Дон.
- Може, поїдемо кудись? - пропонувала.
- Краще пожити, - відповідав замість Макса волоцюжка Ботва.
- Ну, що ти таке говориш? - лякалася. - Поїдемо завтра ж!
- Нащо мчати? Це ж наш час… Він пролітає… Ми навіть не встигаємо… - шепотіла замість Макса Люба.
Юля огортала Макса чуттєвою ніжністю, здавався, припадав до русявої красуні, усміхався без слів. Чисто, як Дора…
Пручався омані, кричав собі подумки: “І що?!” Та минуле ставало реальністю, затьмарювало день нинішній, і те божевілля тяглося б вічно, якби не кадуцей. Перепечаєве майно настійливо кликало Макса: охороняй гроші, бо розвіються! Мотнувся в Росію, на Далекому Сході помідорів об’ївся, вбивав серце справами і, коли повернувся - спокійний, холодний, як лід, - поїхав на Костьольну. Було у Макса питаннячко до Єви-Марії.
У задушливій кімнаті стара ворожка обтирала лице вогким рушником.
- Не приймаємо! - жіночка у чорному заступила Максові шлях. - Єва-Марія відпочиває.
- Від чого? Від брехні?! - відсунув жінку, нахабно всівся навпроти ворожки.
- А… Ти… - Єва-Марія глянула на Макса прискіпливо.
- Нащо ви людям брешете?! Вас же Бог бачить! - сказав холодно. - Вас! Бачить! Бог! Щомиті! Не боїтеся?
Єва-Марія захитала головою заперечливо: “Ні”.
- Не боюся, - незворушна. - Знаю, кому правди не треба.
- Е ні! Не грайтеся! Правда всім потрібна. А от брехня… Нащо напатякали, що мені Нані Новаковська - доля?! Яка у тому користь?
- І прикрощів ніяких. Не склалося ж, правда? Та й помилятися можу. Жива людина…
- Краще збирайте свої манатки і дуйте куди подалі, поки вашими одкровеннями не зацікавилися відповідні органи. Бо я допоможу!
Підвівся, зиркнув на Єву-Марію шулікою, пішов до дверей.
- На все добре! І запам’ятайте. Немає такої правди, яку людині знати не треба!
- І тобі? - почув у спину.
Озирнувся.
- А про мене, дивлюся, геть усе знаєте! - усміхнувся недобре. - Ну?! Приголомште наостанок!
- Мати твоя…
- Що? - скривився.
- Помре, - сказала Єва-Марія. - До кінця цього року. …Ні.
Кляте слово. Хоч як не затуляй його іншими - мовляв, збрехала, придумала… Лізе наверх, паралізує думки, м’язи, серце. У голові порожньо. Тільки страх. Ні… З калюжі в дитинстві мама його… І потім… завжди… Ні!
Задовгу, як життя, хвилину виринає перший істеричний порив - фігня! За годину домовиться з найкращими клініками світу, за день маму вже почнуть обстежувати найкращі спеціалісти, за тиждень знатиме точний діагноз і віддалені перспек-
тиви. Мозок реагуе холодним фактом: перспективи відомі. До кінця цього року…
А у нас що? Липень? Є півроку?
“Півроку маму не бачив”, - усвідомлює, вражається.
Хапає мобільний. Ні! Поїде.
Не їде. Страшно. Дивитися в очі і знати, що за півроку…
Суне пішки. Сичить Продану - геть!
Майдан, Бессарабка, до Ради. Повз “Арсенальну” і Лавру до Царського Села. Сонце переводить сили на воду, всередині тремтить відчайдушний гнів: будь ти проклята, паскудна ворожко! Хто тебе за язика тягнув?! Як тепер із цим жи ги? Дідо… Дідо був мудрим. Потурбувався, аби інші не відчували себе безпорадними і безсилими. А Макс… Що він може? І що повинен робити?
“Хай би двері відчинив тато”, - просить. Замок клацає. На порозі мати. Ніби така, як завжди.
- Проходь, - кидає байдуже.
- Чому пахне ліками? - питає, голосу свого не чує.
- Тато захворів, якщо тобі цікаво, - відповідає пані Женя ворожо. - А ти тут задля чого?! Якщо знову нам нерви мотати, то краще вже йди собі.
- Скучив, - шепоче сумирно.
Відводить погляд, йде за матір’ю до вітальні. Володимир Гнатович лежить на дивані перед ввімкненим телевізором.
- Як ти, тату?
Батько не відповідає. Супиться, відводить погляд.
Макс безпорадно озирається до матері: допоможи! І сам не витримує. Очі долу. Обережно опускається в крісло, ніби тут геть усе потрібно робити вкрай передбачливо.
Пані Женя демонстративно всідається поряд із чоловіком.
- Гроші скінчилися? - питає.
- Ні. Навпаки… Подумав, може, вам щось потрібно.
Батьки перезираються. Пані Женя з тривогою дивиться на
сина, стягує перуку - задовбала, їй-богу!
- Максимчику… - не витримує. - Що сталося, синку? Кажи!
гзо
Макс полохливо зиркає на матір.
- Навіщо… перука? Хіміотерапія?
- Здурів? - дивується пані Женя. Вдивляється в бліде обличчя сина. - У тебе біда якась?
- Ні… Тобто… Простіть мене… Можна, тут сьогодні лишуся?
Батьки знову косують одне на одного.
- Це твій дім, синку, - врешті вимовляє Володимир Гнатович.
Час стоїть. Зупинився і чухається: куди поспішати? Розмова не клеїться, рветься. Як справи? Нормально… Що там з погодою? Пече, наче кінець світу. А у дідовому палаці дуже файна система вентиляції. Може б, на літо батьки до Макса переїхали. Місця - на роту. Та ні. Тут звикли. Чи за містом на дачі. Там і були, але татові раптом серце прихопило. Зрозуміло. Ви ж… лікуєтеся?
- Ні, Божої ласки чекаємо, - відповідає пані Женя категорично, як завжди.
Зрозуміло…
Макс тоскно дивиться повз матір. Що далі?
Володимир Гнатович заплющує очі. Пані Женя підхоплюється.
- Ходімо на кухлю, Максимчику. Хай тато перепочине.
Трюфель, чай. Вершки, полуниці. Пані Женя всідається за
стіл навпроти сина. Й жестом не виказує справжніх почуттів: оце б обійняла ріднесенького, обцілувала. Жодної з образ не згадала 6. Повернувся!
- Смачно?
Макс дивиться у чашку.
- Мамо… Я тут подумав. Тато став хворіти… Треба їхати в Європу. В нормальну клініку. На діагностику.
- Ой, я тебе прошу! - відмахується пані Женя. - Нічого з твоїм татом не станеться. Прислів’я чув? “Хто хворів? Дідо. А хто помер? Баба!”
Макс полотніє.
- Так я і кажу… Давайте всі разом поїдемо… Чому (3 вам із татом не перевірити здоров’я…
- Ти - наші ліки, - не втримується, штрикає пані Женя. - Аби без фокусів… Гарцювали б, як молоді.
Замовкає, раптом змахує сльозу.
- Максимчику… Кінчай чудити! Бо ми тут без тебе…
- Мамо, мамо… - підхоплюється, обіймає матір, серце стискає безпорадним жалем. - Закінчив! їй-богу! Ти ж знаєш - я ніколи не брешу.
- Кому? Людям не брешеш? Ото диво! Ти сам собі не брехати навчися! - вражає у серце.
- Прошу.,.
- .. .Тата з тією фабрикою так підставив! Ворог там у нього… А в пику йому зацідити не міг?! Треба було гроші фінькати?!
- Матусю…
- …А я так мріяла! Аби онуки. Щоб женився…
- Геть не проти!
- На хвойді отій? - пані Женя обурено дивиться на сина, бідкається щиро: - Де ти їх знаходиш? На смітниках? Любу ту! Юлю цю! Хіба нормальних дівчат мало? От Нані Новаковська… Феноменальна дівка! Розумна, красива. І батько її нам… цілком підходить.
- Нані?
- Ще скажи, що не подобається! Бачила, як дивився на неї у тому селі, де ти зопалу бусик татарам подарував.
- Нані? - повторює тоскно. - Обіцяю… Завтра ж зателефоную Нані. Дякую, що нагадала… Нані?.. Так. Варто познайомитися ближче.
Пані Женя звеселяється на очах.
- Спершу Юлю свою жени втришия! Бо Нані не дєшовка силіконова! Дізнається, що у тебе коханка тирлуєтьея, - які знайомства?!
- Слушно, - Макс підводиться. Відчайдушний страх за матір перемішується зі здивуванням і міцною гидливістю - роками настоювалася.
- Куди ти, синочку? Казав, залишишся…
- Не відкладатиму… Зараз Юлю додому відправлю. Завтра зранку зателефоную, - говорить від дверей, бо ще мить тут - і зірветься.
Мати подається за сином, хапає за руку, заглядає в очі і раптом шепоче:
- Скажи… Дідо тобі багато залишив?.. Мільярд маєш?
- Маю…
Вискакує на повітря - нема! Літній вечір закрив сонцю очі, та спека не вщухла. Крутить листя у довгі трубочки, наче вправний майстер сигар. ГІіт заливає очі. І Макс думає: нащо той ка- дуцей, коли є речі, від яких не відкупитися? Перед очима руда дівчина з картонною табличкою. Ти ще…
Біля автівки тупцює вірний Продан.
- Додому!
А вдома - пекло. У Перепечаєвих хоромах зламалася файна система вентиляції. Юля стоїть посеред спальні - гола. Обмоталася вологим простирадлом.
- Помираю від спеки, Максе…
Макс сідає край ліжка.
- Юлю… Ти… не подобаєшся моїй матері… - говорить глухо.
Дівчина завмирає. Довге русяве волосся - чорною тінню на обличчя.
- Вона хоче, щоб ти… повернулася додому.
Скачко всміхається тоскно.
- Мамин синочок?
- Ні… Але вона… помирає. Я не можу зараз…-бурмотить дурне. - Потім… Потім ми одружимося… Просто вір мені. Покоївка допоможе тобі зібрати…
Простирадло падає. Божевільна Скачко переступає через нього, йде зі спальні - нага, прекрасна. Крізь розчинені двері Макс бачить - перетинає вітальню, суне далі.
- Паскудство, - підхоплюється. Біжить слідом.
- Продане! Загорни її в щось! Додому відвези.
- Куди? - ніяк не втямить Продан.
- На Пушкінську…
- Голу?
- Ти глухий?
Продай біжить за Юлею, на ходу зриває мереживну скатертину з журнального столика, накидає на дівчину, як сачок на метелика. Підхоплює,зникає…
Макс супиться роздратовано, йде за ними, наче зупиниться на мить - впаде. Виходить з під’їзду - від будинку вже від’їжджає “кубик” Продана. Крізь затемнено скло - нічого не видно. Макс суне до білої “ауді”. Що залишилося? Тільки стіл і автівка? Заводить двигун. Кадуцей… Мільйони білих столів, тисячі білих “ауді”.
Автівка мчить метушливими вулицями. На Пушкінській уже не видно “кубика” Продана. Швидкий.
Макс залишає “ауді” під пахучою липою, пішки суне в бік Майдану, хоча навряд розуміє, що йде саме туди. Перед очима не тротуари, дерева, люди, автівки… Порожній білий простір - до біса гармонійний і байдужий. Веде, важко
