Ця історія сталася бозна-коли, за тих часів, коли ваші бабусі й дідусі ще були малими дітлахами. Це дуже важлива історія, бо в ній ідеться про те, як уперше відкрилися шляхи між землями Нарнії та нашим світом. Тоді містер Шерлок Холмс усе ще мешкав на Бейкер-стріт, а брати й сестри Бастейбли1 шукали скарби на Льюїсгемській дорозі. Нещасні, яким довелося бути хлопчаками в ті часи, мусили щодня носити тісні крохмальні комірці, а у школах, куди вони ходили, дітям зазвичай велося куди гірше, ніж у нинішніх. Натомість їжа тоді була значно кращою; що ж до солодощів, то не стану навіть розповідати, наскільки вони були смаковитими й дешевими, аби вам намарно слинки не текли.
У ті дні в Лондоні жила дівчинка на ім’я Поллі Пламмер. Вона мешкала в одному з невеличких будиночків, що стояли впритул один до одного, всуціль зліпившись у довжелезнуланку Одного ранку Поллі гуляла в садку за будинком, коли раптом із-за паркану виставилося обличчя незнайомого хлопчика - він видряпався нагору садовою хвірткою. Поллі неабияк здивувалася, бо ж досі в сусідньому домі не було жодних дітей, а лише старий самітник містер Кеттерлі та стара діва місс Кеттерлі, його сестра. Тож Поллі роздивлялася хлопця з неприхованою цікавістю. Лице незнайомця було геть замурзане, ніби він спершу вимастив руки землею, тоді добряче наплакався, а потім витирав сльози брудними долонями. І, якщо бути чесним, майже так усе й було.
- Привіт, - сказала Поллі.
- Привіт, - відповів хлопчик. - Як тебе звати?
- Поллі, - сказала дівчинка. - А тебе?
- Діґорі, - відказав той,
- Знаєш, у тебе дуже кумедне ім’я, - зауважила Поллі.
- Анітрохи не кумедніше за Поллі, - огризнувся хлопчик.
- Ще й як кумедніше, - обурилося дівча.
- Ні, не кумедніше, - наполягав Діґорі.
- Принаймні я вмиваюся, - закопилила губки Поллі. - Тобі б це теж не завадило, особливо після... - і тут вона зупинилася, бо збиралася сказати: “Особливо після того, як ти порюмсав,” але вчасно схаменулася, що це буде зовсім не ввічливо.
Але Діґорі ніби прочитав її думки.
- Добре, я справді плакав! - вигукнув він таким голосом, ніби почувався настільки нещасним, що начхав навіть на те, чи знатиме хтось про його сльози.
- Ти б теж плакала, - правив своєї хлопець, - якби все життя прожила за містом, мала свого власного поні й річку внизу за садком, а тоді тебе взяли й запхали до такої мерзенної діри, як ця!
- Лондон зовсім не діра, - зашарілася Поллі. Але хлопець вже розійшовся й провадив далі, навіть не зауваживши її слів:
- І якби твій батько поїхав до Індії, а ти б мала жити з тіткою та божевільним дядечком (ну от кому таке сподобається?),
