не викинув цього паперу. То був номер газети «Магадга» від 26 червня 19… року.
Перш ніж узятися докладно вивчати жука, я схотів дізнатися, як він потрапив до нас у музей. Я викликав секретаря, але він на мої запитання не міг нічого відповісти, бо сам бачив цього жука вперше. Він тільки сказав, що раніше в музеї працював чоловік на прізвище Рамешвар, який часто заходив до цієї кімнати і відкривав ящик.
Я приніс жука-скарабея додому і обережно поклав його в письмовий стіл. Від секретаря я дізнався, що Рамешвар живе у Віхарі, і того ж вечора пішов до нього. Коли я спитав Рамешвара про жука, він розгубився. Однак поступово він розповів мені все, що знав про цей амулет.
Одного осіннього дня 19… року (якого числа, Рамешвар не пам’ятав), коли він чергував у Єгипетському відділі Наландського музею, до нього вбіг чоловік середнього віку, чимсь дуже схвильований, і ткнув йому в руки пакунок близько двох кілограмів вагою. Рамешвар здивовано спитав, що це означає, і незнайомий квапливо відповів: «Богом благаю, візьміть! Якщо ви відмовитесь, мені доведеться шукати іншу людину, якій я зміг би віддати цю річ. Але пам’ятайте: стережіться Псаро!» і той дивний чоловік зник так само несподівано, як і з’явився. Все сталося швидко, раптово — Рамешвар не встиг навіть добре розглядіти незнайомого і тільки запам’ятав, що обличчя в нього було засмагле, хоч надворі стояла осінь, а одягнений він був у саму сорочку та дготі.[5]
Із слів Рамешвара я зробив висновок, що той чоловік тікав від переслідувача, якого дуже боявся, і, вибравши слушну хвилину, заскочив до музею.
Чому Рамешвар не розповідав нікому про цю подію, я дізнався тільки після довгого розпитування.
Коли незнайомий пішов, Рамешвар розгорнув пакунок і побачив жука із зеленкуватого кременю. Він ніколи не чув про священного Серафісового скарабея і тому не міг навіть припустити, що держить у руках таку цінну річ. Увечері Рамешвар приніс жука додому, щоб згодом продати його Наландському музеєві, але з того дня в нього раз у раз почали траплятися нещастя, і це різко змінило його намір.
Незабаром після того, як жук опинився в Рамешвара, у нього в домі обвалилася стеля, і тільки випадком сім’я врятувалась від смерті. Потім тяжко захворіла його дружина. Кілька тижнів не було ніякої надії, що вона видужає, і лікарі — так запевняв мене Рамешвар — не могли навіть визначити, яка в неї хвороба. Щойно вона видужала, як сталося нове лихо: банк, де зберігались ощадження Рамешвара, зазнав краху; бідолаха втратив усі гроші, що їх одкладав протягом багатьох років, відмовляючи собі у всьому. Та це ще не все. Повертаючись одного разу з Наланди до Віхара, Рамешвар послизнувся, коли виходив з вагона, і впав на рейки. На щастя, поїзд ще не встиг рушити, але Рамешвар дуже вдарився, звихнув руку і йому довелося через це довго сидіти дома.
Після всіх оцих нещасть, які звалились на нього, Рамешвар дійшов висновку, що у всьому винен жук. Я не можу сказати точно, які в нього були підстави так думати, але відсталі й забобонні люди часто знаходять несподівані й безглузді пояснення таким подіям. Отже, звернувши все на жука, Рамешвар поклав собі позбутись його.
Однак пакунок пролежав у Рамешвара ще тижнів три, аж поки нова подія таки змусила його скоріше позбутися жука. Розглядаючи шматину, в яку було загорнено амулет, Рамешвар розібрав на ній ім’я Шівнатга Джаухрі. І раптом він прочитав у газеті, що цього чоловіка за якихось таємничих обставин убито в його власному будинку в місті Данапурі. Тепер Рамешвар зрозумів, що все лихо йде від жука, про якого він боявся навіть сказати комусь. Видужавши, він узяв страшного жука, загорнув у газету і поніс до музею. Там він замкнув амулет у ящик, де я й знайшов його.
Я просидів у Рамешвара до дев’ятої години і рушив додому. Дев’ятигодинний поїзд уже одійшов, тому я найняв візника.
Повечерявши, я подався до свого кабінету, вийняв з шухляди жука-скарабея і став обережно розгортати газету, в яку він був запакований. Раптом мені впав у вічі заголовок:
ТАЄМНИЧЕ ВБИВСТВО У ДАНАПУРІ
Забувши про все на світі, страшенно зацікавлений, я почав читати.
Шівнатг Джаухрі, говорилося в газеті, був багата людина. Довгий час він торгував шовком, але вже давно залишив це діло. Вбито Шівнатга ввечері, коли єдиний слуга його Рамдаял пішов кудись у своїх справах і він був на весь дім сам. У кімнатах, видно, щось пильно шукали: замки на ящиках, скриньках та шафі зламано, а все, що було в них, викинуто на підлогу й розкидано. Вбивця розпоров матрац, подушки, навіть крісло. На думку поліцейського агента, що прибув на місце вбивства, квартиру обшукували до останнього закутка, а на це потрібно було немало часу. Поліцейським не пощастило виявити, коли обшукували квартиру — до вбивства чи після нього. Але найбільше дивувало те, що з речей убитого нічого не взято, хоч у скриньках лежало багато коштовностей і грошей. Причину вбивства так і не вдалося з’ясувати.
Уявіть собі, які почуття охопили мене, людину, якій над усе на світі дорожчі спокій і наука, коли я прочитав про таємниче вбивство Шівнатга Джаухрі! Особливо вразила мене примітка наприкінці статті; там говорилось, що в кімнаті, де знайдено труп, поліцейські побачили на підлозі поряд з тілом Шівнатга намальоване крейдою зображення людини з лисячою головою. Поліцейські не звернули на це ніякої уваги, але я зразу ж подумав, що вбивцями могли бути тільки люди, які сповідали релігію Стародавнього Єгипту: адже на підлозі було зображено староєгипетського бога потойбічного царства Анубіса з головою шакала (поліцейські думали, що то лисяча голова). У мене враз виникло багато запитань, але відповіді я не міг знайти.
Ми знаємо, що Стародавній Єгипет з його звичаями, релігією та мовою почав занепадати зразу після перської навали, ще в VI столітті до нашої ери, [6]і його культура поступово злилася з культурою інших народів. І от у мене, професора історії стародавнього світу, є незаперечні докази того, що кілька років тому в місті Данапурі, недалеко від Патни, Шівнатга Джаухрі вбили люди, в яких збереглася релігія і звичаї стародавніх єгиптян, що жили на берегах священного Нілу.
Я відклав газету, перевернув амулет і почав уважно розглядати відшліфоване зелене черевце жука. Коли я ближче підніс жука до лампи, мене пройняв дрож, а серце забилося. Я й раніше не раз бачив чудові пам’ятки культури Стародавнього Єгипту, прочитав чимало написів на кам’яних плитах, але такого не відчував ніколи. І раптом мені здалося, ніби чийсь голос каже мені: «Стережіться Псаро!»
Розділ II
Жук-скарабей
Тепер треба розповісти про Серафісів амулет. Безперечно, це надзвичайно гарна й коштовна пам’ятка старовини. Мені здається, що його навіть порівняти не можна ні з якими іншими відомими нам амулетами у вигляді священного скарабея. Але насамперед дозвольте познайомити вас із справжнім жуком-скарабеєм, а не з його кам’яним зображенням.
Жуки-скарабеї належать до підродини жуків-гнойовиків, що входять у родину пластинчатовусих підряду різноїдних жуків з ряду твердокрилих, або просто жуків. З давніх-давен безліч жуків-скарабеїв водилося на берегах Нілу; це були, так би мовити, своєрідні санітари, тому вони давали населенню величезну користь. Стародавні єгиптяни вбачали в жуках-скарабеях надприродну силу і вважали їх священними, як биків, шакалів та ібісів. Воно й не дивно: за тих давніх часів наші предки обожували багато явищ природи і молились різним богам — часто тими богами були представники тваринного і рослинного царства.
Жука-скарабея — він одночасно і бог Хепер — єгиптяни зображували або як жука, що стоїть на крузі, або як істоту з тілом людини і головою жука; так само, як Анубіса — у вигляді людини з головою шакала, Тота — людини з головою ібіса, Гора — з головою сокола. Бога-скарабея Хепера стародавні єгиптяни ототожнювали ще з богом сонця Ра.
Я не хочу довго затримуватись на староєгипетській міфології — читачеві досить знати, що скарабей, як вірили єгиптяни, мав багато надприродних властивостей. Стародавні єгиптяни, звичайно, бачили користь, яку давали жуки-скарабеї: вони знищували усяку гниль і цим очищали землю від старого, померлого та давали початок новому життю. Тому бога Хепера, чи бога-скарабея, в Стародавньому Єгипті вважали богом здоров’я і довголіття. Металеві або кам’яні статуетки цього бога ставили поряд з тілом покійника. Під час розколин мало в якій гробниці не знаходять зображень бога-скарабея.
Скульптурні зображення жука-скарабея, надзвичайно майстерно, з точно додержаними пропорціями вирізьблені з таких твердих порід, як подібний до мармуру вапняк, кремінь та нефрит, свідчать про високий рівень образотворчого мистецтва у Стародавньому Єгипті. І проте ще раз повторюю, я не бачив досі такого гарного жука-скарабея, як Серафісів амулет.
На ньому були викарбувані дуже дрібні ієрогліфи — мені довелося читати їх з лупою.
На спинці жука було намальовано Хепера; він плив човном по священному Нілу. Бог-скарабей сидів на помістку з написом «Мітні-Хапі», відомим мені ще з папірусу Мене. Біля його ніг звівся на задні лапки і розгорнув крила жук-скарабей, а трохи осторонь стояв бог потойбічного царства Анубіс із схрещеними на грудях руками й дивився в обличчя Хеперові. Обабіч човна виглядали з води квіти лотоса, шанобливо схиляючи перед богами свої гарні голівки.
Черевце жука було плоске, а не опукле, як спинка. Воно зацікавило мене значно більше, ніж зображення Хепера, яке я вже бачив не раз. У нижній частині амулета вирізьблено напис; Ієрогліфи добре збереглись, і я легко прочитав їх через лупу. Наводити тут переклад усього тексту дослівно немає потреби, тому я тільки коротенько перекажу його.
У перших рядках говорилось про те, як можна пройти до Серафісової гробниці. Щиро признаюсь: пояснення здалося мені таким заплутаним, що я нічого не второпав. Розібрав тільки, що біля входу до гробниці стоїть статуя бога сонця Ра, а поряд із нею на стіні зроблено ієрогліфічний напис. Треба якимось особливим, «таємним», способом з’єднати Серафісів амулет з ієрогліфами на стіні, тоді двері самі відчиняться, і можна буде вільно ввійти всередину.
Напевне, це нагадує вам слова «Сезаме, відчинися» із казки «Алі-баба і сорок розбійників». Правду кажучи, я теж спочатку подумав те саме. Я багато років вивчав культуру Стародавнього Єгипту, усім серцем любив її і прочитав не один магічний напис; отож я не повірив цим рядкам. Але трохи згодом я збагнув, що в написі не було нічого магічного. Річ була в тім, що двері до гробниці разом з написом на стіні правили за своєрідний замок, подібний до тих замків «із секретом», які тепер продаються у магазинах. До цих замків не потрібні ключі — вони відчиняються і зачиняються самі, якщо поставити в певній послідовності окремі літери й цифри, зображені на них. Але тоді я не звернув належної уваги на ці рядки.
Більшу частину напису становило «Закляття скарабея». Ви знаєте тільки небагатьох староєгипетських богів, а єгипетського вчення про перевтілення і зовсім не знаєте, отже, не варто перекладати все «Закляття», де згадується цілий ряд богів та різні міфологічні легенди. Тому я дам лише вільний, значно скорочений переклад цього уривку.
«ЗАКЛЯТТЯ СКАРАБЕЯ
Серафісову гробницю вічно охоронятимуть невсипущі вартові, які грудьми своїми оборонятимуть тіло князя Фів. А якщо смертні знімуть руку на жерців, що охороняють гробницю, то боги зійдуть на землю з чотирьох сторін неба і жорстоко покарають убивць.
Скарабей проклинає того, хто перший спробує пробратися до гробниці, і попереджає, що сам Анубіс одведе цього зухвалого блюзніра туди, де його спіткають вічні страждання. На того, хто посміє вкрасти жука-скарабея, щоб заволодіти з його допомогою скарбами із Серафісової гробниці, спаде навіки прокляття бога Хепера. Злочинець ніде не врятується від оборонців Серафісового тіла, які переслідуватимуть його по всій землі. На кожному кроці його чекає тільки лихо, і, доки амулет буде в нього, не знайде він спокою. А якщо він насмілиться перейти Країну сонця, де беруть початок червоні води Нілу, то загине серед гарячих і мертвих пісків».
Я навіть думки не допускав, що в цьому написі є хоч крапля правди, і тепер, коли вже минуло багато часу, я бачу, що міркував слушно, — як виявилось, у «Заклятті» дуже мало правди.
Я не знав, що робити з Серафісовим амулетом. Очевидно, жук-скарабей належав тепер мені: в музеї він опинився цілком випадково, а його справжній власник — старий Рамешвар — відмовився од нього. Напевне, я вже найближчими днями відніс би жука до себе на роботу і передав би у власність музею, якби не сталась от яка подія.
Вранці, коли я снідав, до кімнати ввійшов слуга й сказав, що мене хоче бачити якийсь добродій. Я подумав сердито, що зараз зовсім не час для візитів, але все-таки пройшов у свій кабінет. Слуга привів туди раннього відвідувача. Це був високий чоловік, дуже примітний на вигляд. Його лисину оточував вінчик чорного волосся; він не мав ні вусів, ні бороди, але шкіра на щоках та підборідді була в нього така темна, неначе він не голився кілька днів. Великі чорні блискучі очі свідчили про тверду вдачу цієї людини.
Я поздоровкався з гостем і спитав, хто він і що його привело до мене.
— Дгандас Джаухрі, адвокат, — голосно відповів гість і замовк: очевидно, вважав, що говорити, чого він прийшов, ще рано.
