Маю запитання: як зветься столиця нашої держави? Нібито Київ? То чому ж у більшості з нас виникла колективна амнезія і ми не пам’ятаємо, з назвою якої великої в минулому держави нерозривно пов’язано саме назву нашої столиці? Я скажу: велике князівство Київська Русь.
Якщо повернутися до історії Київської Русі, її прадавнє суспільство за своїм рівнем було таким, що дало змогу побудувати на нинішній території нашої країни розвинене і високо організоване соціальне поєднання людей. А вже потім існування такого суспільства дало могутній поштовх для дальшого формування і поширення суспільних утворень на інших, не тільки на сусідніх, а й на дальніх територіях. Якби ми справді могли уявити, на якій території живемо, тоді добре усвідомили б, яку роль свого часу вона та її люди відіграли в загальносвітових цивілізаційних процесах.
Але ми про це забули, а от «братній» російський народ пам’ятає і вже прямою агресією намагається захопити нашу з вами історичну спадщину на ім’я Київська Русь з метою її успадкувати. Тобто навіть нащадки Золотої Орди розуміють загальносвітову цінність Києва і Київської Русі як символів славної стародавньої історії. Чому ж тоді це не розуміємо ми, хоч з Божої волі і живемо на цій святій землі? Знову думаємо, що щастя звалиться нам на голову просто так, як незалежність 1991-го? Ні, вже не звалиться. І тому тепер, 2014 року, ми мусимо відбивати повномасштабну військову агресію з боку «мирного сусіда». Замислимося, а чи не є багаторічне намагання «приватизувати» великого князя Володимира разом із Київською Руссю реальною метою Росії? Їй, очевидно, дуже потрібний якісний родовід, який у всьому світі завжди у великій ціні. Чому ж ми, законні спадкоємці цього безцінного надбання, зовсім це не цінуємо? Мало того, українське суспільство про це навіть не думає і мови не веде. Чи вважаємо це неважливим? Тоді ми зовсім «Івани безрідні», а це вже діагноз для нації.
Є, як кажуть у народі, святі землі. Територія нинішньої України — одна з небагатьох таких територій загальносвітового значення. Тут особлива геоенергетика, чудовий клімат, а Бог уже багато століть береже її від будь-яких природних катаклізмів. У цій країні є все: і теплі моря, і потужні ріки, і Карпатські гори, і величні ліси. Є дивовижна природа з багатою флорою і фауною. І найголовніша нагорода від Творця — неосяжні простори надзвичайно родючого чорнозему, гордості і годувальника людей.
Ми дуже багато втратили на шляхах пошуку своєї справжньої національної ідентичності. Ми й досі не розуміємо метафізичність і нематеріальність найважливіших явищ, які відбуваються в нашому реальному житті. Треба чітко собі усвідомити, що Земля як планета, континенти і країни, нації і народи не є суб’єктами керування будь-яких, навіть найталановитіших керманичів. Це завжди були і будуть категорії, якими керує Божа воля, котра й захищає людей від самознищення.
Українці завжди були і є віруючою нацією, яка прагне жити за Божими законами і заповідями. То що ж виходить? Ходимо до церкви і, мабуть, так гучно молимося за свою долю, що при цьому не чуємо знаків, які нам подає Господь під час спілкування з Ним? Однак саме відчуття сигналів, які даються нам для плідних думок і правильних дій, має стати справжнім результатом нашого єднання з Богом.
Тому, щоб побудувати щасливу нову-стару державу, нам треба повернутися до її історичної назви Київська Русь і визначити форму цієї держави як Велике князівство. Це зовсім не означає, що така форма матиме монархічну ознаку. Це буде справжня народна держава, де буде втілено всі принципи народовладдя, задекларовані в цій книжці. І керівника цієї держави неодмінно буде обрано його народом, як це й було у славну стародавню епоху. Дивно, звичайно, якщо він зватиметься президентом. Якщо вже Велике князівство, то, мабуть він має бути великим князем. Але це лише назва посади виборного керівника держави і не більше.
Якщо ми зробимо все перераховане, тоді історичну лінію, перервану в XI столітті, буде відновлено, артерії життя суспільства знову наповняться і запрацюють, і град Київ нарешті проявить для всієї країни свою Богом дану надзвичайну енергетику, яка дозволить по-справжньому об’єднати людей задля побудови великої держави нового типу.
До речі, ми справедливо хизуємося і пишаємося нашим малим гербом — тризубом князя Володимира. Чомусь у цьому випадку ми згадуємо про те, що він існує ще з часів Київської Русі. Справді, тоді тризуб був символом держави, з якої ми всі й вийшли. Це точно якась дивна колективна амнезія: тут пам’ятаю, а тут — ні. Тобто згадуємо про несуттєве, а забуваємо про надважливе. Та чомусь підсвідомо ми відчуваємо, що тризуб як державний символ має фантастичну енергетику і надзвичайну силу, що їх він здобув саме завдяки державі, гербом якої колись був. Тому й сприймаємо ми його гармонійно, як справжній національний символ. Тепер ви розумієте, чому у нас майже чверть століття просто не йде процес створення так званого «великого герба»? І не піде ніколи, бо це буде неприродний, штучний для країни символ, не освячений ні Богом, ні історією.
І наостанок для повноти картини: наша нинішня гривня — це грошова одиниця Київської Русі, а рублем (рос. «рублём») називали частину гривні, її обрубок. Може, хоч тепер нам стане зрозуміло, звідки ми всі, «хто попереду кого» і на що нам «натякають» ті стародавні символи, які наша держава нині використовує. Повторю ці символи ще раз. Це незмінна територія розташування, це столиця з такою самою назвою, це державний герб, це грошова одиниця. Що ще потрібно? Ну, додайте, хто захоче, великого князя Володимира Хрестителя Київської Русі або ще когось із легендарних правителів, кого ми вшановуємо й досі як тих, від кого почалася історія нашої нинішньої держави. Сподіваюся, тоді все стане на свої місця і буде зрозумілим.
Мабуть, нам зараз конче потрібний колективний розум і точне уявлення про те, яким має бути щасливе власне і суспільне життя. Та ще впевненість, що без своєї власної країни, про яку мріємо і якою хочемо її бачити, ми завжди будемо ніким. І вона без нас, її свідомих громадян, які її люблять і бажають процвітання, просто приречена на загибель і забуття. Ми повинні жити тільки тут і тільки тут самовіддано й плідно працювати. Бо ми не прокляті Богом люди. Він любить наш народ і тому не карає «по-дорослому», а через наші помилки, невдачі і випробування вчить нас думати про власну дальшу долю та разом шукати вихід із сьогоденних негараздів. Не треба боятися і
