А я склала руки рупором, щоби було голосніше чути, й заволала:
«Шку-у-ро-о-дс-е-ри!»
Петько зупинився і поглянув у наш бік… Нас немов вітром здуло, тому що Димка схопив мене за руку і ми втекли. А я розхрабрилася та й кажу:
«Правда, він почув, як я кричала?»
«Почув, – відповів Димка, – але, розумієш, з оцим треба бути обережнішою. Ми що?.. А він – що?!»
«Він здоровань», – зітхнула я.
«Отже, не треба лізти на рожен».
– Дідусю, – сказала Лена, – ти уявляєш, яка я була дурна. Уявляєш?! Я йому підтакнула. І взагалі я йому весь час підтакувала!.. Я знаю тепер: підтакувати – це погано…
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Шостий клас дружною оравою ввірвався до фізичного кабінету на чолі з Димкою, який на ходу розмахував скарбничкою з грошима.
Він тепер скрізь і повсюди був перший. Йому давали дорогу, зазирали до рота, коли він що-небудь казав; у нього питали поради з будь-якого приводу, йому вірили, його любили – адже він їх зробив самостійними людьми. Всі старшокласники і навіть випускники їхали до Москви на батьківські гроші, а вони, завдяки Димці Сомову, на власну трудову копійчину.
І ось вони, веселі, любі, безтурботні, ввірвалися до фізичного кабінету, щоб відсидіти свій останній урок… А потім канікули – і Москва!.. І прочитали на дошці оголошення, яке написала Маргарита Іванівна, що замість уроку фізики буде література. Розвернулися, щоб іти до іншого кабінету, але зіткнулися у дверях з Кудлатим і Рудим. Кудлатий, вихваляючися своєю богатирською силою, заштовхнув усіх назад до класу, і хтось упав, а дівчата запищали. Кудлатий і Рудий були дуже задоволені своєю перемогою й горлали, перебиваючи один одного:
– Свобода-а-а!
– Фізичка захворіла-а!
– Канікули-и-и! Даєш кіно!
Димка сказав, щоб вони не горлали, а прочитали, що написано на дошці. Кудлатий і Рудий почали читати по складах оголошення на дошці:
– Дру-зі-і! У вас-с-с бу-де уррро-окк, – читали вони на два голоси, – лі-те-ра-ту-ри!..
Коли вони читали підпис Маргарити Іванівни – а та підписалася двома літерами «М. І.», – то замекали вівцями:
– М-е-е-е-е… І-і-і-і-і…
Багатьом сподобалося, як вони читали, і з усіх боків полинуло мекання:
– Ме-ее-е!
– І-і-і-і!
– Мергеріте-е-е! Іванівне-е-е!
– А після уроків у нас робота в дитячому садку, – оголосив Димка, – шефська.
– Яка ще робота, – мовив Рудий. – Адже завтра канікули!..
– А мені батьки взагалі заборонили працювати, – проспівала Шмакова. – Вони кажуть: «Краще вчися, а працюватимемо ми».
– Ми ще тільки ростемо! – писклявим голосом докинув Рудий.
– У нас слабкий організм! – гаркнув басом Кудлатий. Вони реготали із власної дотепності.
– Нічого, попрацюєте. Нас там чекають, – знову почав Димка. – А ви, друзі-товариші, – сказав він Кудлатому й Рудому, – якщо не подобається, шкварте звідси! А ми дали обіцянку й виконаємо її.
– Димочка хоче головним бути, – сказала Шмакова. – Начальник!
– Точно! – зареготав Попов, зазираючи Шмаковій у обличчя. – Хлопці! Димка – начальник!
– А ми його зараз по шапці, – Кудлатий підійшов до Димки. – Набрид ти нам, Сомов, зі своєю скарбничкою… – Озирнувся на клас: – Правду я кажу?
– Ще і яку правду! – простогнав Рудий. – У саме яблучко.
Димка розгубився. Він ніяк не сподівався на такий натиск. Він звик, що йому всі заглядають до рота. Аж раптом бунт! Цієї миті в дверях з'явився Валька. Він обіперся плечем на одвірок і недбало оголосив:
– Я не ломовик, щоб задурно перериватися. В нас держава багата.
– З'явився нарешті!– Димка пожвавішав. – А чи ви знаєте, чим займається наш Валька? Тихо!.. Зараз я вас здивую!
Але тої миті за Вальчиною спиною виросла голова, прикрита кепкою. Це був сам страшний Петько.
– Валечку, – сказав він, – я тобі портфельчик приніс. – Він простягнув Вальці портфель і пройшов вихлястою ходою до вчительського столу. – Добридень, дорогі діти!.. – Повернувся до Димки, поплескав його рукою по щоці. – І тобі, друже, ще раз добридень. – Він тяжко зітхнув. –
Підслуховувати, звісно, негарно, але я чув ваші розмови й зрозумів ваші незгоди… Виявляється, дехто з вас прагне працювати, в той час як більша частина колективу бажає брати участь у культурно-масовій розвазі, тобто відвідати місцевий кінотеатр. Я гадаю, що меншість повинна поступитися. Такий закон колективу. Отож ваша проблема – справжня дурниця.
Він повернувся до дошки і, щось наспівуючи собі під ніс, стер Маргаритине оголошення.
– Ось ви й вільні. Як вітер!.. Як моторний човен, у якого двигун потужніший, ніж у рибоохорони… Бувайте щасливі, діти! А ти, друже, – сказав він Димці, – не кривдь, будь ласка, мого меншого. – Він насварився на Димку пальцем, усміхнувся всім і пішов собі.
Ленка гадала, що Димка одразу ж кинеться на Вальку й усім усе розповість, але той чомусь змовчав.
І тої миті Рудий серед цілковитої тиші невпевнено промовив:
– А може, й справді якийсь невідомий зайшов і стер…
– Ну ти – розумний! – зрадів Валька.
– Виходить, ми цього не читали? – засміялася Шмакова.
– Еге ж! Не читали й не чули, – докинув Попов.
– А Попик у нас метикований став, – хвалькувато проспівала Шмакова. – Моя школа…
– Ми ж Маргариту підведемо! – пробував зупинити їх Димка.
– Заткни рота, підспівувачу!-загорлав Валька. – Даєш кіно-о!
Хлопці й дівчата посхоплювались зі своїх місць і кинулися до дверей:
– У кіно! Даєш кіно-о-о!
Димка заступив їм дорогу, але вони змели б його, їм так кортіло в кіно, коли б не крик Васильєва:
– А в мене немає грошей!
Отоді-то по-справжньому все й почалося. Димка чомусь раптом забув, як він щойно, цієї ж хвилини, сам не пускав усіх у кіно, вихопився на середину класу й радісно закричав:
– Васильєв! Я тобі позичу!.. І всім позичу, в кого немає… – Голос у Димки лунав дзвінко. – Отже, легенда така– ми пішли відвідати хвору фізичку!
– У-у-у, Сомов – голова! – захопився Рудий. – Відвідаємо хвору! Оце по-справжньому!
– Як тимурівці! – захихотів Валька.
І Ленка теж захоплено зареготала: їй сподобалося, що Димка такий меткий.
А він уже командував, щоб виходили з класу по двоє. І перший кинувся до дверей. За ним – Ленка. Вона навіть когось відштовхнула, щоб не відстати від Димки.
І тої миті їм у спину вдарив різкий голос Миронової:
– А я в кіно не піду!
– Ти? – перепитав Димка.
– Так, – відповіла Миронова.
