Скачко. Ну, і маму.
Врешті, в розумній голові випускника Лондонської школи економіки жодних питань. Усе, як мріялось, - реальні справи категорії “супертяж”, чудова подруга, абсолютна воля приймати самостійні рішення. Усе те цілком вписувалося у Чон- ганову концепцію про династію, хоч китаєць і поперхнувся ханшиною, коли Макс привіз йому 2 мільйони готівкою - хай у тебе буде 14 лимонів, мій друже, замість 12-ти… Бо, як вірити нумерології, 1+4=5, а п’ятірка - символ здоров’я. Не скній, Чонгане!
Перепечаєве чимале майно не залишало часу на вдумливі монологи. Як в екстрим-турі - воруши ратицями, бо здохнеш! Полюбив літаки, навіть намірився купити власний. Сни не мордували. Затихло минуле, потьмяніло, розтануло, ніби змирилося - тільки білому шлях. І лише один нез’ясований сумнів без назви, імені, географічних прикмет і персоналій час від часу виринав із підсвідомості - репетував, розбурхував, муляв. А що воно таке, чому?.. І гадки не мав. Наче на сірому тлі розпливчастих обрисів не вистачало окремих ясних скелець, щоб зрозуміти…
Перше скельце впало і розбилося у паризькому аеропорту Орлі. Чекав на літак у Південному терміналі, почув українську мову.
- До дитини! До дитини їду! - кричала жінка, яку двійко поліцейських тягнули кудись.
Озирнувся здивовано, підійшов до поліцейського офіцера, що стояв біля колони, уважно спостерігав за діями колег - ті разом із жінкою вже зникли в одному зі службових приміщень аеропорту.
- Перепрошую, - ламаною французькою. - У чому винна та жінка?
- Нелегальна мігрантка.
- І що на неї чекає?
- Табір для нелегальних мігрантів, суд, висилка.
- Дякую…
Друге скельце підібрав у “Пінчук-Арт-центрі”, куди завітав з Юлею напередодні відкриття виставки, коли запрошують тільки пресу та багатих-впливових, аби простий люд під ногами не плутався. Роздивлявся чудернацькі інсталяції, наштовхнувся поглядом на сумного сивого діда - стояв посеред зали каменем, сам, наче інсталяція скорботна. Матусов? Живий?
Підійшов ближче.
- Оресте Давидовичу?
- Доброго дня, Максиме, - безбарвно пробурмотів Матусов.
- Ви… засмучені чимось?
Старий зітхнув.
- Таточку… поховав. Позавчора. Розбилася на “ферарі” у Монте-Карло. Все сукню якусь неймовірну чорну собі розшукувала. А навіщо?.. Така біда…
- Співчуваю, - відповів щиро.
Відійшов від Матусова - очам не повірив. Біля конструкції зі старих іржавих металевих балок, що, певно, мали символізувати кінець техногенних устремлінь людства, стояла Дора - на шиї фотокамера, за плечима рюкзак із приладдям. Роздивлялася іржу вдумливо, підняла камеру - клац! Макс насупився, підійшов, торкнувся Дориного плеча. І як озирнулася - очі- всесвіт - мовив жорстко:
- А мати?! Що ж ти матір не шукаєш?! - пішов геть. Залишив приголомшену біля залізяччя.
Третє скельце подарувала Юля. Розповіла давнє. Як десять років тому померла мама, як вони з татом так розгубилися, що й на думку не спало священика запросити, поховати за релігійним обрядом. А потім мама стала приходити у Юлині сни, та весь час невдоволена - сумна і сердита. І тільки через дев’ять років після маминої смерті хтось підказав дівчині: мучиться небіжчиця! Треба землю з могили взяти, до церкви віднести, щоб над тією землею священики молитву прочитали, а потім ту землю на могилу повернути. І заспокоїться душа…
- Тепер мама не сердиться, - сказала.
Того ж дня Макс поїхав до власних апартаментів на Хрещатику - давненько тут не був. Стиснув ніздрі гидливо, роз- зирнувся: де ж він ту ганчірку з землею кинув? Рився-рився, до гостьової кімнати дістався, одним махом скинув з полиці книжки і побачив на підлозі зошит у дерматиновій обгортці. А це що за непотріб? Не було у Дюка такого. Розгорнув - Дора заговорила. Про Ромка, тата, Галю, Теребовлю. Закрив рвучко - зайве. Та щоденник розгорнувся в руках на останньому записі. “Пані забрала мої гроші. От повішуся! їй-богу, повішуся!” - прочитав гірке.
Почервонів до скронь. Мамо! І ти… Ведеш на повідку, брешеш - мертвий Матусов, ворожка, Нані - доля… Лукава, ненаситна - навіть у Дори гроші вигребла. Колотиш, колотиш - ніколи не змиришся, як не по-твоєму!
Мобільний до вуха.
- Мамо?!
- Синочку… - почув звичне.
- Якби інші… Інші! Я б зрозумів! Але ти… Чому ти все життя зі мною, як з лохом?! Матусов живий! У Дори гроші відбирала! Нані Новаковську намагалася мені підсунути! А я… Я гидую навіть думати про тебе! Прощавай! І не дзвони! Ніколи не дзвони мені!
Відрубав зв’язок, пішов геть. Наступив ногою на згорточок, хотів було віджбурнути, зиркнув - ганчірка з землею. Нахилився, вирвав чистий аркуш з Дориного щоденника, поклав на нього ганчірку з землею, загорнув і тільки потім взяв до бездоганно чистих рук з відполірованими нігтями.
Та земля мала незбагненну силу. Тримав у руках - у голові морок. Навіщо все це?! Навіщо? Ну, піде до церкви, то не проблема! Де JIюбину могилу шукати?! Волоцюжка згорів…
І залишити не може. Пече ганчірка долоню. Дістався Перепе- чаєвого палацу, заховав землю у сейф, зачинився у кабінеті. Думай! Перша дурна думка - Продану віддати. Хай піде до храму, потім виїде кудись за Київ… Уявив незворушне обличчя охоронця - ні! Сам? Не може! Юля? А Юля яким боком?..
Так нічого й не вигадав. Могутній згорток пролежав у сейфі всю весну, і Макс би вкотре забув про нього - кадуцей волік у справах, додавав золотих бляшок до сяючої корони Дюка. Та на початку літа шукав щось у сейфі, наштовхнувся на згорток. І раптом вигукнув подумки, ніби побачив щура посеред вітальні: “Ганно Іванівно! Приберіть!”
Задумався. Набрав колишню секретарку.
- Ганно Іванівно! Автівку за вами пришлю. Треба поговорити!
- Добре, - напружено відповіла жінка.
Зустрілися на нейтральній - у дорогому ресторані на Печер- ську, де, за словами Продана, в окремих кабінетах не прослухо- вують.
Макс зиркнув на жінку насторожено.
- Як Дора? Нормально?
- Цілком…
- Матір не шукає?
- Шукаємо… Усі разом. Мама Дориного хлопця… Вона журналістка. Організувала пошуки через Інтернет. Сподіваємося…
- Я не так давно випадково став свідком… однієї пригоди у Франції. В аеропорту українку заарештували. Нелегальну мі- грантку. Поцікавтеся. Раптом вона…
- Дякую…
І тихо.
- Роботу знайшли? - запитав Макс.
- Поки що ні…
- Йдіть до Юлі Скачко. Вона тепер керує “Силою добра”, - сказав несподівано. - Одна одну знаєте. Спрацюєтеся.
- Дякую… Сьогодні ж зателефоную…
- Не треба. Просто завтра виходьте на роботу. Зарплатня… вас влаштує.
Ганна Іванівна знітилася, глянула на Макса збентежено.
- Ви… врятували нас, Максиме Володимировичу.
- Не кажіть дурниць. Ви професійна людина. Не пропали б. Але й мені такі не зайві, - говорив, сподівався - ніколи не перетнуться. Що йому робити у “Силі добра”? Власних справ вистачає.
- Дякую…
- До речі… - замовк, відвів погляд. - Можу попросити у вас про особисту послугу?
- Безумовно, - а в голосі тривога.
- Тільки без питань! Просто виконайте. Як ви це завжди робили.
- Добре…
Макс обережно дістав зі шкіряної сумки згорток. Поклав на стіл.
- Тут земля… З могили однієї людини. Хай Дора піде до храму. Зробить усе, що люди у таких випадках роблять… Щоб душа небіжчика не мучилася.
- Я можу сама піти… - сказала Ганна Іванівна.
- Ні! Дора! Не пояснюватиму. Дора! А ви вже постарайтеся, щоб пристала… А потім… Я дам автівку… Бо треба виїхати за місто і розсипати ту землю на березі Дніпра.
- Де саме?
- Дора… Дора взнає, - відповів упевнено.
За два роки після трагічної загибелі Люби, день у день, Продан стояв біля автівки, здалеку спостерігав, як Дора висипає з ганчірки землю під березу на березі Дніпра.
- Місце запам’ятав? - запитав Макс, коли начальник охорони повернувся до Києва.
Продан кивнув - ясна річ. Тихо вийшов з кабінету.
Макс усміхнувся задоволено. Тепер, нарешті, крапка. Хай і лишаються позаду - Люба, поламаний ідіот Макаров, зіпсована ним Нані, пихаті батьки… З собою - білий стіл, біла “ау- ді”, Юля… Врешті ж, і вона колись не чіплятиметься за простирадла відчайдушно, варто лише Максові розпочати любовну прелюдію, обійме пристрасно…
У вікно - гарячий вітер. “Дідові за все дякувати, - подумав. - Треба і йому свічку поставити, аби спав спокійно…”
Слушна думка потягла на літню спеку.
- До Володимирського, - наказав Продану, проїхав повз близький Флорівський.
Автівка промчала розплавленим Хрещатиком, вивернула на бульвар Шевченка. Макс кинув оком ліворуч і ледь не знепритомнів - під зеленою тополею, на якій вицвілим горем майорів вінок із пластикових квітів, стояла руда дівчина у чорному до п’ят, тримала в руках картонну табличку з трьома словами.
- Стій! - ухопив за кермо.
Продан на гальма.
- Шефе…
“Ауді” застигла посеред проїжджої частини. Макс вискочив - автівки у вереск: ідіот довбаний! До біса. Перебіг вулицю, перескочив чавунну огорожу, рвонув до тополі щосили, ніби щезне разом із дівчиною, табличкою, вінком! Зупинився за метр. Закляк. Руда обернулася до нього. “Не Люба!” - перелякалося серце, бо раптом зрозумів - усі ті свічки-сподівання марні. На власні очі побачити живу чи мертву, от тоді б заспокоївся. Опустив очі. “Тебе бачить Бог!” - прочитав на картонці.
- Ви… - мовив тоскно. - Чому тут?
- Тут хлопця мого вбили… Звірі.
- їх не знайшли?
- Ні… Та вони тут… Щодня проїжджають повз мене… Думають, що врятовані. Що їх ніхто не бачить…
Скельце лягло у сіре, серце застукало: спало-спало собі, а тут прокинулося. Роззирався, наче з неба стирчить невидимий мікроскоп, він під ним - мошка. “Годі”, - зупиняв себе, та знову і знову дивився в небо. Юля насторожилася, забула про якорі, розкрила обійми:
- Максе… Що з тобою?
- Нормально… - відповідав замість Макса
