жізні
сщастя».
— Нема, значить, тобі щастя, синочку, та й де воно візьметься при лихій годині,— каже якась
тітка над вухом, а сама вже шелестить рублями до безногого дядька.
— Ну, раз нема, то нема,— каже Миколка і йде до перукарні, туди, де милять милом, точать
бритви об паски і щетини під бритвами аж цвірінчать, так щетинам голитись не хочеться. І пахне
духами, так пахне духами, що і не вилазив би із цієї теплої перукарні, а навіть жив би у ній і з ранку
до вечора нюхав би цей золотий запах духів, якби не корова.
— А тобі чого, малий?
— Дядьку, капніть мені духами за шию, а я вам цілу десятку дам.
— Е, ні, десяткою тут не обійдешся.
— Ну, тоді за двадцятку!
— Спершу покажи, бо таких шелихвостів, як ти, вештається тут до чорта.
Миколка відвертається до стіни, дістає з пазухи червону тридцятку і каже:
— Гляньте, що не брешу.
— Тоді йди сюди, я тобі подушу на всі тридцять. От тут-то вже Миколка й злякався: викинув
гроші на свинки, викине на духи, а корова?
— Ні, за двадцятку, і край, а десятку давайте здачі.
— Ти дивися якийі Скільки ж це тобі?
— На цю осінь до школи...
— Тоді нагинай голову, і буде тобі за двадцятку. Перукар бере зеленого флакона і під регіт
дядьків, що під стінами стоять в орденах та медалях, капає холодними духами Миколці на шию.
— Може, ще й під носом?
— Але за двадцятку,— швидко відказує Миколка і вже чує під носом райський запах. Він тягне
його у себе, так що пахне аж у горлі і в серці пахне!
Тепер мерщій купувати корову та бігом додому, щоб мати понюхала, а з нею братик і сестричка, щоб знали і вони, які-то духи бувають на світі у перукарні на базарі.
Миколка прожогом вискакує з перукарні і стає: базар великий, людей багато, і де тих корів
продають — невідомо. А тут ще духи розпахтілися, і вітер повіяв — пропали духи!
Миколка витягає з кишені вузлик, розв'язує, окрайчик хліба і цибулину кладе до кишені назад, а
хустинкою міцно перев'язує шию.
Тепер уже, нарешті! Можна було б і запитати, де прода- ють корів, але як ти його будеш питати, коли ти малий і коли в тебе за пазухою двісті тисяч грошей — ще довідаються та заберуть!
Старців — на кожному кроці: і сліпих, і так покалічених, усяких ворожбитів і циган, а таких, що
нічого не продають і не купують,— роями ходять по базару, все може бути!
Миколка вщулює голову в плечі і, як горобець, впурхує поміж куфайок і шинелей, бушлатів, курток, зелених і рудих френчів, піджаків і, видихаючи з-під носа майже уже невловимий пахощ духів, сопе в базарній хвилі в сподіванні, що винесе вона його туди, куди йому треба, його жовті чуні і
мамина куфайка обляпались грязюкою по самі вуха.
Нарешті натовп порідшав, і запах духів почав змішуватись із запахом прілої соломи. Миколка
побачив корів.
Їх було небагато. Вони стояли в дальньому куті базару, де починались будівлі, і жували своє
останнє винесене на базар сіно.
— Та ось де вони! — прошепотів Миколка і зупинився:
бодай винюхати останні рештки духів, аби не пропадали. Хустинку ж на шиї він затягнув ще
тугіше і вже хотів було йти до корів, як раптом остовпів: біля крайньої корови, що стояла прив'язана
до воза, двоє дядьків їли ковбасу.
Спочатку Миколка не повірив, але коли побачив, як один із них, той, що був у брезентовому
плащі, запихає свого червоного носа у торбину і витягає з торбини ще одне кільце ковбаси,— у
Миколки потекла під щоками слина, хоча він ніколи ковбаси і не їв, він тільки чув ковбасячий запах, коли їхнім селом проходили німці, чи італійці, чи хто там проходив іще: хіба їх усіх перелічиш ?