зустрічався з багатьма африканськими племенами і попередив мене, що ніяк не можна виявляти перед ними свій страх; а коли вони побачать, що ви зовсім не боїтесь їх, то відчуватимуть до вас повагу і задовольнять кожне ваше бажання.
Ми згаяли кілька годин, поки перенесли речі й човни. На другий день ми дозволили собі відпочити і встигли заприятелювати з тубільцями, які всім селом — і дітлахи і дорослі — прийшли подивитися на нас.
Від села Нівак починався останній етап нашої подорожі річкою, яка текла тепер вузькою, глибокою ущелиною. Тягнути човни кодолою стало ще важче. Місцем, до якого ми ще могли добиратися човнами, була Голкова гора. Особливо прагнув дістатися до цієї гори я, бо почував, що в мене вже ненадовго вистачить снаги на таку важку роботу. Крім того, і сама ця гора була цікава мені як пам’ятка староєгипетської культури. Я сподівався знайти на ній які-небудь написи або малюнки, подібні до тих, що зроблено на голці в Лайопетрі.
Якогось ранку ми несподівано вихопилися з ущелини і побачили просто перед собою Голкову гору. Я мало не заплакав з радості.
Ми вже пересвідчились, що Шівнатгові можна вірити: етапами нашого шляху послідовно були, як і зазначено в його записних книжках, Аджак, невідома притока, водоспад і село Нівак. Але найпереконливішим доказом того, що Серафісова гробниця й місто Мітні-Хапі справді існують, була для мене голка, висічена в горі «у формі моркви», — так написав Шівнатг.
Ми переночували на березі навпроти Голкової гори і насилу дочекалися ранку. О сьомій годині ми з Дгандасом переправились через ріку і зійшли на гору. На жаль, піщані бурі немилосердно знищили всі написи, і я дивувався, як ще збереглася до нашого часу, через стільки століть, сама голка, висічена у м’якій породі.
Від гори нам треба було йти просто на південний захід. Ми знали із записної книжки та з карти, що до пустелі доведеться добиратися горяною місцевістю, порослою чагарником. Далі прослалась пустеля, позначена на карті словами: «Тут, у цій країні пісків, сонце палить, як піч».
Тепер ми мали покинути річку й подорожувати далі сушею. Там, попереду — спадкоємець стародавньої цивілізації, місто Мітні-Хапі з Серафісовою гробницею, де заховано неоціненні скарби. Але між нами і цим містом — метою нашої подорожі — лежить страшна безкрая пустеля. Вона пашить нестерпним жаром, а ми не знаємо навіть, де краще переходити її. Якщо ми припустимося хоч найменшої необачності, пустеля поховає нас у своїх безмежних просторах. Зброю та інше майно, потрібне в дорозі, нам доведеться нести на собі. Даремно шукали ми в Шівнатгових записних книжках якусь згадку хоч про одне джерело в пустелі: там не було не тільки колодязя або оази, а навіть маленького клаптика землі з рослинністю. І що більше думали ми про цю подорож, то страшніша і важча здавалася вона.
Найстійкіший серед нас був капітан Дгірендра, і ми чекали його вказівок. Перші два тижні біля Голкової гори капітан докладно обмірковував план переходу через пустелю.
Наші носильники, араби й суданці, рішуче відмовились Іти далі. Вони наслухались у селі Нівак багато вигадок і тепер, налякані всякими страхіттями, вимагали негайно відпустити їх. Дгірендра запевнив їх, що ми підемо через пустелю самі, і тільки попросив наостанку допомогти нам, а тоді вони можуть узяти човен і повернутися додому.
Після того капітан два дні полював у сусідніх горах і щовечора приносив по кілька тушок карликових антилоп. Оббілувавши їх, він сушив шкури і шив з них невеликі мішки-бурдюки. Я здивувався, побачивши, як вправно орудує Дгірендра голкою.
Ми наповнили водою з річки шість бурдюків, і Дгірендра, Дгандас та чотири суданці понесли їх у напрямку до пустелі.
їх не було три дні, і ми з Чаном весь цей час просиділи в таборі. Я вів щоденник і вивчав далі голку. Я помітив на ній багато цікавих деталей і зразу ж змалював їх. А Чан увесь час спав на березі річки, розкинувши ноги й склавши руки на животі, наче ніяка небезпека нам не загрожувала. Сказати правду, я був про це Іншої думки.
На четвертий день повернув з пустелі Дгірендра з своєю групою. Капітан був задоволений наслідками цього походу. Дійшовши до пустелі, вони закопали біля підніжжя останньої гори один мішок з водою, а воду з другого мішка випили й залишились ночувати. На другий ранок, тільки-но розвиднілось, вони рушили в глиб пустелі з чотирма бурдюками. Дгірендра йшов весь час з компасом у руці, щоб не заблудити. Опівдні вони поклали на землю третій бурдюк і насипали над ним горбик з піску, щоб потім легше було знайти це місце. Пройшовши звідти чималу відстань, вони пізно вночі закопали четвертий бурдюк, випили воду з п’ятого і повернули до табору з шостим бурдюком. Води з нього вистачило ненадовго. Знемагаючи від спраги, вони дісталися нарешті до нашої стоянки і жадібно стали пити воду просто з ріки.
Другий похід капітана Дгірендри був ще важчий за перший. Цього разу вони ходили чотири дні. Вирушили з табору раннім-рано, йшли значно швидше, ніж того разу, і надвечір дістались до гори, біля підніжжя якої закопано перший бурдюк. Там вони не зупинилися, а пішли далі і о восьмій ранку прибули на місце, де закопано другий бурдюк з водою. Отже, вони в страшну спеку йшли безупинно двадцять шість годин, не взявши в рот ні краплини води. Тут вони розв’язали один бурдюк, випили всю воду і, знеможені, впали долілиць на гарячий пісок, не звертаючи уваги на палюче сонце.
Дгірендра й Дгандас засмалились, стали зовсім чорні. Спека далася взнаки і їм, і суданцям, що теж несли мішки з водою. Увечері вони рушили далі, але заблудили і дійшли до місця, де закопано третій бурдюк, коли сонце вже давно зійшло.
їх мучила спрага, і вони випили воду з двох бурдюків. Далі йти суданці відмовились. Тоді капітан Дгірендра взяв бурдюк води і пішов сам один. Пізно вночі він закопав його в пісок і на восьму годину ранку повернувся до своєї групи. Треба було йти до табору. Щоб не гаяти часу, вони зразу ж, у спеку, пішли назад по своїх слідах. На дорогу в них залишалось тільки два бурдюки води. Один вони випили ще в пустелі, а другий — біля підніжжя гори, звідки починалась пустеля. Вони були страшні, коли повернулись до табору: почорнілі обличчя, запалі очі, розпухлі губи — ну просто наче з того світу прийшли!
На другий день наші носильники стали просити капітана Дгірендру, щоб він одпустив їх. Ми заплатили все, що належало, та ще й розвантажили один човен і віддали їм. Щасливі й радісні, носильники подались додому. Швидка течія підхопила човен і понесла до далеких, дорогих їм берегів Нілу.
Розділ X
У Країні пісків
Я з жахом думав про наше становище. Ми були в Центральній Африці, за тисячі кілометрів від цивілізованого світу. Якби з нами скоїлося лихо, ніхто не допоміг би нам — ми не могли б навіть сповістити про себе. Часто вночі мені не спалось, і я думав про те, які нещастя можуть спіткати нас у цьому безлюдному місці. Звичайно, ні Дгірендра з Чаном, ні Дгандас не дозволяли собі замислюватися над цим.
У нас було кілька великих мішків. Ми склали в чотири найміцніші з них патрони, аптечку, деякий посуд, харч, уславлену капітанову скриньку із скляними очима до опудал птахів та звірів, Чанову — з різним дріб’язком, та багато інших речей, як-от, скажімо, бінокль і компас, — Дгірендра вважав, що ці речі дуже потрібні нам. Записні книжки Шівнатга Джаухрі мав нести Дгандас, карту — капітан Дгірендра (він узяв на себе обов’язки провідника), а жука-скарабея доручили мені. Крім того, ми приготували три бурдюки з водою, але мені, на жаль, не дали нести жодного.
І от одного вечора наш загін на чолі з Дгірендрою вирушив у небезпечну дорогу. Напевне, ми скидалися на в’ючаків.
Коли зійшло сонце, ми були ще в горах і Дгірендра звелів стати на відпочинок, бо йти далі під пекучим сонцем було б нерозумно. Попоївши рису, ми з дозволу капітана випили трохи води.
Тільки-но повечоріло, ми знову знялися з місця і години за дві до сходу сонця дійшли до підніжжя гори, за якою починалася пустеля.
Ніколи не забуду картини, яка постала перед нами. Круглий місяць заходив над пустелею, і вона скидалась на величезне вогненне море. А позад нас уже палахкотіла зоря.
Звичайно зоря приносить із собою радість і надію, але того ранку вона породила в мене тільки нові тривожні думки. На південь і на захід, скільки сягало око, простелилась безкрая піщана рівнина, де не було ні горбка, ні деревця, ні струмочка — нічого, крім червоного гарячого піску.
Даремно я дивився вперед — хотілося побачити шлях Сидячих Писарів, що веде в місто Мітні-Хапі, а не це жахливе безбережне піщане море: воно здавалося мені країною розпачу й смерті.
Ми побули тут до світанку, бо поночі ніяк не могли знайти місце, де закопано перший мішок з водою. Аж коли розвиднілося, ми його розшукали, взяли з собою і зійшли в яр, куди не досягало сонячне проміння. Капітан Дгірендра дозволив нам трохи випити води, і вона здалась нам дуже доброю, хоч була зовсім тепла.
Увечері ми вже йшли пустелею. Місяць освітлював сліди, що їх залишили наші супутники під час попередніх двох походів, і ми не боялися заблудити.
Іти пустелею було важко. Ноги грузли в піску по кісточки. Зрідка ми зупинялися, щоб перевести дух або перекласти вантаж з одного плеча на друге, і знов ішли далі, знемагаючи від спраги: капітан суворо заборонив нам пити воду. Пісок за день так нагрівався, що навіть опівночі до нього не можна було доторкнутися.
Ми легко розшукали місце першої стоянки і, викопавши з піщаного горбка бурдюк з водою, випили з нього половину й лягли, щоб виспатися перед новим переходом.
Збудило нас гаряче сонячне проміння, від якого ніде було сховатися. Пустеля справді скидалась тепер на добре напалену піч. Я лежав знеможений та безсилий і навіть не міг заснути в таку нестерпну спеку. До того ж у піску була сила-силенна всяких комах, і вони страшенно дошкуляли нам.
Я хотів хоч трохи задрімати, але сонце світило просто в обличчя, і здавалось, ніби очі хтось випікає розпеченим залізом.
Води Дгірендра нам не давав; поки ми не дійдемо до останнього мішка з водою, закопаного в пустелі, не можна починати тих трьох бурдюків, які ми несли з собою. Чи довго ще до нього йти, він і сам певно не міг сказати. Наше становище було дуже тяжке. Я вже мало вірив, що наш перехід через пустелю закінчиться щасливо, і дедалі частіше замислювався: чи вдасться нам подолати всі труднощі і дістатися живими до величезних статуй і шляху Сидячих Писарів, чи, може, нам судилося загинути в цих мертвих, страшних пісках.
Коли зайшло сонце, нам було дозволено допити воду з початого бурдюка; хоч як вона нагрілась, але все-таки трохи гамувала спрагу. Дгірендра попередив, що сьогодні вночі доведеться зробити великий перехід, а на це треба буде великої сили й витримки.
Коли спека трохи зменшилась, наш загін вирушив у дорогу. Ми йшли низкою: попереду — Дгірендра, далі Дгандас, за ним — я, а останній — Чан. Я старався, як тільки міг, щоб не відставати од товаришів. Дгірендра, стежачи за слідами, ступав широким кроком і кілька разів навіть починав наспівувати якусь пісню. А мені було не до співів — навіть слухати було важко. Часом я вже думав, що от-от упаду на гарячий пісок, і мене обіймав страх.
Але я поклав собі не виявляти ляку: головне в нашому становищі — воля до перемоги.
Об одинадцятій годині ночі ми дійшли до чергового бурдюка. Я сподівався відпочити, коли раптом був приголомшений наказом Дгірендри йти далі не зупиняючись.
Тепер ми несли вже не три бурдюки, що були з самого початку, а чотири. Капітан Дгірендра взявся сам нести четвертий. Хоч я дуже стомився і почувався погано, але не міг погодитись, щоб Дгірендра ніс ще один бурдюк: адже всі, крім мене, вже мали по одному.
Та я не зважив своєї сили. Хоча ніч була не дуже гаряча, я, пройшовши яких півгодини, почав заточуватися, мов п’яний. Зірки в небі застрибали, високу постать Дгірендри запнула імла…
Я вже ладен був у знемозі впасти на землю, побажати товаришам щасливої дороги і просити їх покинути мене тут, якщо мені судилося загинути в цій пустелі, коли раптом відчув, що хтось зняв з мого плеча бурдюк.
— Пробачте, професоре, — почув я голос Чана, — ви дуже стомились, і цю воду понесу я. Викиньте з голови всякі страхіття, думайте тільки про те, що рано чи пізно ми досягнемо своєї мети, і сміливо йдіть уперед. Головне зараз — витримка, і ми все подолаємо.
Мені несила було заперечувати, і я дозволив узяти мій вантаж. Ми обидва розуміли, що цим вчинком він рятує мене від смерті.
Сонце зійшло, а ми ще не відпочивали. Тепер Дгірендра вів нас тільки по своїх слідах. Нам пощастило — погода весь час стояла безвітряна. Коли б повіяв хоч легенький вітерець, він би зразу замів сліди на піску, і ми могли б заблудити.
