Брайнт.
— Так-так, — швидко погодився Гленд. — Я був веселим і часто кепкував над тими, хто залишився нагорі. Тепер я вже не сміюся. А якщо й пробую сміятися, мене тіпає, і сміх тоді істеричний. Ніби хтось обірвав у моїй душі веселі струни й виплів з них товсті ґрати для мого вічно ображеного й зболеного серця.
— На вас випробували чистий імпульс людського страху, — повідомила Мері, вловивши момент, коли з Глендом можна заговорити відверто.
— Але чому ніхто не запитав моєї згоди? В нашій країні не повинно так робитися, Мері. Я буду скаржитися Президенту. Ви самі передасте моє обурення…
Президент не знає про роботи Хілди Брайнт. І його руки не дістануть Хілду у вашому підземеллі. А Хілда нікого не питає й не попереджає про свої експерименти, бо тоді не буде того ефекту, на який вона розраховує. Якщо ж ви надумаєте скаржитись, то що напишете в своєму протесті? Як уві сні злякалися вмерти від вибуху атомної бомби? Вам і повинен снитися такий сон, бо тільки й думаєте про атомну війну. Вас ще й оштрафують за наклеп на нашу миролюбну країну, яку хочете звинуватити у випробуванні на людях нейрозброї, що працює на енергії людського розуму. Ви не подумали про це, містер Гленд. До того ж ті, хто вас судитиме…
— Мене ніхто не судитиме, бо позов подаватиму я, а не Хілда Брайнт.
— …ті, хто вас судитиме, знатимуть, що вам — з вашим скаліченим розумом — залишилося жити лічені місяці. Вас можуть одразу ж відправити в жовтий дім, тобто в лабораторію Хілди Брайнт, — її цікавлять наслідки застосування нейроімпульсів, що вражають людський розум. Зброя, містер Гленд, — це винахід, про який треба знати абсолютно все, інакше ніхто не навчиться захищатися від неї. Зброю готують на чужі голови, і тому тут не може бути приблизних параметрів.
— Розтлумачте мені, Мері, я забув, що означає останнє слово.
— Ви полювали коли-небудь?
— Так. На куріпок, бекасів і диких гусей.
— І стріляли по цій дичині різним шротом?
— Безперечно. Інакше б куріпку розбило на шмаття. А якби я йшов полювати гусей дрібним шротом, то завжди повертався б упорожні.
— От бачите, рушниця була одна, а заряди — різні. Дивлячись, кого ви надумали вбивати…
— Для чого так жорстоко, Мері? — аж підхопився з крісла обурений Гленд. — Я не вбивця, а мисливець. І полюю на заради здобичі, а займаюсь спортом.
— Марне виправдання, містер Гленд, бо для куріпки ви — вбивця. І не заважайте, інакше я не поясню, що Хілді Брайнт треба знати, який заряд використовувати для одного вже літнього фермера, для групи туристів чи тисячного товписька демонстрантів і чим їй полювати на цілий континент, заселений жінками, дітьми, літніми людьми… Тут треба розрахувати так, щоб одаково подіяло на всіх, нікого не вбивало, але й не залишало неушкодженим.
— Все, що ви говорите, — реальна загроза?
— Запитайте у Хілди Брайнт. Або у Джоя Блеклі. І скажіть їм, що про це дізналися від мене. Опісля ні ви, ні я, містер Гленд, не побачимо вже ніякого світу. Незважаючи на те, що я радник Президента і на моєму рахунку мільйони доларів. Держава стоїть вище наших інтересів і нашого становища в суспільстві, сер, — пояснила Мері.
— Я уб’ю її, - рішуче сказав Гленд і викинув останній клаптик розірваної фотографії. — Смерть її буде страшна. Про те не залишиться ні фотографії, ні живого свідка. Я дуже довго вирощував редьку на замовлення Хілди Брайнт, і мені ніколи було подумати, чим вона займається. І чому сховалася тут, а не поїхала працювати на Ранчо Доута, як ті, з ким працюють японець і росіянин. Я здогадувався, що на мене дивляться, як на блазня, але сподівався на великодушність тих, хто вирішив знайти в мене прихисток… Страшно подумати, що на землі з’явилися потвори, які вирішили одібрати розум у живих людей. І ці потвори прилетіли не з інших світів, а вилупилися на нашій планеті й вигодувалися нашим хлібом.
— Я прийшла попрощатися з добрим сусідом і не змогла змовчати того, що знала про наругу над вами, містер Гленд, — сказала Мері. — Я вас поважала і через те відкрила таємницю.
— Ви не клопочіться тим, Мері, - зніяковіло заусміхався Гленд. — Про це ніхто й ніколи не дізнається. Я зараз виведу з ладу їхню систему живлення, і тоді ніхто не вийде з цього підземелля. — Гленд підійшов до шафи з книгами, вихопив томик Шекспіра й натиснув на сіру пластину.
— Але нам треба вийти з кабінету, сер… — холонучи, сказала Мері.
— Так, спершу ми вийдемо звідси, а потім я відкрию шлюзи підземної ріки. Я беру там воду для поливу. Але я це зроблю, коли ви будете далеко. Добре, що ви прийшли сьогодні, бо завтра Хілда збиралася в місто.
Мері стало моторошно на душі.
XLVIII
Кукудзі Тонако стояв босоніж на гарячому піску острова Білих черепах і незмигно дивився на море. Чорні кучері на його великій голові ледь ворушилися під легким повівом вітру.
— Павел! — різко вигукнув Кукудзі, відлякуючи чайок, що дрімали на березі. — Павел, ви нічого не чуєте?
Острожний не встиг відповісти, як Кукудзі сів поруч, нагортаючи пісок на цупкі шорти.
— Страшно повертатися в майстерню, де тебе виліпили й вдихнули життя. Але це повернення неминуче. І ми повернемося в океан голодні й беззбройні. Тоді природа сама визначить, кому залишатись на землі й в океані: нам чи отим комахам, яких ми зараз спалюємо соплами своїх ракет. — Кукудзі уткнув обличчя в долоні.
— Ви мало бували на свіжому повітрі, - сказав Павло. — Ви вчаділи в своїй лабораторії від самоаналізу, сер.
— Так само, як і ви, — відповів Кукудзі.
— Ученому не можна залишатися довго самотнім: він забуває, чим живуть люди, — мовив про обох Павло.
— Вам легко дорікати. Ви не знаєте, як живеться вченому після того, коли його викидають з лабораторії разом з недоїденим бутербродом…
— Цього ви можете не боятися хоча б тому, що бачили хвилю Малькольна.
— Так, це справді щось неймовірне. І воно існувало завжди, а ми побачили тільки тепер! Я називаю природу ледачим генієм: їй нікуди поспішати — у неї попереду вічність. А що я встигну за свої роки? Та й то я не знаю, скільки їх залишилося попереду. Хіба не жахливо — розуміти свою приреченість і страждати, шукати, битися, щоб твій розум — цяточка світла — вихопив із мли невідомого ще одну дрібку правди про наш світ.
— Я не відчуваю трагізму в своїй роботі, сер, — сказав Павло й повів очима на оранжевий і зелений намети в бухточці острова. — Ходімте, пора снідати.
— Їсти треба вчасно, — іронізував Кукудзі. — Апетит постійно нагадує про небезпеку залишитися без шматка хліба.
Павло дивився на синюватий дим, що тонкою цівкою коливався межи наметів.
— Ви спокійні на цьому острові? — запитав Павло. — Великі розкоші нагадують мені великий сміх, після якого обов’язково комусь доводиться плакати.
— Ні, ми заслужили на цей відпочинок, Павел, — не погодився Кукудзі. — Ми в гостях у Мері, яка ніжно любить вас і Кет. Мені легко на серці, поки я не думаю про Ранчо Доута. Давайте хоч тут спочинемо.
— Тут океан, містер Кукудзі, а на яхті стоять наші установки. Чи не краще їх відправити на велику землю?
— Я спокійний, коли знаю, що установки поруч з нами, Павел. Людині спокійніше дивитися на дитину, коли вона грається вогнем перед твоїми очима. Тим більше, тут надійна охорона, Павел.
