жахливому злочині знати пальці Фенімора Кріпса. А цього було досить, аби він не мав спокою ні вдень ні вночі…
Тільки-но з'явилися мерехтливі кола, Кріпс вискочив на палубу, та, уздрівши на капітанському містку Загорського, завагався, вилаяв штурмана й повернувся до своєї каюти.
— Присягаюся бородою диявола, капітане, що містер Кріпс як сам не свій! — проказав штурман, вибиваючи з люльки попіл…
Професор перший помітив, що блиск загадкових кіл дедалі посилюється. Незабаром ці кола спалахнули іскрами. Загорський покликав свого асистента. Хамід вийшов з апаратної і здивовано розглянувся навсібіч. Раптом його струнка постать розтанула в сліпучому сяйві бісерних краплин, що заполонили все навкруги.
— Професоре, що сталося?
Загорський чув голос, але постаті Хамідової не бачив.
— Де ти, Хаміде? Я не бачу тебе!
— Я вас теж не бачу, професоре!
Ту мить надійшов штурман.
— Чи ви тут, професоре?
— Як бачите.
— Браун злякався — ви так раптово зникли!
— Окремі речі вже стають невидимі! Це дуже цікаво! — відповів Загорський.
— О професоре, це дуже страшно! — вигукнув штурман.
З'явився Хамід.
— Я нічого не розумію! — заговорив він, задиханий і зляканий.
— Он як. Хаміде? А чому б нам не стати невидимками? Можливо, природа створює у свій спосіб якісь прозорі препарати на зразок препаратів професора Шпальтехольца? Коли ми повірили в те, що корабель Ліпмана був відкинений назад невидимими силами, то чому б не припустити, що ми на цьому диявольському місці можемо стати невидимими?
Загорський різко обернувся.
— А ось і Жозеф Браун!
Хамід обхопив обіруч голову й вигукнув:
— Ми наче опинились в лабораторії якогось алхіміка!
Але Загорський не слухав його.
— Хедо, йди-но сюди! — покликав він алжірця.
Кульгавий лаборант підійшов до нього, блідий, наче мрець.
— Візьми, будь ласка, пробу води з моря.
Коли Бен Хеда повернувся на капітанський місток з пробою води, Абдул Хамід не витримав і закричав:
— Я, здається, збожеволію!
— Побережи свій розум, Хаміде! Він тобі ще згодиться! — присадив його Загорський.
Абдул Хамід тримався рукою за голову й, широко розплющивши очі, дивився на воду. У воді з шаленою швидкістю крутилися сотні тоненьких, схожих на металеві стружки, фіолетових, лілово-синіх, жовтогарячих і золотаво-червоних кіл, що сліпуче спалахували на сонці.
— Жозефе Брауне! — гукнув Загорський. — Капітане!
Велетенська ведмежа постать старого моряка знову зникла.
— Жозефе Брауне, де ви?
— Я тут, професоре.
— Але ж я вас не бачу!
— Я вас теж не бачу!
— Ви не спите?
— А ви?
Загорський стояв, заклякши на місці, і чув знайомі важкі капітанові кроки, його сухий кашель. А коли той підступив до професора зовсім близько, Загорський розгублено скрикнув:
— Чому ви так дивитесь на мене?
— Бо я нічого не бачу!
— А я вас уже бачу.
Жозеф Браун відчув дотик чиєїсь руки й здригнувся.
— Привид!
— Це я, сер! — озвався Загорський.
— Якась містифікація! — засміявся Браун.
— Значить, я вас бачу, а ви мене — ні! Оце і є світлова гра!
За мить блиск згас. Вони присіли. Жозеф Браун пригостив Загорського сигарою. Курили мовчки. Нарешті Браун втратив терпіння:
— Чим усе це можна пояснити?
— Якщо вірити теорії океанографа Мерея, то наш організм на якусь мить залишився без гемоглобіну і ми стали прозорі! Саме тому прозора переважна кількість тварин, що живуть під водою. Ми розрізняємо їх тільки з маленьких чорних оченят!
Жозеф Браун помацав свій опуклий живіт.
— Вони абсолютно безбарвні?
— Ми стали схожі на Уелсових героїв!
— Уелсових?
— На його думку, видимість залежить від того, як діють видимі тіла на світло.
— Облиште ці жарти, сер! Я вас запитую, чи бачив ці кола Ліпман? Його матроси теж ставали невидимі?
— Про це в радіограмах не згадується!
— Значить, тут якесь нове явище?
Загорський щось згадав, схопив Жозефа Брауна за руку, і вони збігли сходинками вниз. Проба води все ще стояла біля дверей апаратної. Жозеф Браун зазирнув у воду, і його обличчя спохмурніло. Вода була зовсім спокійна, а в ній вирували барвисті кола, наче стрічки в руках у фокусника.
ПЕРШЕ ЗІТКНЕННЯ З НЕВИДИМОЮ СИЛОЮ
Загорський відпочивав у ліжку, коли в двері каюти тривожно постукали. Лабала дивився в ілюмінатор. При першому ж ударі в двері він підхопився, його рука сіпнулася назад, і за мить у долоні блиснув пістолет.
— Бама, хто це?
Загорський відкинув ковдру.
— Хто стукає?
— Відчиніть, сер! — упізнав Загорський голос алжірця.
Вен Хеда гарячково стукав у двері. Загорський повернув ключ замка, і в каюту вскочив Вен Хеда.
— Сер, на кораблі заколот!
— Заколот? — пильно глянув на нього професор.
— Так, я чув це на власні вуха!
— Від кого?
— Я чув, як розмовляли між собою Грін з Акулою.
Загорський почав швидко вдягатися.
— І що ж вони казали?
— Що не бажають іти на неминучу смерть!
— Ммм-так, — промимрив спохмурнілий Загорський.
— Вони заарештують вас, Хаміда, Жозефа Брауна та штурмана і повернуть корабель назад.
Загорський мовчки дивився на нього.
«Грін і Акула», — повторив він подумки імена двох матросів.
Педро Грін був присадкуватий дебелий чоловік, з котячими очима й татуїровкою на лівій руці. Він працював у машинному відділенні. А Акула? Перед очима професора зразу ж постала похмура, висока, завжди розхристана, набундючена постать німця. Він ставився до людей зверхньо, з почуттям власної вищості, і завдяки своєму велетенському зросту та неабиякій фізичній силі тримав у покорі весь екіпаж…
Джеймс Лабала стояв біля дверей.
— Жозеф Браун про це знає? — запитав Загорський.
— Ні, сер!
— А Хамід?
