трансформаторну будку в нашому дворі, задньому, за гаражами. А на будці стояв розгублений Ромка Черняк і дивився униз, на землю, де лежала драбина. Було ясно, що Ромка по драбині заліз на будку (вона височенька, метрів п'ять заввишки, не менше), а тоді необережно штовхнув ногою, і драбина впала. На трансформаторну будку нам категорично лазити заборонялося; там навіть була жовта табличка: череп з кістками і напис «Не залазь! Уб'є!». Та найдивніше було те, що зі скверика побачити трансформаторну я не міг аж ніяк! Вона була далеко, за кількома багатоповерховими будинками. Я на мить скинув окуляри — ніякої трансформаторної будки, лише дерева й будинки, вулиця. Я тремтячою рукою знову почепив окуляри — і знову перед очима Ромка на трансформаторній будці. Він кривився — от-от заплаче... Йому негайно треба було злазити, а без драбини він злізти не міг... Тільки я встиг про це подумати, як почув голос якогось дідуся:
— Мої окуляри!.. Я читав газету і забув їх!
І дідусь зірвав з мого носа окуляри. У мене потемніло в очах. Я навіть не встиг роздивитися того дідуся. А коли я отямився, дідуся вже не було. Дідусь зник так само несподівано, як і з'явився. Я б навіть не зміг його описати, бо так і не бачив його. «От вони — чарівні окуляри!» — майнуло в моїй голові. І я прожогом кинувся до нашого будинку (ми з Ромкою сусіди: він на п'ятому поверсі живе, я — на третьому). Я вбіг у підворіття, пробіг на заднє подвір'я за гаражі і застиг, все ще не вірячи своїм очам... На трансформаторній будці стояв розгублений Ромка, а на землі лежала драбина...
— Зараз, зараз я її підніму! — вигукнув я, через силу піднімаючи важку для мене драбину (потім я для інтересу намагався ще раз це зробити, але не зміг, звідки ж тоді сили з'явились?!).
У Ромки тремтіли ноги, коли він злазив. І голос тремтів, коли він сказав:
— Ой, спасибі тобі, їжачку!.. Розумієш, я кидав бумеранг, і він залетів на будку... А такий кльовий бумеранг! Мені тато з Австралії привіз. Жалко. Ну, я потай свиснув у двірнички драбину і... А звідки ти взявся?
— У чарівні окуляри побачив, що тобі непереливки. І прибіг...
— Що?! Знову ти про ті чарівні окуляри... А ну тебе!
— Клянусь Богом, що не брешу! — вдарив я себе в груди. — Клянусь!
І я розказав Ромці все, що сталося у скверику.
— Ану побігли у той скверик! — вигукнув Ромка. І ми побігли.
— Ой! Диви! Лежать! — вражено мовив Ромка. Справді — на тій самій лавці лежали окуляри... Та коли ми підбігли ближче, вони зникли...
— Тю! Я ж точно їх бачив! — здивовано роззявив рота Ромка.
— І я! — хитнув головою я.
— Чудасія!.. — розвів руками Ромка.
— От бачиш! А ти не вірив! Не могло ж нам обом примаритись одне й те саме...
— Отже, чарівні окуляри таки існують! Тепер будемо їх шукати удвох!
ПРИГОДА ДРУГА
Знайомство з дивною Маргаритою Степанівною.
Після того як я завдяки чарівним окулярам зняв Ромку Черняка з трансформаторної будки, він подружився зі мною, і ми вирішили шукати чарівні окуляри удвох. Більше нікому про чарівні окуляри ми вирішили не говорити.
— Бо до скверика збіжиться уся школа, не протовпишся, — сказав Ромка. Я, звичайно, погодився.
Ми щодня ходили до того скверика і щодня бачили на лавці окуляри, які одразу ж зникали.
— Мабуть, треба, щоб хтось заліз на трансформаторну будку, щоб ми його потім рятували, — сказав Ромка.
— Але це ж доведеться когось втаємничувати, — сказав я.
— Правильно! Відпадає! — погодився Ромка. — Але чого окуляри то з'являються, то пропадають?
— Мабуть, тому, що чарівні.
— І що то за дідусь незвичайний, що окуляри в тебе забрав... Чарівник, мабуть... Треба не окуляри, а дідуся шукати, — сказав Ромка.
— Може, ти й маєш рацію, — сказав я.
І ми почали придивлятися до дідусів, які грали у скверику в шахи або читали газети. Але дідусі були начебто звичайні. Деякі, коли було холодно, зігрівалися міцними напоями. Чарівники ж їх, по-моєму, не вживають. Та й не станеш же питати у дідусів: «Ви, діду, часом не чарівник? Дозвольте поміряти ваші окуляри!» Отже, наші пошуки поки що були безрезультатними.
Та от одного разу в нашому класі сталася надзвичайна подія. У першої красуні нашого класу Ритки Скрипаль, про яку я вже згадував, пропав золотий ланцюжок із золотим же кулоном у вигляді сердечка. Біда підсилювалася ще й тим, що золотий ланцюжок належав Ритчиній мамі. Ритка взяла його без дозволу — щоб похизуватися. Ах, ті красуні! Як же ж вони люблять коштовні прикраси!.. Ритка плакала так гірко, що моє серце розривалося навпіл. Ви ж не знаєте, як я ставлюсь до Ритки Скрипаль!.. Вона ж мені навіть учора снилася, та Ритка... У довгому блакитному платті з блискітками сиділа вона у розкішній королівській кареті, запряженій білими кіньми, лагідно усміхалася до мене і тихо казала: «А ти мені подобаєшся, Рудий Африканський їжачок!» Рудим Африканським їжачком, як ви пам'ятаєте, назвав мене Ромка Черняк (або Ромка Брюнет, як я його називаю). Він чорнявий, стрункий і спортивний (я вже про це говорив). Але мій дідусь Грицько, мамин тато, каже: «У мужчини, рижухо мій дорогий, головне не класичний римський профіль, не орлиний погляд, а мужність і весела вдача. От диви, яку я тобі красуню бабусю подарував! За нею такі орли упадали, а заміж вона вийшла за мене, веснянкуватого й непоказного. Бо їй було весело й цікаво зі мною. І ти, голубе, не тушуйся перед брюнетами. Ти хлопець веселий, дотепний, жвавий — будь-яка красуня тебе покохає!» Саме цим я й керувався у своїх мріях про Ритку Скрипаль. Скільки разів у мріях своїх рятував я її від нахабних хуліганів, від пожежі, витягав з води... Але Ритка чогось не тонула, не горіла, і хулігани на неї не нападали... Я навіть спробував умовити свого двоюрідного брата Стьопу зіграти роль хулігана, але він відмовився: «Боюсь, що я не витримаю і надаю тобі по пиці, коли ти її від мене одбиватимеш». Мене це, звичайно, не влаштовувало. І от раптом така нагода відзначитися. Я відчайдушно повзав на животі по всій школі, по всіх коридорах, шукаючи той клятий ланцюжок... Ви думаєте, я один повзав?.. Весь чоловічий склад нашого класу повзав на чолі з лідером Ромкою Черняком, тобто Брюнетом... І раптом, коли я підповзав до дівчачого туалету, в уяві моїй несподівано виникла лавка у скверику і на ній окуляри.
«Ой! — мало не скрикнув я. — Це мені знак, що треба бігти по чарівні окуляри і вони допоможуть мені знайти ланцюжок!» Я обернувся — Ромку ніде не побачив. От і добре! Коли йдеться про подвиг заради красуні, колективні дії тут ні до чого. Особливо, коли напарник — спортивний стрункий брюнет. Я прожогом вискочив зі школи. До скверика я біг так, наче за мною сто вовків гналося... Добігаючи до скверика, я ще здаля побачив, що на лавці лежать окуляри. І раптом бачу — до лавки біжить з іншого боку Ромка. Я застиг від несподіванки. Ромка теж спинився вражений — мабуть, не думав мене тут побачити...
— Ц-це ти? — розгублено спитав він.
— Це я! А це ж, мабуть, ти? — уїдливо сказав я. Ромка почервонів:
— Я... я тебе шукав, шукав... але ти повзав хтозна-де!
— Еге, шукав! — пхикнув я. — Нічого ти не шукав! Просто вирішив сам скористатися з чарівних окулярів. Як тобі не соромно!.. Ми ж домовилися, що будемо завжди разом шукати чарівні окуляри... — сказав я і одвів очі — соромно мені стало: я ж сам порушив нашу домовленість.
— Ой! А де ж окуляри?! — вигукнув Ромка. — Знову зникли! Я ж щойно бачив — вони лежали!
— І я бачив!.. Наче спільна галюцинація.
І раптом біля нас невідомо звідки з'явилася бабуся — довгоноса, у кумедному старовинному капелюшку, з ціпком у руках. Вона розгублено мружила очі і крутила на всі боки головою.
— Хлопці! Ви не бачили окулярів? — спитала вона.
У мене тенькнуло в животі... Я перезирнувся з Ромкою. Він теж розгублено закліпав очима і пробелькотів:
— Ба-бачили...
— Але вони зникли! — сказав я. Бабуся зітхнула:
— Якщо зникли — це погано... Бо вони особливі...
— Ч-чарівні?! — прохопився я.
— Авжеж! — хитнула головою бабуся. — Чарівні! Телескопічні!.. На спецзамовлення зроблені. Без них я майже нічого не бачу... Як я не помітила?! Їх наче вітром здуло... Біда!.. Я й додому не дійду, не втраплю...
— А ми вас проведемо! — вигукнув я. — Правда, Ромко?
— Авжеж! — кивнув він мені.
— Ой, спасибі вам, дорогі! Ну, тоді ходімо! — бабуся поклала руку мені на плече (чомусь саме мені, а не Ромці, хоч він вищенький і міцніший), і ми пішли. Ромка ревниво глянув на мене, але тут уже нічого не зробиш: кому поклала, тому й поклала. Ромка відчув потребу щось сказати, і він спитав:
— А як вас, пробачте, звати?
— Маргарита Степанівна, — сказала бабуся. — А вас?
— Мене Ромка! — першим вигукнув мій друг — мусив же він підкреслити, що він лідер.
— А мене Вася, — сказав я.
— Дуже приємно, панове Вася і Ромка! — усміхнулася бабуся, наче підкреслено поставивши на перше місце моє ім'я. Ромка це помітив і скривився.
Серце моє калатало, як різдвяний дзвін. «її звуть Маргарита Степанівна! «Ритас» — як у тій записці! Але тоді чарівні окуляри зривав у мене з носа дідусь, а не бабуся! Я точно пам'ятаю, хоч і не бачив того дідуся!» — стрибали думки у мене в голові.
— Ну от і прийшли! — сказала Маргарита Степанівна, коли ми зайшли у якийсь незнайомий двір і зупинилися перед візерунчастими дверима на першому поверсі багатоповерхового будинку. Бабуся встромила у дірку замка довгий чудернацький ключ, почувся мелодійний передзвін, і двері нечутно розчинилися.
— Заходьте, будь ласка, панове! Мушу вам віддячити за допомогу! — церемонно вклонилася Маргарита Степанівна, вказуючи рукою на відчинені двері. Ми зайшли у темний передпокій, а звідти до кімнати. Кімната теж була напівтемна, умебльована старими меблями. Клейончатий потертий диван з овальним над спинкою дзеркалом, під яким на піддзеркальнику стояло сім білих мармурових слоників — від найбільшого до найменшого. У кутку кімнати височіло ще одне дзеркало — так зване трюмо у темній лакованій рамі з різьбленим дерев'яним візерунчастим верхом... Під дзеркалом стояв такий же різьблений лакований піддзеркальник на гнутих ніжках у вигляді лев'ячих лап (бо нагорі, як ми роздивилися, теж була таки лев'яча морда). І ще одне здоровенницьке дзеркало було на дверцятах старовинної шафи. Але дивно — віддзеркалень своїх ми в тих дзеркалах чогось не побачили, хоча стіл, біля якого ми стояли, прекрасно віддзеркалювався... На стінах висіло багато фотографій, і майже на всіх були... відьми, довгоносі й патлаті, а одна навіть у тому ж кумедному старовинному капелюшку, що й Маргарита Степанівна. Ми з Ромкою перезирнулися. І Ромка спитав:
