— Це в-ви?
— Авжеж! Ха-ха-ха! — зареготала Маргарита Степанівна. І раптом заспівала пританцьовуючи:
— Я — відьма Маргарита,
Підступна і сердита!
Усе на світі відаю,
Усе на світі знаю!
Я з янголами снідаю,
З чортами я обідаю —
Усюди я буваю!
Усе-усе я знаю!..
А тоді підморгнула нам і сказала:
— От я знаю, що вам потрібні чарівні окуляри! І вони в мене є! Аякже! Але я вам їх не дам! — вона насупила брови. — Бо ви позавчора розбили мені на кухні вікно м'ячем, у футбола граючи. І в кицьку мою камінці кидали. Правда, Мурисю?
На диван раптом скочила, невідомо звідки взявшись, велика чорна кицька з жовтими очима і хрипло нявкнула, наче підтверджуючи сказане хазяйкою.
Ми з Ромкою аж роти пороззявляли від несправедливого обвинувачення.
— Та ви що?! — вигукнув Ромка. — Нічого ми не розбивали!
— І кицьку вашу вперше бачимо! — вигукнув я. — Це не ми!
— Ви переплутали! Придивіться гарненько! — вигукнув Ромка.
— Невже я зосліпу переплутала, помилилася? — схилила набік голову Маргарита Степанівна. — Ану піду візьму запасні окуляри!
І Маргарита Степанівна вийшла до іншої кімнати.
І тут дерев'яний різьблений лев на вершечку трюмо (чи мені здалося, чи справді) підморгнув мені і глянув на піддзеркальник. Я теж глянув униз, на піддзеркальник — там лежали окуляри... Я кинувся до них, схопив і начепив на носа. І враз побачив наш шкільний спортзал і мати, на які ми сьогодні стрибали через коня на уроці фізкультури...
— Ну що?! — нетерпляче спитав Ромка.
— Ланцюжок під матами у спортзалі! Ритка загубила його, коли стрибала! — сказав я.
— Біжімо! — вигукнув Ромка. Ми кинулися до вхідних дверей... Двері були замкнені...
— От вталапалися! — скреготнув зубами Ромка.
І тієї ж миті до кімнати зайшла Маргарита Степанівна. Окуляри з мого носа враз злетіли і опинилися на її носі.
— О! — вигукнула вона. — Тепер я бачу — авжеж, це не ви розбили мені м'ячем вікно на кухні й полювали на мою кицічку. Пробачте, дорогі. От що значить недобачати... І не бійтесь мене. Ніяка я не відьма. Артистка я колишня. В Театрі юного глядача в казкових виставах відьом грала... Давно вже на пенсії, — вона зітхнула. Але в очах її стрибали веселі бісики.
— Пробачте, — сказав Ромка. — Ми дуже поспішаємо.
— Одчиніть, будь ласка, двері! — попросив я.
— Стривайте, — сказала Маргарита Степанівна. — Я вам станцюю насамкінець!
І вона заспівала:
— Хоч я відьма, та співаю,
Бо веселу вдачу маю.
Хоч стара я і сліпа,
Ще й танцюю — гоп-па-па!
І так хвацько, по-молодому пішла навприсядки, що аж задзвеніли висюльки на люстрі. А тоді гепнулася спиною на диван, кумедно задриґавши ногами.
— Ех-хе-хе! — важко дихаючи, сказала вона. — Сумую я за сценою, за глядачами... А де ваші аплодисменти?
Ми з Ромкою перезирнулись і заплескали в долоні.
— О! Це інша справа! — І вона кумедно вклонилася, взявшись двома пальчиками за край спідниці.
— А тепер бувайте мені здоровенькі!
Дивна артистка-відьма одчинила нам двері, і ми щодуху побігли до школи.
Класи вже були порожні, майже всі учні розійшлися додому. Лише в нашому класі сиділа за партою нещасна заплакана Ритка — додому йти вона боялася.
— Стривай, Ритко! Стривай! Ми зараз!.. — вигукнув Ромка. І ми з ним побігли у спортзал, розсунули мати — між ними на підлозі лежав ланцюжок з кулоном у вигляді сердечка.
— Бери! Це ти побачив, — зітхнувши, сказав Ромка.
— Ні! Удвох! Тільки удвох! — благородно сказав я.
— Удвох так удвох! — не зміг приховати задоволення Ромка.
І ми побігли в клас і віддали Ритці її пропажу — я тримав за кулон, а Ромка — за той підступний замочок ланцюжка, що так невчасно розкривався.
Ритка радісно зойкнула, а тоді обняла нас обох за шиї і притулилася головою до наших голів... Про чарівні окуляри ми їй, звичайно, нічого не сказали. Ми ж домовились не говорити нікому.
Нас чекала ще одна несподіванка — ми виявили у своїх кишенях по дві шоколадки — «Театральних». Коли дивна артистка Маргарита Степанівна встигла засунути їх нам у кишені — хтозна... По одній шоколадці ми дали Ритці. Вона мало не заплакала від розчулення. Вона ж так любить солодке!..
Ми хотіли того ж дня подякувати за шоколадки Маргариті Степанівні. Шукали-шукали той двір і ті візерунчасті двері, але так і не знайшли.
— Що ж ти хотів, — сказав я Ромці, — чудеса — вони і є чудеса!..
ПРИГОДА ТРЕТЯ
Дід Мороз у підвалі. Ковалі щастя.
Все-таки Ромка був лідером. А душа лідера прагне лідерства, першості. І якось Ромка мені сказав:
— Слухай, їжачку, чарівні окуляри завжди когось виручають. Спершу мене, тоді Ритку... Вони добрі. Це факт! Просто так вони не діють. Я б хотів теж скористатися з них.
— А хто тобі заважає? — знизав плечима я.
— Ти! — сказав Ромка.
— Тю! Яким це чином?
— Бо вони весь час до тебе потрапляють.
— Що ж я можу зробити?
— Треба, щоб з тобою щось сталося.
— Що?
— Треба, щоб ти втрапив у якусь халепу... Тоді чарівні окуляри допоможуть мені тебе врятувати.
— Що ж зі мною повинно статися?
— Якась страшна небезпека.
— Тю!
— Обов'язково! Щоб я мусив тебе рятувати.
— У яку ж халепу ти пропонуєш мені втрапити?
— Ну... провались у каналізаційний люк абощо...
— Ні! У каналізаційний люк провалюйся ти!.. Я не хочу! Категорично!
— Ну, я ж сказав для прикладу, — скривився Ромка. — Я ж сказав «абощо». Придумай сам. Ти ж мені ДРУГ?
— Друг! — сказав я.
— То ти для друга не можеш собі зробити якусь неприємність... тимчасову?
— Досить дивний вияв дружби — провалюватись у каналізаційний люк...
— Ну я ж сказав — не наполягаю я на провалюванні обов'язково у каналізаційний люк, якщо ти такий бридливий. Можна провалитися у щось інше. В ополонку, наприклад. Зараз якраз зима. Новий рік скоро.
— Спасибі тобі у шапочку! Хочеш, щоб я Новий рік у лікарні зустрічав? У мене вже таке було. Позаторік, коли я сніговика ліпив, розпарився, застудився і крупозне запалення легенів підхопив. Двостороннє! Ледь дуба не врізав. Провалюватися в ополонку не буду! Категорично!
— От ти ж, їй-богу! — спересердя махнув рукою Ромка. — Ну, сам, сам придумай щось! Ти ж хлопець з фантазією. Ну, я тебе прошу! Придумай!.. Тільки, щоб було небезпечно. Щоб я мусив тебе рятувати. Зроби, їжачку!.. Ти ж мені друг!
Я зітхнув. Коли такі слова каже лідер класу, з яким усі хлопці мріють дружити і який ще недавно не звертав на мене аніякісінької уваги, а якщо й звертав, то тільки щоб посміятися, покепкувати, — хіба міг я йому відмовити?..
— Я побіжу до скверика, де ми бачили на лавці окуляри, які потім зникають, а ти давай — роби собі небезпеку! — вже весело сказав Ромка.
— Ну й задав ти мені задачу! — почухав я потилицю.
— Давай-давай! І не барись! Бо я змерзну там у скверику. Бачиш — мороз! Ще й вітер. Давай! — І Ромка побіг до скверика.
А я вийшов у двір і став озиратися й міркувати. Яку ж мені небезпеку собі зробити, щоб Ромка мене врятував?.. На трансформаторну будку лізти — неоригінально. Вже було. Саме з трансформаторної будки знімав я Ромку. Послизнутися й гепнутися головою у якомусь закапелку, щоб ніхто мене до приходу Ромки не побачив... Ризиковано. А як дуже заб'юся і втрачу
