- Готові? - Мел усміхнувся. В нього була гарна, щира усмішка; Антонові одразу
відлягло, він несміливо усміхнувсь у відповідь:
- Ми ж… а тренування? Комбінації?
- Будемо грати гравцями, а не комбінаціями, - серйозно сказав Мел. - Я
допомагатиму вам, Людовик - їм… Фолити не треба, грубо грати не треба, свисток слухати треба, решту - сам усе побачиш, - і Мел кивнув, даючи
зрозуміти, що час розмов закінчився.
- Гратимеш у зв’язці зі мною, в нападі, - пошепки сказав Вова.
- Але ж ми не тренувалися, - несміливо заперечив Антон.
Вова насупився:
- А ти роззуй очі й стеж за грою. Я піду в прохід і витягну твого захисника на
себе, а потім віддам тобі пас за голову, а ти тоді забивай зверху…
Людовик стулив губи і свиснув. Злетів м’яч; команда Людовика рвонула в атаку сильно і злагоджено. Антон на мить
розгубився - Вова штовхнув його в спину, вигукнув щось нецензурне, Антона
нібито ввімкнули: він побачив м’яч, що б’є в наст під широкою долонею хлопця з цифрою “п’ять” на жовтій майці, потім побачив Сашка, який чекав передачі, а далі побачив
усю гру - коліщата й шестерні, готові зачепитися одна за іншу, і ось механізм
команди суперників починає рухатися, і ось уже Сашко атакує кільце, яке
захищають, здається, Костя з Ігорем…
Кидок зірвався. Костя перехопив м’яч, віддав передачу Ігореві, а той - Артурові; Антона перекривав захисник з
номером “шість” на майці, Антон не пам’ятав його імені. Треба було позбутися опіки якомога швидше; Вова чекав паса, і
Артур віддав йому пас, але Сашко - це був Сашко! - вихопився, перехопив м’яч і помчав до кільця, танцюючи, обводячи захисників, віддав пас комусь зі
своїх і одержав відповідну передачу, знову вихопився…
Бічним зором Антон помітив, як Мел змахнув рукою. Круглий камінь завбільшки з
