— Ну то й що? — сказав хазяїн теж по-англійськи.
— Сховай мене!
— Скільки в тебе грошей? — недовірливо спитав бандит.
— А тобі що до того? Гроші в мене є, а скільки їх і звідки вони — моє діло, і тобі до того зась. Я прошу дати притулок, і якщо ти переховаєш мене на одну ніч, заплачу п’ять рупій.
Хазяїн спершу не погоджувався: він обіцяв двом пожильцям нікого не пускати на ночівлю, поки вони тут. Але потім подумав, що п’ять рупій за одну ніч — добрі гроші. Ті двоє іноземців уже міцно сплять, вони й не знатимуть нічого. І хазяїн упустив Чана, замкнув зсередини двері на величезний замок, а ключа від нього поклав собі в кишеню. Пильне око спостережливого Чана не проминуло жодного його руху. Він добре розумів, що найменша необачність може згубити його.
У першій кімнаті, куди вони ввійшли, на столі горів маленький недогарок свічки, вставлений у пляшку. В кутку стояло гарне широке ліжко; на гачку, вбитому просто в стіну, висіло пальто. Все було вкрите товстим шаром пилу й бруду.
Хазяїн узяв свічку й провів Чана до сусідньої, прохідної, зовсім порожньої кімнатки; тут не було нічого, крім старої, подертої мати на підлозі.
— Ось твоє місце, — сказав хазяїн. — Можеш переночувати тут одну ніч, але гроші давай наперед.
Пан Чан засунув руку в кишеню і спритним рухом витягнув звідти величезного ножа. Хазяїн подивився на ножа, потім на Чана і раптом тямуще усміхнувся. Чан дав йому п’ять рупій. Той уважно оглянув кожну монету, підкинув на долоні і вийшов з кімнати; двері за собою він зачинив.
Чан залишився в пітьмі, тільки з першої кімнати ледве пробивалося в щілинку світло. Він навшпиньках підійшов до дверей у третю кімнату і приклав до них вухо. Звідти чути було глибоке дихання: люди там міцно спали. Чан, переконавшись, що він таки недаремно прийшов сюди, ліг на мату, заплющив очі і незабаром тихо, рівно захропів. Так він пролежав довгенько, а коли розплющив очі, в першій кімнаті вже не було світла. Значить, і хазяїн заснув. Весь дім обгорнула непроглядна пітьма. У кімнаті стояла така задуха, що важко було дихати.
Чан тихо прочинив двері до хазяїна. Почувши, що той голосно хропе, він повернувся до своєї кімнати, вийняв з кишені і засвітив маленького ліхтарика й почав оглядати двері в третю кімнату. Вони були замкнені на замок.
Спритними, як у фокусника, руками він витяг у хазяїна з кишені ключа. Хазяїн навіть не ворухнувся. З ключем у руці Чан підійшов навшпиньках до дверей у третю кімнату й почав обережно відмикати замок. Відмикав він дуже повільно, намагаючись не скрипіти: коли б хто-небудь прокинувся, то й справа загинула б, і сам Чан навряд чи врятувався б. Йому довелося згаяти хвилин десять, щоб відімкнути замок і відчинити двері.
Увійшовши в кімнату, де, на думку Чана, були «єгиптяни», він засвітив ліхтар і роздивився навколо. Тепер уже в нього не було сумніву, що тут переховувалися саме ті, кого він шукав. Обидва втікачі лежали напівголі просто на долівці, в різних кінцях кімнати. Зовні вони скидались на коптів.[22]Один мав довге волосся, підстрижене до вух, а другий, старий чоловік, був зовсім лисий. Вони були схожі один на одного: ті самі тонкі губи, круті вилиці і гострі, як у євреїв, носи з широкими ніздрями.
Чан не звик гаяти час. За кілька секунд, поки горів ліхтарик, він устиг розглядіти кімнату та «єгиптян» і навіть помітив, що старий спав на подушці, а в другого під головою не було нічого.
Ставши на коліна, Чан побачив зблизька обличчя старого: рубець, що розітнув йому щоку від вуха до рота, заподіяно якоюсь тупою зброєю. Під головою в нього була не подушка, а якась річ, загорнута в брудну шматину. Чан ще раз увімкнув ліхтарика, затулив його рукою, щоб світло не падало в очі старому, і уважніше оглядів річ, яка правила тому за подушку. В шматину було загорнуто щось важке — чи то каменюку, чи щось залізне. І раптом Чан збагнув: це ж той самий жук-скарабей!
Тепер Чан уже знав, що треба робити. Скрадаючись, мов кіт, він пройшов до першої кімнати, де спав хазяїн, і тихо відімкнув надвірні двері, щоб потім, уже з амулетом, можна було швидко й без перешкоди вибратися з цього дому.
І раптом… А про це Чан і не подумав! Надворі було прохолодно, і, коли він прочинив двері, струмінь свіжого повітря збудив хазяїна. Той враз зірвався з постелі і вихопив з-за пояса ножа. Чан швидко увімкнув ліхтарика і спрямував яскравий промінь просто в обличчя хазяїнові. Світло засліпило бандита. Чан витяг пістолета і, тримаючи його так, щоб, хазяїн бачив перед собою тільки дуло, тихо, але твердо наказав:
— Мовчи! Якщо знімеш галас, зразу ж всаджу в тебе кулю!
Хазяїн обмацав кишені:
— Ти вкрав у мене ключі!
— Тихо! — відповів Чан. — Роби те, що я звелю, і можеш нічого не боятися. Ключі я віддам, але тільки-но спробуєш хитрувати, зараз порішу тебе.
Негідники ніколи не бувають сміливі, і на хазяїновому обличчі відбився страх.
— Ти з поліції? — злякано прошепотів він.
— Ні, я злодій, такий самий, як ти і оті двоє… Але я не маю часу розводити теревені. Зараз же підніми руки вгору і йди в останню кімнату. Та не забувай, що в мене в руках пістолет! — звелів Чан.
Хазяїн мовчки скорився. Він пройшов поперед Чана до тієї кімнати, де двоє «єгиптян» спокійно спали й досі міцним сном.
Чан поставив ліхтаря на полицю і наказав хазяїнові стати біля протилежної стіни, але так, щоб промінь світла падав йому на обличчя.
— Тільки спробуй поворухнутись — і тобі буде край. Я жартувати не люблю, — пошепки попередив його Чан.
Усе, що він робив, було добре обмірковане. Чан і справді був незвичайна людина, проте він мав, як і всі, лише дві руки, а зараз йому треба підняти голову «єгиптянина», витягти з-під неї пакунок і взяти звідти жука-скарабея; крім того, не можна спускати з ока хазяїна, щоб зразу вистрелити, якби той поворухнувся: коли б хазяїн відскочив у пітьму, Чан не зміг би вже влучити.
Але зробити все це було не до снаги навіть Чанові; і нас дивує не його невдача, а його сміливість і спритність.
Тільки-но Чан торкнувся до жука-скарабея, як старий «єгиптянин» перевернувся вві сні на другий бік і ту ж мить схопився й голосно закричав. Прокинувся і його товариш.
Пан Чан швидко вхопив жука і зірвався на ноги. У кімнаті стояла густа пітьма, і тільки промінь ліхтарика розтинав її, мов сліпучий кинджал. З пістолетом в одній руці і жуком-скарабеєм у другій Чан почав відступати до дверей.
Цієї хвилини хазяїн помітив, що його пожильці пробудились, і кинувся, простягнувши вперед руки, до ліхтаря; ту ж мить пролунав постріл. Але Чан вистрелив не в хазяїна, а в ліхтаря. Лампочка розлетілась на дрізки, і в кімнаті стало зовсім темно.
Чан устиг вибігти на вулицю, поклав жука на землю і швидко замкнув двері на засув знадвору. Тепер його противники не могли вийти. Хазяїн почав щосили гатити в двері кулаками.
Чан обережно підняв скарабея і голосно гукнув:
— Ключі в тебе на столі!
Витираючи хустинкою піт із лоба, він швидко подався геть.
«Так, зроблено непогано!» — сказав він сам до себе.
Старий араб, як і перше, сидів на порозі своєї хати. Чан підійшов до нього й спитав:
— Скільки ще до світанку?
— Ти даремно питаєш мене про це. У нас ніколи не буває сонця, і ми не знаємо, коли воно сходить і коли заходить… Ла ілах ілалах мухамад расулалах! — звів араб до неба очі.
У порту, на свіжому повітрі, Чан зупинився й передихнув. Рожева смужка на сході провіщала початок дня. За якусь годину мало зійти сонце.
Пан Чан дістався до готелю, переодягся у свій звичайний костюм із шерстяної фланелі і зайшов у мій номер. Тут був і Дгандас; він не спав усю ніч, дожидаючи, коли повернеться Чан. Видатний детектив був, як завжди, спокійний і стриманий. Ніхто б не подумав, що він мав бурхливу ніч, повну смертельної небезпеки.
— Ну як, роздобули жука-скарабея? — кинувся до нього Дгандас.
Пан Чан не відповів. Він витяг з-за спини амулета з таким байдужим виглядом, як фокусник витягає з рукава білу мишу.
Розділ VIII
Із Суеца до Каїра
Правління компанії дозволило капітанові Дгірендрі тривалу відпустку, і він удосвіта, коли ми ще спали, подався на корабель передавати справи капітанові Браджраджу. Незабаром прокинулись і ми. Вмившись і поснідавши, пан Чан, Дгандас і я теж пішли в порт і піднялися на «Лотос». Чан оглянув корабель, попрощався з нами й повернувся до міста, а ми з Дгандасом узялися запаковувати наше майно, бо мали здати його в багаж. Доглянувши, щоб усе було вчасно доставлено з корабля на залізничний вокзал, і одержавши квитанції, ми повернулися близько одинадцятої години ранку до готелю й зустрілися там із Дгірендрою — він на той час теж закінчив свої справи.
Ми пообідали, трохи відпочили й поїхали на вокзал. На превеликий наш подив, там ми зустріли пана Чана. Він, видно, дожидався того самого поїзда, що й ми.
— О, хіба ви теж їдете в Каїр? — вражено спитав я.
— Атож, у мене там дуже важлива справа, — весело засміявся у відповідь пан Чан.
Я зрадів, що ми хоч до Каїра будемо разом з цією незвичайною людиною. Ми зайняли вчотирьох ціле купе. Поїзд мав відходити ще не скоро, і ми вийшли погуляти на платформу. Раптом Чан поклав мені на плече руку й тихо сказав:
— Професоре, він переслідуватиме вас до Каїра, він невідступно йтиме за вами до верхів’я Нілу, і, хоч би ви втекли на край світу, вам не пощастить позбутися його. Я не більше, ніж ви, знаю, хто він, але я переконаний, що ваше життя не має для нього ніякої ціни і він зважиться на все, аби тільки заволодіти жуком-скарабеєм.
— Чому ви зараз говорите про це? — спитав я.
— Хіба ви нічого не помітили? Тож подивіться, хто стежить очима за вами із зали для пасажирів.
Я глянув туди і побачив старого «єгиптянина», того, що був на «Лотосі». Серце в мене заколотилось — я змалку боягуз. Я вхопив Чана за руку й почав благати його:
— Пане Чан, чи не могли б ви поїхати разом з нами в цю експедицію? Ми були б такі вдячні вам за це! Я вважав би себе в цілковитій безпеці, коли б знав, що з нами весь час будуть двоє таких людей, як ви, пане Чан, та капітан Дгірендра. їдьмо з нами, прошу вас!
На обличчі видатного китайського детектива промайнула загадкова посмішка.
— Професоре, я давно чекав цієї пропозиції, — лагідно відповів він.
Тільки другого ранку я наважився сказати Дгандасові, що умовив пана Чана поїхати з нами. Дгандас обурився й наговорив мені всячини, — я й не пригадаю всього, що він плів. Його слова не справили на мене ніякого враження. Тоді він почав умовляти мене. Він доводив, що для експедиції досить і нас двох — його й мене, — а я схотів узяти капітана Дгірендру і тепер посмів домовитися ще з однією людиною, не спитавши його згоди.
Я передбачав, що він саме так сприйме цю звістку, але не відступив. Я поклав собі взяти всі витрати, зв’язані з поїздкою Чана, на свій кошт, хоч би які вони були великі: ви ж тільки
