Загрузка...

Марина Соколян

Кодло

Експериментальне дослідження

Людський розум влаштований таким чином, що людина більше схильна до брехні, ніж до правди.

Еразм Роттердамський

Університет — це сам Диявол, або, принаймні, його основна резиденція. В будь-якому разі, навчання тут — остання річ.

Лорд Байрон

ВСТУП

Тяжко навіть уявити, яку всеосяжну владу має над нами школа. Звісно, не лише початкова школа — але й усі її модифікації вищого рівня.

Наші взаємини з владою починаються саме зі школи. Влада батьків має іншу природу, там діють як фізіологічні, так і економічні чинники. А от у школі ми мусимо коритись зовсім чужим людям. Там створена жорстка система винагород і покарань, саме там формується умовний рефлекс реакції на примус — хтось потерпає під тиском обмежень, а хтось вчиться отримувати від цього користь.

Школа — це окремий мікрокосм, гротескна модель суспільства. Більш за все ця суспільна модель нагадує олігархію, чи навіть синархію, оскільки влада вчителів, традиційно, тримається на духовному авторитеті. А ще — на вихованому цивілізацією культі знання. Вони немов складають коло втаємничених, котрим належить істина. Їм не потрібно нічого доводити, адже вони вимагають беззаперечної віри. Вони здатні переконати нас в будь-чому.

Школа — це місце, де все присвячене одній меті: виробництву людей. Ми йдемо до шкіл неоформленими, де нас беруть, як глину, і нашвидкуруч ліплять різні корисні речі: з кого — чарку, з кого — урну, а з когось — діряву макітру. А потім ставлять на дно серійне тавро. І що б ми далі не наливали у власні світоглядні 'ємності', форма їхня вже не зміниться.

Школа — це своєрідний інкубатор, де створюються необхідні умови — закритий, комфортний простір та інтенсивне насичення належною інформацією. Але варто інкубаційному періоду завершитись, варто нам опинитись поза дбайливо створеним для нас світом, і ми відчуваємо неабиякий дискомфорт. Ми почуваємось втраченими і не відразу знаходимо собі адекватне застосування. Добре коли взагалі знаходимо.

Адже школа — це лише містифікація, нехай як завгодно складна і наближена до дійсності. Все, що там відбувається — це швидше гра, моделювання, випробування. Винагороди і покарання — лише символічні. Вони є для нас настільки реальними, наскільки ми дозволимо їм бути. Влада вчителів є такою ж ілюзорною. Адже саме ми дали їм цю владу! Ми дали їм нашу шану і покору в обмін на інформацію та корисний досвід.

Однак, ця гра часом заходить надто далеко. Не знати навіть, може такою є людська природа, але ми щоразу забуваємо про те, що в дійсності діють інші закони, аніж в стінах освітніх закладів. Дві найбільші наші помилки — звичка до покори та проблеми з усвідомленням відповідальності за власні вчинки. Перша помилка призводить до розгубленості, безпорадності, а також ліні і нездатності до боротьби. А друга помилка — інша крайність — робить нас легковажними, а іноді навіть схильними до злодіянь.

Ви добре вчились в школі? Ну, і чого ви досягли? Якщо ви повірили в цю Велику Містифікацію, то, ймовірно, вас і надалі дуритимуть. Якщо ж ви геть в неї не вірили, то, власне, ви мабуть і нічому корисному не навчились, адже гра без віри в неї втрачає будь-яку цінність. Отож, виходить, треба водночас і вірити, і не вірити? Змінювати переконаність на скептичність по два рази на день? Ну, якщо вам вистачить на це сил душевних, то ви з честю пройдете це випробування. І може навіть, навчитесь дурити інших. А вони подарують вам владу над собою.

РОЗДІЛ І. ШКОЛА, ЯКА Є

Він зупинив працівника вокзалу, що проходив повз, але не наважився запитати про платформу дев’ять і три чверті. Службовець ніколи не чув про 'Хогвардс' і, коли Гаррі не зміг пояснити, де розташована ця школа, почав дратуватися, наче Гаррі зумисне прикидався дурником.

Дж. К. Роулінг

Належне покарання… Навіть більше того — відповідне. Навдивовижу адекватне. Шляк! Сорок три чорти йому в пельку!

Я підібрала камінець і зі злістю жбурнула його в піняві води затоки Сент-Ендрюз. Якийсь джентльмен в капелюсі здивовано зиркнув на мене. Що вирячився? Іди, йди собі, дядьку! Не бачиш, насолоджуюсь пейзажем. А валізи? То що? Все своє ношу з собою. Косметичка там, несесер… Боже, як я хочу спати, їсти хочу, в душ! Я ж уже третій день в дорозі. І головне, абсолютно невідомо, що мені робити далі.

Тільки зі мною, мабуть, могло таке трапитись. Вічно я якісь пригоди вигадую на свою… гм, голову. Як ото минулого року, заманулося мені провести включене спостереження за роботою столичних повій. Еге, добре хоч в міліцію вчасно забрали; ніколи не знаєш, де тобі пощастить… І тепер от. Вступити за фіктивними документами до фіктивного університету! Правда, смішно?!

Ну, власне, сам університет справді існує. Тут навіть, я чула, навчається котрийсь зі спадкоємців англійського престолу. Вельми славна установа, гарна така, вся модна, стародавня і таке інше. Он, бовваніє за спиною своїм шикарним історичним фасадом. Лише от документи мої свідчать про зарахування до факультету, якого просто немає в цьому чудовому освітньому закладі. 'Human Science School'… Я зі своїм хлопським розумом вирішила, що то щось на зразок факультету психології. Школа психології тут таки є, лише про мене тут ніхто й не чув ніколи. Продемонстрували мені списки, побідкалися зі мною за компанію… ну і до побачення. Отакі от 'Європейські Університети'. Холера! Аніта до Амстердаму поїхала, цікаво, як-то в неї склалося? Може теж блукає тепер, червоними кварталами? А Маркові взагалі пощастило. З Будапешту найближче додому добиратися. Хоч автостопом. А мені, з цієї діри дідькової як? Все ж таки острів…

А може це й справді жарт такий? Англійський такий гумор? Подивилась поважна комісія на мою довільно заповнену анкету, художньо скомпільовані рекомендації, і вирішила влаштувати мені таку науку? Мовляв, жеби знала, як серйозних людей дурити. Схоже на те. Ну, вважайте, все, я караюсь, мучусь, і всіляко каюсь, готова, можна сказати, свою провину спокутувати. Не така вже вона й страшна. Біда в тому, що гроші в мене вже майже закінчились. Квиток на літак до Лондона мені видали разом з документами (дивно, як це він виявився справжнім?), а от далі порадили добиратись власними силами. Сказали, потім відшкодують. Ну, я й замовила собі нескромно квиток першого класу на единбурзький поїзд. А потім ще таксі від Лейчарса, чи як там його…

Ну все, я більше не можу. Якби не цей холодний вітер, заснула би просто тут, на причалі. Наблукалась я вдосталь, до пенсії стане. В цьому чарівному Сент-Ендрюзі консульства нашого, звичайно, немає. То що ж, назад до Лондону? Але за які такі кошти? І, до речі, вже вечоріє, то що ж, мені і справді ночувати на вулиці?

Я підібрала валізи і пошкандибала назад до центру містечка. Пошкандибала, бо плюс до всіх своїх нещасть натерла ногу, та й валізи з речами на наступні десять місяців зовсім життя мені не полегшували… Треба було знайти телефон і ще раз спробувати додзвонитись до шановного пана Фелоні, який підписав мені листа-запрошення. Не може ж так бути, щоб формальності на кордоні мені вдалося подолати за допомогою підробних документів! Та й співбесіда у посольстві… Адже у нас не так просто отримати візу до Британії. Значить, клята Школа Людських Наук таки мусить існувати!

Містечко взагалі-то навіть гарне і по-музейному затишне. Коли я лише дізналася про своє призначення до Сент-Ендрюза, я довго з захопленням розглядала листівки і фото цього міста. Ну що ж, тепер я могла бачити мальовничі руїни замку, залишки славетного собору, схожі на величезне веретено, та гостроверху вежу Святого Сальвадора так би мовити, in personae. І все це, з огляду на теперішні обставини, тішило мене невимовно.

Побиті горем коліщата валізи глухо стукали по бруківці. В місті вже почали запалювати вечірні вогні, прожектори гарно висвітили замок і узбережжя. Угу, навряд чи я зможу видзвонити пана Фелоні о такій годині. Навіть якщо він існує. Значить завтра, з самого ранку я повернусь до Університету, зроблю там скандал по мірі сил і можливостей. Тоді мене напевне депортують. О, яка гарна ідея! Але ж то лише завтра…

Тим часом я вийшла на центральну вулицю міста — Market Street. Ну, принаймні, це — найширша вуличка, прикрашена навіть сяким-таким фонтаном і численними крамничками та забігайлівками під життєрадісними вивісками 'Pots and Pans', 'Crown and Anchor', 'Fine Ale and Food'— автентика, та й годі. Тут,

Вы читаете Кодло
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

2

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату