— Пробачте мою нескромність-чи ви не родич пана Шівнатга Джаухрі?
— Звичайно, родич. Шівнатг Джаухрі, вбитий 19… року в місті Данапурі, — мій дядько.
— О! Але, сподіваюсь, ваш візит до мене не зв’язаний з цією трагічною подією?
— Ви помиляєтесь. Якби мого дядька не було вбито, я ніколи не прийшов би до вас.
Сказати правду, мені стало якось моторошно, хоч я постарався нічим не виявити свого хвилювання і бути спокійним і чемним, як і належить господареві перед гостем.
— Ваші слова дуже зацікавили мене. Сідайте, будь ласка, — І я вказав Дгандасові на крісло.
Він зразу ж сів, вийняв з кишені пачку старих записних книжок і поклав їх на стіл.
— Пане професоре, я вважаю вас за найвизначнішого із сучасних єгиптологів, — почав він.
Я скромно вклонився. — Ви, мабуть, не знаєте, що мій дядько Шівнатг дуже цікавився тією галуззю знань, в якій ви відомі як видатний спеціаліст. Торгуючи шовком, він одвідав багато країн. Він так любив подорожі, що не перестав мандрувати і після того, як залишив торгівлю. Але найбільше цікавила його одна не відома нікому країна, про яку він знав дуже багато. Але перш ніж розповідати про це докладно, мені хотілося б дещо запитати вас, пане професоре, щоб почути від такої поважної і вченої людини, як ви, відверту відповідь. — Дгандас замовк і допитливо подивився на мене.
— До ваших послуг, — сказав я, витримавши його погляд.
— Чи знаєте ви про Серафісового жука-скарабея? — спитав він.
Важко описати, яке враження справило на мене це запитання. Від подиву мені на якийсь час відібрало мову. Чи це не сниться мені? — подумав я. Хоч фіванський князь Серафіс помер кілька тисячоліть тому, мені здалося, що він весь час переслідує мене.
Брехати не хотілось, і, отямившись, я щиро признався:
— Якби ви запитали мене про це кілька днів тому, я відповів би вам «ні». Але за останній час багато чого змінилось, і тому я можу сказати вам, що не тільки знаю про цього жука- скарабея, а що ви зараз перебуваєте у тій самій кімнаті, де він лежить.
Коли я сказав це, Дгандас пополотнів і схопився з крісла. Весь тремтячи, він кинувся до мене.
— У цій кімнаті? Де ж він? Покажіть мені! Скоріше покажіть мені його! — загорлав він.
Я глянув на нього з подивом і страхом, далі, не поспішаючи, підійшов до письмового стола і вийняв амулет.
Дгандас вихопив у мене з рук жука-скарабея і, не звертаючи уваги на чудове зображення бога Хепера, що пливе човном по священній ріці, втупився очима в ієрогліфічний напис. Я зрозумів, що він нічого не тямить в єгиптології.
— Чи можете ви прочитати, що тут написано? — спитав він.
Мене почали дратувати безцеремонність і різкі манери Дгандаса, і я досить сухо відповів йому, що мені це зовсім не важко.
— Про що ж тут говориться? — мало не закричав він.
— Будьте ласкаві, сядьте в крісло і заспокойтеся, — мовив я.
Йому довелось підкоритися. Але руки не слухались його, пальці тремтіли, а сам він весь час нетерпляче совався в кріслі. Щоб не мучити його довше, я почав дослівно перекладати напис, побіжно розповідаючи про згадуваних там богів. Дгандас слухав мене з величезною увагою, намагаючись не пропустити ні слова, і коли я переклав весь текст, він попросив ще раз показати йому амулет.
— Що написано отут? — вказав він на ієрогліфи, вирізьблені на помістку, де сидів бог Хепер.
— «Мітні-Хапі». Це те місто, де поховано Серафіса.
— Правильно. А ви знаєте, де це місто? Я похитав головою.
— А я знаю, — впевнено мовив Дгандас.
Я здивувався (та й справді, тут було чого здивуватися!) і додав, що коли так, то, виходить, він знає те, про що не могли довідатися ніякі знавці історії Стародавнього Єгипту, хоч як домагались.
Поклавши руку на пачку записних книжок, що лежали на столі, Дгандас заявив:
— З ними я вже завтра можу вирушити в Мітні-Хапі.
— Невже ви справді хочете туди їхати?
— Так, але з однією умовою.
— З якою саме?
— Якщо ви погодитесь супроводити мене. Я ще раз пильно подивився на цього чоловіка — мені здалося, що він божевільний.
— Та це ж дуже складна річ: я викладач в університеті, і, крім того, у мене відповідальна посада — я охоронець Наландського музею.
Дгандас схопився з крісла, підійшов до мене і поклав свою довгу, тонку руку на плече.
— Пане професоре, я мушу будь-що дістатися до Серафісової гробниці і сподіваюсь, що ви не відмовитесь поїхати в Мітні-Хапі разом зі мною. Сідайте, будь ласка, а я спробую розповісти вам усе докладно. — Кажучи це, він грубо і безцеремонно посадовив мене в крісло і враз поклав переді мною… скручений у трубку староєгипетський папірус.
Розділ III
Незвичайні подорожі Шівнатга Джаухрі
Поклавши папірус на записні книжки, він сів у крісло і обхопив коліна руками. Я глянув на кисті його рук — вони свідчили про велику фізичну силу.
— Мій дядько купив цей папірус у бродячого торговця в Каїрі. Дядько Шівнатг не вмів читати ієрогліфи, отже, і не розумів вартості папірусу, а купив його тільки як пам’ятку старовини, — почав Дгандас. — Дядько був дуже освічена людина і любив книги. Його велика бібліотека разом з усім іншим майном перейшла до мене в спадщину. А я, правду казати, не читаю нічого, крім юридичної літератури та газет, але недавно, переглядаючи дядькову бібліотеку, знайшов і прочитав оці його щоденники. Зміст їх вразив мене. Дядько багато подорожував, але я ніколи не думав, що йому довелося зазнати таких незвичайних пригод. Оцей папірус може нам знадобитися, бо в ньому перелічено всі Серафісові скарби, поховані разом з його тілом у місті Мітні- Хапі. Дядько вважав, що золотий посуд, пишний одяг, прикраси та скриньки з коштовностями навіть як па ринкові ціпи (а треба ж не забувати, що ці скарби — пам’ятки стародавньої культури) коштують не менш як п’ять-шість мільярдів рупій.[7]Ну, що ви на це скажете, професоре?
Я відповів, що навряд чи в гробниці можуть бути заховані такі багатства, а проте не вірити цьому немає ніяких підстав.
— Чи правда, що всі речі, які під час розкопин знаходять на території Єгипту, — власність єгипетського уряду? — спитав Дгандас.
— Безперечно, — сказав я.
— Навіть і тоді, коли гробницю розкопано десь у районі, де бере початок ріка Собат?
— То Інша справа. Але я не чув, щоб хто-небудь дістався до верхів’я цієї ріки, що бере початок або в окрузі Монгалла, в Судані, або в окрузі Каффа, в Абіссінії.
— Я теж не знаю, де бере початок Собат, але я точно знаю, як туди дістатись. ї я маю намір найближчим часом вирушити до цього малодослідженого району Африки.
— Що вас туди вабить?
— Серафісові скарби.
— Якщо ви навіть справді знаєте, як дістатися до Мітні-Хапі, це не так легко зробити. Але чому ви запрошуєте мене з собою?
— Ще до того, як я прийшов сюди, у мене було кілька причин. А тепер з’явилась ще одна: ви ж власник жука-скарабея, а це ключ, яким ми зможемо відчинити вхід до Серафісової гробниці.
— Так. А інші причини які? — спитав я, почуваючи, як мені дедалі більше хочеться розкрити таємницю священного амулета.
Звичайно, я мріяв не про те, щоб загарбати величезні багатства, заховані в гробниці, а сподівався, що знайдені там скарби допоможуть мені вивчити одну з епох в історії Стародавнього Єгипту. Тому план Дгандаса почав здаватися мені дуже привабливим.
— Чому я звернувся до вас? Головна причина та, що ви — найвизначніший спеціаліст у галузі єгиптології і, мабуть, змогли б навіть говорити староєгипетською мовою, — відповів Дгандас.
— Це, безперечно, правда, хоч такої нагоди я ніколи не матиму: вже немало століть минуло, відколи ця мова стала мертва.
Дгандас відкинувся на спинку крісла і якийсь час мовчки розглядав мене, а потім сказав:
— Ви глибоко помиляєтесь. Староєгипетська мова не вмерла. Вона живе й досі, і зараз, коли ми з вами розмовляємо тут, у Наланді, в далекій од нас країні говорять мовою, яку ви, професоре, вважаєте за мертву.
— Де саме? — недовірливо спитав я.
— В Мітні-Хапі.
Раніше я б ніколи не повірив, що староєгипетська мова як жива збереглася до наших днів, але Дгандас говорив так серйозно й переконано, що в мене мимоволі закралась думка: а може, все це й не вигадка, як здається?
— Звідки ви це знаєте? — все-таки спитав я.
— Я зараз розкажу вам, як мій дядько дізнався, де лежить Мітні-Хапі, і тоді ви все зрозумієте. Шівнатг Джаухрі належав до тієї породи людей, що кохаються у важких і небезпечних подорожах… До речі, не подумайте, будь ласка, ніби я не розумію, які небезпеки й труднощі чекають на нас у дорозі. їх буде чимало. От гляньте хоч би на цю карту…
Дгандас вийняв з кишені аркуш навощеного паперу, розгорнув його і поклав на стіл, Я побачив перед собою стару, обшмульгану, подерту вже карту, підклеєну клаптиками паперу. Карту було накреслено кольоровою тушшю, а написи зроблено письмом мурія.[8]Географічні назви були написані дуже дрібно, але чітко, і читати їх було легко.
Я встав із крісла і почав розглядати карту, нахилившись через плече Дгандаса, а він повільно водив по ній пальцем, показуючи маршрут свого дядька.
Скільки років минуло, відколи Шівнатг Джаухрі, залишивши позаду Білий Ніл, опинився в долині ріки Собат! Пливучи цією рікою та її притоками по лісистій місцевості, що починалася від села Аджак, він дістався до водоспаду і, посуваючись угору течією, досяг села Нівак.
На південний захід від нього села розкинулась кілометрів десь на двісті пустеля. Тут немає ні оазису, ні населеного пункту, ні якоїсь височини, і в тому місці, де на карті позначено цей суворий край, написано: «Тут, у цій країні пісків, сонце палить, як піч».
З південно-західного краю пустелі здіймалася стрімка, майже прямовисна стіна плато.
