В одній записній книжці говорилося, що на плато можна вибратись лише в тому місці, де в скелі висічено величезні скульптури єгипетських богів Тота й Анубіса; між ними збереглися сходи, що ведуть нагору. Хоч дощі й час дуже зруйнували ці сходи, однак удень підніматися ними не дуже важко. Шівнатг був такий спостережливий, що навіть полічив східці й записав, що їх було триста шістдесят п’ять, тобто стільки, скільки рік має днів. Кожен східець був заввишки тридцять сантиметрів, отже, стіна дорівнювала ста десяти метрам.
Нагорі, де кінчаються сходи, на південь прослалося на шістдесят кілометрів зелене родюче плато; воно впирається в далеке пасмо гір.
Раніше від сходів до другого кінця плато пролягав добрий шлях. Тепер він заріс густою, високою травою, але знайти його неважко: обабіч нього на невеликій відстані одна від одної стоять скульптури сидячих писарів, які нічим не відрізняються від статуй, виставлених у музеї в місті Ґізі.[9]
Шлях Сидячих Писарів приводить мандрівника до підніжжя південної гори, де лежить місто Мітні-Хапі; там у підземеллі храму бога сонця Ра поховані мумія і скарби Серафіса. Так говорить напис на кам’яних плитах фіванського храму.
У місті Мітні-Хапі Шівнатг бачив людей, схожих виглядом і звичаями на стародавніх єгиптян, жителів долини Нілу; розмовляли вони староєгипетською мовою. Храми, будинки, палаци й вулиці Мітні-Хапі неначе були перенесені з Єгипту епохи фараонів.
Може, Джаухрі збожеволів і все написане в його книжках було витвором хворої уяви, а може, йому й справді страшенно пощастило і він на власні очі побачив місто стародавньої культури — зниклий і забутий світ.
Із Шівнатгових нотаток я зробив висновок, що він не вважав своє відкриття за важливе для науки і не розумів, якої всесвітньої слави зажив би він, коли б опублікував звіт про свою подорож. Єдине, що вабило його на той бік пустелі, це бажання заволодіти Серафісовими скарбами. Та йому не вдалося здійснити це. І хоч у нотатках нічого не говорилось, чому експедиція не мала успіху, проте з окремих висловів можна було зрозуміти, що гробницю протягом цілої доби пильно охороняють непідкупні й жорстокі жерці.
Саме згадка про цих жерців і переконала мене, що Шівнатгові нотатки правдиві, бо я сам читав на амулеті напис: «Серафісову гробницю вічно охоронятимуть невсипущі вартові».
Очевидно, Шівнатг, діставшись до Мітні-Хапі, чекав слушної нагоди, щоб заволодіти Серафісовими скарбами, і кінець кінцем якось умудрився викрасти скарабея, але в гробницю так і не пробрався.
В одній записній книжечці говорилося, що Шівнатгові довелось тікати, причому вороги переслідували його аж до самої пустелі.
Прочитавши ці рядки, я мимоволі згадав жахливу смерть Шівнатга й закляття скарабея, і в мене від страху стислося серце.
Давній номер «Магадги» доповнював Шівнатгові нотатки. Тепер я дійшов висновку: жерці, які охороняли Серафісову гробницю, тільки-но помітили, що амулет зник, одразу ж кинулись доганяти Шівнатга. Вони переслідували його від кордонів далекої, оточеної пісками країни до берегів Бгагіратгі,[10]наздогнали кінець кінцем у Данапурі і вбили, сподіваючись одібрати скарабея.
Що довше думав я про вичитане, то більше вірив: усе сталося саме так. Шівнатг напевне знав, що його переслідують, і тільки тому примчав з Данапура в Наланду, щоб передати коштовний амулет до музею; а коли убивці згодом обшукали весь його дім, щоб знайти жука-скарабея, то, звісно, зазнали невдачі.
Жорстокі вартові Серафісової гробниці прибули до Індії, розшукали Шівнатга Джаухрі і довго чекали тієї хвилини, коли можна буде пробратися в його дім. Це все свідчило про те, що амулет справді є ключем від гробниці.
Я ще ніколи так не хвилювався. Руки в мене тремтіли і мимоволі виказували мій стан. Глянувши в дзеркало на стіні, я не пізнав себе: на мене дивилось якесь чуже обличчя, розчервоніле від хвилювання, а очі гарячково блищали.
Я забув, що в кімнаті є гість, хоч він сидів навпроти мене і стежив за мною колючим поглядом, забув і про амулет, а думав тільки одне: в серці Африки є місто, подібне до Фів, Саїса[11]та Мемфіса, і ніхто в нашому цивілізованому світі й гадки не має про нього.
У моїй пам’яті спливло все, що я взнав за довгі роки навчання та наукової роботи, і я малював у своїй уяві Мітні-Хапі. Вузькі, людні вулиці міста, що його відкрив Шівнатг Джаухрі, нагадували мені Качаурі — торговий район старого Бенареса,[12]куди валки караванів доставляли сандалове дерево, кардамон[13]і прянощі з різних місць Індії, золото з Офіру,[14]коштовні самоцвіти з Еламу[15]та бурдюки вина з Ірану.
Не дивно, що я перенісся думкою в інший світ: я любив уявляти собі картини далекого минулого, прикрашаючи їх своєю фантазією. Сидячи на самоті в тихому кабінеті в Наландському музеї, я чув розмірений тупіт тисяч ніг, що марширують під звуки сурм та гуркіт барабанів, бачив, як відчиняється міська брама і виїжджають бойові колісниці, як гордовито позирають пихаті воїни на народ, що проводжає фараона в новий воєнний похід. І не встигають розвіятися білі хмари куряви, зняті кінськими копитами, як з брами виходять легким кроком, схожим на біг, піхотинці, озброєні луками, бойовими сокирами й списами.
Раптом гучний голос сповіщає, що їде цар, і з брами виходять охоронці, або, як їх називають, «супутники фараона» — найсміливіші і найдужчі воїни з африканських племен. Вони могутні тілом і на цілу голову вищі за жителів Нільської долини. Для цих солдатів з товстими губами, густою бородою, широкими плечима та міцними, мов у биків, грудьми війна є розвага, а грабунки — засіб до існування. Саме ім’я їхнє викликає жах у жителів країн, що лежать між горами Ассірії і пустелями Ефіопії. «Супутники фараона» в довгих, вузьких білих сорочках у синю смужку, озброєні бойовими сокирами, що виблискують на сонці, чітко, нога в ногу, ідуть стрункими колонами по двоє.
Далі виїжджають на колісницях старі, уславлені воїни, прапороносець і військові начальники єгипетської армії. І от нарешті з’являється сам фараон у бойовому обладунку, озброєний бронзовим кинджалом і луком із стрілами. Стоячи в колісниці, він править баскими сніжно-білими кіньми. Його довгий плащ має на вітрі. Золотий повід одтягує гарні голови коней назад, і китиці із страусових пер торкаються спин, укритих парчевими попонами. Поряд з колісницею біжить приручений лев, висолопивши, як собака, язика.
Фараона, байдуже, чи звуть його Рамзес, чи Сеті, вважають за сина бога сонця Ра, він необмежений правитель Єгипту. За фараоном іде решта війська. Попереду виступають жителі пустель; вони століттями були кочовики, а тепер стали підданці єгипетського царя. Далі йдуть найманці з Греції, а позаду них уже легка кавалерія, озброєна списами.
Армія фараона вирушила в похід, щоб приєднати до Єгипту нову країну або поставити в далекій Сірійській пустелі величезну кам’яну колону на честь єгипетського царя.
Ще змолоду я любив викликати в своїй уяві такі картини. Багато годин свого самотнього життя, присвяченого науці, я провів серед людей, яких уже давно немає на світі. Разом з ними я молився у храмі бога Амона, вдихаючи запах аравійського ладану, і слухав, як лунають там гімни на честь богині Нілу Ізіди.
Я чув тужіння плакальниць, коли вони, розпустивши на знак жалоби свої довгі коси, проводжали в останню путь фараона. Я навіть сам плавав човном по Нілу у вічне царство Озіріса[16]і бачив там священне дерево. Під тим деревом важили серця померлих людей, а після того богиня справедливості сповіщала, чи вільні вони від гріхів чи грішні.
Усе життя я прожив у думках серед народів далекого минулого, поділяв з ними їхні радощі й тугу, надії і розчарування, захоплювався їхньою архітектурою й мистецтвом, тішився з їхніх успіхів та перемог, плакав разом з ними у страшні часи епідемій та помору.
Тепер мені здавалось, що сталося чудо і я зможу навіч побачити цих людей, почути їхні пісні й музику.
Коли я нарешті отямився і повернувся в сучасний світ, Дгандас стояв переді мною, поклавши руку мені на плече.
— Я згоден! Згоден хоч зараз вирушити разом з вами до місця стародавнього верхів’я Нілу! — гаряче гукнув я.
Це були квапливі й непродумані слова, і згодом я не раз лаяв себе за легковажність і нерозумний запал, бо мало не наклав за це головою.
Розділ IV
Крадіжка амулета
Два тижні ми з Дгандасом готувались до подорожі. Я уважно перечитав усі нотатки Шівнатга Джаухрі і ще раз пересвідчився, що маю зробити одно з найдивовижніших відкриттів у світі. Ми придбали цілу бібліотеку географічної літератури про райони, що лежать угору за течією Нілу, про дикі племена, які живуть там, і закупили зброю та спорядження, потрібне для нашої подорожі.
Дгандас передав іншим адвокатам своїх клієнтів і розпочаті судові справи, а я взяв відпустку на цілий рік і залишив своїм заступником професора Джогіндру, якого ви всі, напевне, добре знаєте.
Нас було двоє, і ми, щоб легше було збиратися, поділили між собою обов’язки. Дгандас мав подбати про все, що може знадобитись у дорозі: про спорядження, провідників, слуг, в’ючаків. Я відповідав за науковий бік експедиції, а також придбав аптечку, компас, секстант та інші інструменти. Крім того, я мав виконувати обов’язки перекладача.
Треба не забувати, що в кожного з нас, хоч ми вирушали разом у цю подорож, була своя мета. Дгандас хотів одного — заволодіти Серафісовими скарбами; більше його ніщо не цікавило. Навіщо вони потрібні йому, я не знав — адже він і без них був багатий. А мені експедиція була цікава тільки як наукова. Я був певен: якщо дістанусь до цього загадкового міста, то мої дослідження матимуть більшу наукову вагу, аніж роботи Прінсепа,[17]який прочитав написи царя Ашоки, і Роулінсона, [18]що розшифрував письмо перського царя Дарія. Мої праці зроблять справжній переворот в єгиптології і археології.
Ніколи не забуду того дня, коли я покинув Наланду. Ми знали, що шхуна «Лотос», якою ми мали вирушити в подорож, відпливає з Бомбея тільки через чотири дні, але вважали за краще приїхати в Бомбей днів на два чи три раніше, щоб купити все, чого нам ще не вистачає. З Наланди я поїхав залізницею, з пересадками у Віхарі і Бахтіярпурі, до міста Банкіпура; там на вокзалі мене чекав Дгандас. Весь багаж ми заздалегідь послали з Бомбей і тепер хотіли встигнути на бомбейський ярмарок у Мугалсараї. На другий день рівно о четвертій годині ранку ми зійшли з поїзда на станції Королева Вікторія і поїхали машиною просто до готелю «Сардар». Ми зробили правильно, приїхавши в Бомбей на два дні раніше, бо змогли зустрітися з паном Челарамом Тгаддані, торговцем із Сінда. З ним я був знайомий ще раніше. Він узявся найняти нам провідників та носильників. Челарам повідомив нас, що вчора одержав телеграму з Каїра, де говорилось, що все готове до подорожі і нам уже час вирушати.
За годину до відходу «Лотоса» ми приїхали в порт. Ми мали допливти «Лотосом» до Суеца, а звідти їхати до Каїра залізницею. По дорозі з Бомбея в Суец «Лотос» повинен був зупинитися тільки в одному порту — в Адені. Дізнавшись у конторі, що все наше майно доставлено, ми зійшли на корабель. Дгандас зразу ж спустився до своєї каюти, а я ще трохи погуляв по палубі. Я пройшов на ніс і побачив перед собою сині хвилі Аравійського моря. Десь далеко попереду морська блакить зливалася з блакиттю неба, і, коли б не хвилі, важко було б розібрати, де кінчається водяна і де починається повітряна стихія.
Ідучи в каюту, я зустрів капітана Дгірендру Натга, кремезного чоловіка з енергійним обличчям і маленькою іспанською борідкою. Він був без плаща й кашкета, хоч віяв холодний вітер. Капітан курив сигару, і я мало не задихнувся від диму, коли він підійшов до мене.
— Добрий день! — привітався він.
— Доброго здоров’я! — відповів я.
— В Єгипет?
— Атож, до Суеца.
— Пробачте, ви, здається, професор?
Мені було дуже приємно, що пан капітан знає мене. Ми довго розмовляли з ним, і в мене склалося враження, що він людина лагідна й добра.
— Я сподіваюсь, ви будете задоволені «Лотосом». Коли вам що-небудь знадобиться, сповістіть, будь ласка, мене, і я зроблю все, що зможу, — сказав капітан.
Потім він розповів мені про двох пасажирів, що лише кілька годин тому купили квитки на «Лотос». Він ніяк не міг визначити їхньої національності.
— Та онде й вони, — вказав капітан на двох пасажирів. Вони стояли на другому кінці палуби і, схилившись через борт, дивились у далину. На щоці одного з них, дуже старого чоловіка,
