Нарешті ми дійшли до четвертого-останнього закопаного в пустелі бурдюка. Сонце висіло в небі і нещадно палило. З дозволу Дгірендри ми, мов голодні вовки на здобич, накинулись на бурдюк, поспішаючи вгамувати згагу.
Цей день був такий самий, як і попередній. Комашня, спрага, болісне безсоння і жахливе сонце, яке доводило нас до нестями… Затуливши від сонця очі, я довго дивився на південний захід, намагаючись побачити в далині обриси гори. Даремно! Попереду не було нічого, крім одноманітної піщаної рівнини, і я з надією і страхом подумав про завтрашній день. Якщо ми й після наступного переходу не побачимо гори, то це буде для нас смерть.
Коли вірити карті, ми пройшли вже половину дороги. Однак Шівнатг Джаухрі міг накреслити карту пустелі не зовсім точно в масштабі, як і декотрі інші свої карти. Тоді нас чекає неминуча смерть. Високо над нами кружляв у повітрі яструб — єдина ознака життя в цих місцях. Незмінний супутник смерті наперед смакував бенкет.
Дгірендра передбачливо дозволив нам поспати кілька годин після заходу сонця. Вдень ми ніяк не могли заснути через спеку, і якби капітан не дав нам перепочити перед новим переходом, то я не пройшов би й півгодини. Сон підкріпив нас, ми випили решту води з бурдюка і о першій годин ночі рушили далі.
Я дозволив Чанові забрати в мене весь вантаж: я так почував себе, що було б нерозумно опиратись. У нас залишалось чотири бурдюки з водою, а ми навіть не знали, скільки нам ще треба пройти. Все це скидалось на якусь одчайдушну гру, тільки тут ми важили своїм власним життям. Та коли я дивився на Дгірендру, то бачив у його очах задоволення — мабуть, такі випробування йому до смаку. Він належав до тих людей, котрі все життя бавляться із смертю й небезпекою, як штукар з кинджалом та шаблею.
Рано-вранці Дгірендра дозволив зупинитися на відпочинок. Трохи вгамувавши спрагу, ми полягали на пісок, міцно заснули й спали кілька годин. А потім почалася така спека, що про відпочинок годі було й думати.
Увечері ми рушили далі і пройшли за ніч кілометрів десять-п’ятнадцять. О третій годині ночі ми зупинилися, щоб хоч трохи поспати й відпочити, поки сонце підіб’ється вгору. Того ранку ми випили воду з бурдюка, що його Чан забрав у мене. Чанові було нелегко, я бачив це. Він за ці дні дуже схуд, в очах зник веселий вогник, а самі очі позападали.
За дальші три дні не сталося нічого нового. Як і раніше, ми йшли всю ніч і частину ранку. Води Дгірендра давав нам зовсім мало, і від невгамовної спраги в мене весь час ніби щось кололо в роті.
Що далі заходили ми в глиб пустелі, то дужче палило сонце. Спершу ми випили воду з Чанового бурдюка, потім — з Дгандасового, і на шостий день у нас залишився тільки один — той, що його ніс Дгірендра. Порожні бурдюки ми кидали на пісок, і вони лежали там, мов віхи пройденого шляху.
Тепер ми повинні були зробити останнє, нелюдське зусилля. О третій годині ми рушили далі, хоч сонце пекло немилосердно. Охлялі, мокрі від поту, ми чвалали один за одним страшною пустелею. Кожний крок вимагав від нас величезного напруження волі.
Коли сонце зайшло, Дгірендра дав нам по півсклянки майже гарячої води. Ми хотіли відпочити, але наш суворий начальник заборонив, сказавши, що для нас перепочинок — це смерть, і звелів іти далі.
Уночі з півдня подув теплий, але вологий вітер. Він зняв хмари піску, який засипав нам очі, попадав у ніс і огидно хрущав на зубах.
Вже не пам’ятаю, скільки годин ми йшли, не відпочиваючи. Я брів по піску, наче в якомусь тумані, не чуючи свого тіла і ні про що не думаючи, мов накручений автомат. Здавалось, якась сила ззовні весь час штовхає мене вперед.
На сході зазоріло. Тільки-но Дгірендра дозволив нам зупинитись, ми поскидали мішки та рушниці і впали, знеможені, на гарячий пісок.
Ніколи не забуду, як сходило сонце того ранку. Навколо лежала така сама мертва піщана пустеля, де не росло ні травинки. Не вгавав південний вітер; він підкидав метра на півтора над землею дрібний пісок. Але вгорі, над цією густою туманною завісою, повітря було чисте й прозоре, і, коли зовсім розвиднілось, ми раптом побачили на південному заході високу стіну плато. Змучені й знесилені, ми не могли стримати радісних вигуків: то вже був кінець пустелі, до якого ми так поривались.
Але смерть ще віяла над нами своїм крилом: вітер дедалі дужчав, над пустелею спливала темна хмара і насувалася просто на нас.
Тільки-но ми встигли ковтнути трохи води, як небо насупилось і почалася піщана буря.
Пісок засліплював очі, набивався в рот, коли ми говорили, засипав вуха, і ми на якийсь час зробились ніби глухонімі. Щільно притулившись один до одного, ми лягли і пролежали весь день.
Буря тривала тридцять шість годин; за цей час ми випили майже всю воду. Нарешті знову рушили; наші речі стали далеко важчі, бо в них набився пісок.
Коли зійшло сонце, ми були вже зовсім близько від гори. Залишалося кілька кілометрів, але ми вже зовсім охляли. Дгірендра, який підтримував своїм прикладом навіть таку легкодуху людину, як я, сам став схожий на скелет. Чан зовсім схуд. Дгандас останнім часом ніби збожеволів. Очі в нього вилізали з орбіт, і він, стиснувши тонкі губи, подовгу дивився вперед страшним, ніби невидющим зором. І тепер він, не звертаючи на нас уваги, дивився на стіну гір перед нами і безмовно йшов уперед, вигнувшись, мов яструб. Він так поспішав, неначе тікав від якоїсь небезпеки.
І він справді тікав, тікав від смерті, від страшної, болісної смерті; її палюче дихання ми всі вже почували на собі, знемагаючи від спраги. Ми знали, що першої-ліпшої хвилини сили наші вичерпаються, і тоді, майже досягши мети, ми впадемо на гарячий пісок і назавжди залишимося тут, у цій страшній, нікому не відомій країні.
Дгірендра поділив останню воду. Не можу без сліз згадувати цю шляхетну людину. Коли він ділив її між нами, то щоразу частину своєї пайки віддавав нам, хоч і його так само пекла згага. Дгірендра здатний був на всякий самовідданий вчинок, він нічого не боявся. Це був справжній ватажок!
Наш загін посувався дуже повільно. Ми з Чаном відстали. Попереду всіх ішов тепер Дгандас. Наче диявол вселився в нього. Дгандас спотикався, падав, знову вставав і вперто прямував уперед, навіть не обертався, щоб подивитись, чи йдемо ми за ним.
Опівдні я знепритомнів і впав у пісок.
Я прийшов до тями тоді, коли Чан намагався підняти мене. Нарешті йому вдалося зробити це, але він не проніс мене й двадцяти кроків, як сам знепритомнів.
Тепер ми вже вдвох лежали поряд на піску, з заплющеними очима, ніби неживі. Сонце стояло високо і обпалювало нас своїм гарячим промінням. У горлі в мене пересохло і нестерпно пекло, язик напух і болів. Очі були запалені й червоні від піску, дивитись я не міг. Сонце так спалило мої руки, що найменший дотик до них викликав гострий біль.
Я навіть не пробував підвестися, бо знав, що не зможу, і мовчки лежав, чекаючи смерті. Раптом хтось підняв мене. Я розплющив очі і побачив капітана Дгірендру. Він повернувся і тепер ніс мене на руках. Я не спромігся подякувати йому, але з очей моїх текли сльози, красномовніші за всякі слова. Ніколи не забуду цього вчинку і, скільки житиму, згадуватиму капітана з великою вдячністю.
Озирнувшись, я побачив позаду Чана, а далеко попереду — Дгандаса, що мав, як і раніше, вигляд божевільного. Він не зводив погляду із статуй метрів п’ятдесят заввишки, висічених у скелях і обернених обличчям до пустелі.
Я так охляв, що навіть не здивувався, коли побачив їх. І Дгірендра та Чан також мовчки дивились на величезні статуї і повільно прямували до них.
Я знав ці скульптури. Ліворуч височіла статуя староєгипетського бога Тота з головою священного ібіса, а праворуч стояв бог потойбічного царства Анубіс з головою шакала. Повітря було таке прозоре, що ми чітко бачили ці незвичайні пам’ятки стародавнього мистецтва, хоч до них було не менш як півтора кілометра.
Ось і капітан Дгірендра не витримав і впав на землю. Чан дійшов до нас і на превелику силу допоміг йому підвестись. Я розумів, що мушу йти сам, бо Інакше Дгірендра й Чан понесуть мене, та коли й вони знеможуться і впадуть, нас ніщо вже не врятує. Великим напруженням волі я примусив себе встати, і ми, підтримуючи один одного й низько похиливши голови, почвалали по гарячому піску. Про Дгандаса ми зовсім забули, а він на цей час уже дійшов до статуй.
І враз ми почули попереду глухий зойк. Ми підвели голови й побачили, як Дгандас високо підніс руки вгору і хряснувся на землю.
Ми не встигли підійти, як він підвівся сам, шпурнув додолу мішок та зброю і, хитаючись, як п’яний, рушив далі. На нас він не оглядався.
Біля підніжжя гори він знову впав, але цього разу вже не зміг підвестися і поліз рачки. Ми підійшли до того місця, де Дгандас кинув свої речі, полягали на землю і злякано дивились, як він видирався східцями, видовбаними у скелі.
Він зник з очей, і ми не бачили його, мабуть, з годину. І раптом ми вперше за дві доби почули голосний вигук. Дгандас кричав нам з гори:
— Вода! Я знайшов воду! Ми врятувались!
Дгірендра встав, нелюдським зусиллям добрався до сходів і зійшов на гору. Ми з Чаном почвалали за ним, якось добрели до підніжжя гори й попадали. Незабаром повернувся Дгірендра з кухлем води. Холодна вода здалася нам божественним напоєм і влила в нас життя, надії, силу, мужність. Ми подолали жахливу пустелю, і тепер уже ніякі труднощі нам не були страшні і не могли спинити нас.
Розділ XI
Шлях сидячих писарів
Ви, напевне, здивуєтесь, почувши, що на горі була вода, коли внизу простелилася безводна пустеля. Однак причина цього явища дуже проста. У пустелі пісок лежав на твердих породах, що не пропускали ґрунтової води. Вершина гори складалася з таких самих твердих порід, але трохи нижче, на схилі, оберненому до плато, ішли м’які, пухкі породи. Крізь них, за двісті метрів од вершини, пробивалося джерело чистої студеної води.
Ми добралися до струмка, полягали на живіт і, наче кози на водопої, почали жадібно хлебтати воду.
Відколи наш загін відійшов од ріки, ми вперше побачили воду, крім хіба тієї, що несли на собі в бурдюках. Та й тоді, коли наш табір стояв ще на березі ріки, ми розташовувались якнайдалі від води, бо над рікою кружляла сила-силенна мух, комарів та москітів. Ще з Шівнатгових записних книжок ми знали, що в долині ріки Собат є особливий вид мух, нешкідливих для людини, але здебільшого смертельних для великої худоби — для корів, буйволів і коней. Тому ми поклали собі не їхати через пустелю верблюдами, та вони навряд чи й витримали б таку довгу дорогу на південь.
Ми напилися досхочу холодної води, полягали в густому затінку дерев і зразу ж позасинали.
Коли зійшло сонце, я прокинувся й побачив, що Дгірендра вже розпалив вогнище і повісив над ним казанок. Незабаром прокинулись і Дгандас та Чан. Ми всі втрьох подались до струмка і з насолодою покупалися вперше за багато днів. Сніданок був уже готовий, коли ми повернулись. Нас не довелося довго запрошувати до «столу». Ми вийняли з мішка ковдру, розстелили її під густим шатром дерев і почали жадібно їсти. Навряд чи ви зможете уявити собі, які добрі були коржі з рису, що їх приготував здатний до всього капітан!
Ми наїлися вдосталь і почали роздивлятися навколо. Не забуду ніколи, як ми раділи, опинившись після безводного вогненного пекла в райській країні, де росли веселі зелені гаї, стелилися луки з високою соковитою травою і повівав свіжий вітерець. Дзюрчання струмочка здавалось нам солодшим від співу небесної лютні.
Під нами далеко на північ простяглася страшна мертва пустеля з гарячим жовтим піском, а на південь лежала чудесна країна із зеленою травою та могутніми деревами. Повітря тут було таке чисте й прозоре, що здавалось, ніби гори зовсім близько. Скрізь височіли пагорки, порослі зеленню; на їхніх схилах лежали величезні кам’яні брили. Невеликий струмок, що починався від нашого джерела, біг униз, зливався з іншими струмками і біля підніжжя гори вже ставав річкою; вона текла долиною кудись далеко на південь.
Метрів за чотириста від нас стояли дві кам’яні триметрові статуї, обернені обличчями одна до одної. Я зразу попрямував до них, щоб краще роздивитися. На вигляд вони не відрізнялись від статуй сидячих писарів із Саккари. Час і дощі дуже зіпсували статуї, стерли риси їхніх облич. Кожний писар сидів на постаменті і, схрестивши ноги, тримав на колінах папір.
Попереду, скільки сягало око, стояла сила-силенна таких скульптурних пар метрів за чотириста одна від одної. Подвійний ряд статуй ішов далеко на південь; величезні кам’яні писарі
