні ресторану, він також побіг, — відповів старий. — Коли біжить юнак — це не впадає в око, кілька кроків — і шукай вітра в полі…
— Ви гадаєте, що він вас помітив?
— Так. Він ще раз глянув на мене, вже вскакуючи у вагон одинадцятки… Я був переконаний, що це одинадцятка, і навіть не придивлявся до цифри…
— Це не має значення, — кинув Карличек. — Він одразу за рогом зіскочив з трамвая, а ви помчали аж на Страссмайєровий майдан. Тому ваш син і загубився. У вас там немає ніяких родичів?
— Де? — здивувався Фієдлер.
— На Страссмайєровому майдані.
— Ні… немає.
— Ось бачите, — докірливо мовив Карличек. — А що ж ви там збиралися робити, що так поспішали туди?
— Я не збирався там нічого робити…
— Виглядати свого сина?
— Його ж там не було!
— Через те він і не поїхав туди.
Бедржих Фієдлер перевів переляканий погляд на мене.
— Пане Фієдлер, — сказав я, — ви можете бути певні: рано чи пізно ми все одно розшукаємо вашого сина, якщо він сам не з'явиться до нас. Скажу вам відверто, справа набуває небажаних наслідків. Якщо ваш син займається таємними справами, за це відповідатиме не лише він, а й ті, хто про це знав. Не буде зроблено винятку й для батька.
Бедржих Фієдлер знову надривно промимрив:
— Я ж увесь час благаю, щоб ви розшукали його…
— Ще б пак! Але в нас є підозра, пане Фієдлер, — розтлумачив я йому натяк Карличка, — що ви через свою батьківську любов не допомагаєте, а заважаєте нам. Я не вірю, що ви кинулись би слідом за ним, якби не злякалися, що його помітив крізь ресторанне вікно ще хтось інший.
Бедржих Фієдлер зблід.
— Ви гадаєте, що я навмисно морочу вас?..
— Не будьте наївним, пане Фієдлер. Тайник, у якому ховається ваш син і звідки сьогодні він уже двічі виходив, здається вам надійним і неприступним. Але ви глибоко помиляєтесь.
Карличек і Скала навіть не поворухнулись, обличчя двох інших наших працівників теж були незрушними. Зате Флора Мілнерова аж почервоніла від хвилювання; Бочек почав занепокоєно чухати свою напівлису потилицю, а Гадраба, притуливши руку до грудей, ворушив губами, наче мовчки повторював якусь молитву.
Бедржих Фієдлер пополотнів.
— Ви помиляєтесь… — прошепотів він. — Боже, скільки я вже натерпівся через цього хлопця! Це неправда… неправда! Ось вона, розплата за мої помилки! Я…
— Заждіть, — перебив я. — Скажіть нам правду: що накоїв ваш син?
— Знайдіть його! — вигукнув Бедржих Фієдлер хриплим голосом. — І тоді ми довідаємось про це! І ви, і я! Нехай це буде найтяжчий злочин, я всю провину беру на себе! У всьому винен я, бо так виховав його!
І він почав бити себе кулаком у груди.
Гадрабу, Бочка і Мілнерову це зворушило. Карличек залишався спокійним. Я також не реагував на спалах почуттів старого, хоч мав нагоду зайвий раз пересвідчитись у вірогідності теорії про героїзм страхополохів.
— Ну, годі, — промовив я, коли він, нарешті, опустив руки, і, запросивши всіх присутніх до зали, підвів їх до шафи, в якій раніше стояв апарат для перегляду мікроплівки. Чи був він там, Гадраба і Бочек не могли нічого сказати. Вони вже цілий рік не заглядали до шафи, до того ж, нижня секція вважалася особистим відділом Фієдлера. Мілнерову фотосправа взагалі ніколи не цікавила, але всі троє погоджувались з тим, що Бедржих Фієдлер був закоханий у свою роботу. Гадраба і Бочек заявили, що вважають його своїм вчителем і що саме завдяки директору їхнє фотоательє стало одним з кращих у місті.
Єдиним ледарем у цьому працьовитому колективі був син директора — Арнольд.
Ми стовпились біля старенької шафи. Скала постукав у нижні дверцята і сказав:
— Звідси у вас щось зникло, пане Фієдлер?
Після надмірного активного вияву почуттів Бедржих Фієдлер мав вигляд хворої людини і ні на що не реагував. Замість цього тихим голосом відповів Бочек:
— Ми вже вам говорили, що там зберігається різний мотлох.
Скала відчинив шафу.
— Що тут було? Чуєте? Пане Фієдлер!
Фієдлер отямився. Всю його хворобливість немов рукою зняло.
— Тут? Тут у мене був, здається… — Він зазирнув глибше. — Так. Тут у мене стояв старий мікроплівочний проектор. Але в ньому бракувало конденсора…
— Яке його призначення?
— Призначення? Він служить для збільшення мікроплівки. Проектор мусить бути десь тут. А чому він вас цікавить?
— Тому, що його сьогодні забрав звідси ваш син.
Фієдлер перевів переляканий, — мов у дитини, погляд із Скали на мене. Здається, він хотів щось вимовити, але проковтнув фразу на півслові і здивовано прошепотів:
— Навіщо він йому здався? Ми цим апаратом ніколи не користувались… Це застаріла американська модель ще часів війни. Плівку заряджали в корпус ручного годинника… Але тепер це вже занадто великий розмір, — тоді ж ще не було дрібнозернистої плівки…
— А ви добре обізнані з подібними речами, — зауважив я.
— Я завжди намагався стежити за новинками фотосправи, — нервово відповів Бедржих Фієдлер. — А з мікроплівкою мені навіть довелося познайомитися ближче. Цей апарат мені подарував один знайомий, який зберігав його протягом всієї війни. Я…
Він замовк і мало не до половини заліз у шафу. Там було кілька широких полиць, на яких хаотично нагромаджувались різні фотоприлади. Шукаючи проектор, Фієдлер пересував їх, і звідти долинали такі звуки, неначе тягали важкі меблі. Через деякий час він випростався і безпомічно подивився на мене.
— Немає, — промовив стомлено. — Значить, він і справді забрав… Проектор можна лише продати. В наш час цей прилад не становить ніякого інтересу. Він є в кожному науковому або дослідному закладі…
Фієдлер нахилився знову, — хотів щось переставити в шафі, але необережним рухом звалив на підлогу якусь чорну коробочку.
— Нічого, — сказав він, поспішно закриваючи її. — Це старенька камера дев'ять на дванадцять, звичайний анастігмат. Я раз на рік роблю по діагоналі знімок жердинки завжди за однакових умов. У мене вже є дев'ять таких фотографій. Коли б я вам їх показав, ви побачили б, як ця жердинка змінює свій вигляд. Старе скло, тече, так, тече, і від цього псується оптика. Якщо дослідити процес зміни зображення, це матиме величезне значення для виготовлення оптичних приладів… Тому камера мусить цілий рік зберігатися в одному й тому ж місці…
Він узяв до рук фотокамеру, натиснув на кнопку, перевірив оптику і затвор і знову поставив на полицю.
